Перші півні

Велетень рiс,

стискав i вистукував

а за ним – вистрибувало, перебiгало з мiсця на мiсце.

– Зараз. Зараз! Давай!!!

Дан пожбурив кулю на кiлька метрiв вiд себе. Круглий предмет впав на землю i засяяв. Проте свiтло нiкого не налякало i не змусило кинутися врозтiч, а навпаки – прискорило подii. Гладкий, цiлком голий нелюд iз зарослим лицем несподiвано побiг значно швидше, нiж вiд нього можна було сподiватися.

Даниiл ще мiцнiше вперся ногами в грунт. Здавалося, що ця гола глиба зараз змете iх, як голодний ведмiдь достиглу малину.

– Стояти! – кричав Захар.

– Іди сюди! Давай! – кричав Даниiл.

Вiдстань мiж ними зникла. В останню мить обое подалися вперед, виставивши круглi кiнцi палиць. Велетень зi всiеi сили налетiв на цю дивну зброю i заточився назад, нiби малина ведмедю видалась не до смаку. Вiн хапнув повiтря ротом та випустив низький черевний звук. Але вiд потужноi атаки Даниiл не впорався з рiвновагою – нога зiсковзнула i зрадливо пiдвернулась. Юнак опинився на землi.

– Вставай! Бий його! – командував Захар, насуваючись на нiчну почвару.

Його напарник скривився вiд болю в колiнi, але швидко звiвся на ноги.

– Давай!

Вони накинулись на нелюда. Дан спробував дiстати його голову, проте не дотягнувся. Захар же влучив громилi в живiт, вiд чого той знову вiдступив назад.

– Бий його в живiт! В живiт! Чув?!

– Я чую!

У коло свiтла нарештi потрапило створiння, що перебувало позаду велетня. Це були два хлопчики, якi трималися за руки i пританцьовували, якось зовсiм неприродно пересуваючись у просторi. В одного було серйозне обличчя i, здаеться, щось негаразд з очима. Інший навпаки посмiхався та чомусь радiв.

Раптом громило неочiкувано спритно кинувся вперед i дiстав лапою Захара. Чоловiк оступився i зашипiв, наче кiт, який побачив собаку. Даниiл вчасно прийшов на допомогу – у ту ж мить вiн нанiс потужний удар велетневi в бiк, i той не встиг накинутись на Захара.

– Разом!

Захар, схоже, оговтався. І тут нiчна iстота вчинила щось дуже несподiване. Вона вiдштовхнулась вiд землi i, зробивши гiгантський стрибок, сальтом перелетiла через людей. Проте це неймовiрне видовище не застало нападникiв зненацька.

– Назад! Ноги!

Даниiл за командою рвучко крутнувся на мiсцi i пригнувся, щоб вдарити по ногах. Почувся трiск, але то були не палицi. Палицi були значно мiцнiшi, нiж могло здатися. Створiння знову видало низький черевний звук та впало на колiна.

Наступного наказу юнак не чекав. Вiн першим замахнувся i вiдчайдушно вперiщив своею зброею по волохатiй головi. Та несподiвано легко вiдiрвалась. Незвична куля полетiла назад у темряву. Тiло хитнулось i впало на землю вже купою чорного грунту, наче щойно насипана могила.

Важко дихаючи, обое розвернулись, проте два хлопчики, не рознiмаючи рук, вже тiкали.

– За ними, – стомлено гаркнув Захар. Вiн тримався за плече.

* * *

Вона сидiла на березi поривчастоi гiрськоi рiчки. Була юна весна. Пiд себе дiвчина пiдстелила невелике покривало i якомога зручнiше вмостилась на ньому. У руках тримала книжку. Довкола – нi душi. Лише гори та дерева, схилившись з урвищ над рiчкою, оточували ii. Старi гори, в яких i почались колись Часи Загрози, з яких i виринула Нечисть. І багато-хто тодi звинувачував людей, котрi тут жили в грiховностi. І багато хто проклинав iх, сам породжуючи нечисть. А гори змовчали. Гори i зараз не подавали голосу, занiмiлi, задумливi, старi.

Дiвчина на березi може й вiдчувала себе якоюсь крихiтною часткою цих велетiв, але не надавала цьому великого значення. Гори та й гори. Це був ii дiм, в будь-якому разi. Сказати по правдi, чи могла вона пам’ятати про Часи Загрози? Що вона могла пам’ятати? Для неi були важливими iншi речi. От хоча б книжка, яку проте дiвчина читала не довго, звернувши всю увагу на рiчку. А рiчка… глибока i поривчаста, переходила в спокiйну i нiжну. Вона дивилася на неi. Вона дивилася. На неi.

Здавалося юнiй дочцi гiр, що в рiчцi приховано саме та упокоренiсть, напоенiсть, що так гаряче шукае вона. Та розважливiсть, яку потребуе вона, вiчна втiкачка вiд своi думок. Та покiрнiсть, що так потрiбна вiчнiй втiкачцi. І шукалося юнiй дочцi в рiчцi.

Вона дивилась на неi. Вона – на неi.

«Скажи як? Покажи? Я втечу за тобою».

Рiчка змовчала. Рiчка мовчала.

* * *

Вони зупинились в закинутiй хатинцi, котра знаходилась зовсiм не окрай села. Та люди вважали ii проклятою i здавалося навiть, що сусiднi будиночки вiдхиляються вiд неi. Говорили, мовляв, колись давно господар зарубав там свою жiнку з дiтьми, а потiм зник. Вбивцю так i не знайшли. Вiдтодi щось жахливе дiеться в тiй хатинi…

Даниiл iз Захаром оглянули помешкання i радо погодились там жити. У вiдповiдь вiйт лише почухав потилицю i пiшов. Вiн знав, що це був лише зайвий привiд… І без того зайвий.

* * *

Дан пiдiйшов до брами i зупинився. На подвiр’i загавкав пес. Юнак вирiшив почекати бiля хвiртки, допоки на галас не вийде хтось iз хати. Вiн не помилився – незабаром в дверях з’явилась дiвчина. Вона поглянула на чужака з недовiрою, наморщивши свое красиве обличчя. Дан смiливо вiдповiв посмiшкою: