Воспоминания гетмана

В принципе, как я смотрю, большинство людей черпают свои познания о послереволюционных событиях в Киеве в частности, и Украине в целом из книги Булгакова "Белая Гвардия". При всем моем уважении к Булгакову и книге, все таки он писал художественное произведение, поэтому я веселюсь и злюсь одновременно, когда вижу из переписки и отзывов, что книгу воспринимают чуть ли не как документальную хронику. А уж какие параллели некоторые умудряются проводить, так уж это вообще чудо чудное, дескать, вот это доказательство какая Украина "не-такая" страна, вот все у них всегда неспокойно, что тогда буянили, что сейчас... Ага, а вот в 1918-19 году видать только в Киеве были непорядки, а на всем остальном пространстве бывшей Российской империи, видно все было тишь, да гладь, да благодать, ага, плавали-знаем. Ну хоть бы книги исторические почитали б... Вокруг была такая кровавая каша, что кстати и бежало множество бывших "белогвардейцев" и не только в Киев, так как считалось, что как раз там еще более менее спокойно и надеялись, что оттуда удастся собрать сопротивление помощнее, да и отвоевать все про...ное обратно.
Ну и еще по поводу Булгакова (это я мягко подводу к рецензируемой книге). Как-то прочитала интереснейшую вещь, удивительно, но я и сама об этом не задумывалась. А почему роман называется "Белая гвардия"??? По сути, никакой белой гвардии там нет, так как булгаковские герои служат и воюют не в белой гвардии, а в армии того самого Павло Скоропадского, гетмана Украины. А ларчик открывается просто - роман остался недописанным. Должна была быть еще одна часть, как раз там где герои подаются на Дон в ту самую "Белую гвардию", но роман так и остался недописанным, а название осталось.
Ну вот, закончили с офтопом, теперьс скажу немного о книге. Давно я хотела ее прочитать, да все откладывала. По итогу могу сказать, что впечатления остались смешанные. Во-первых, виден некий субъектевизм автора (впрочем, присущий почти всем мемуарам). Немного раздражало по ходу повествование излишняя детальность описания некоторых событий, зато другие события (на мой взгляд, более важные) описаны в стиле "Галопом по Европам". А еще Павло Скоропадский был изрядным идеалистом (что политикам на пользу никогда не идет). Кстати, очень полезно в книге предисловие с комментариями и там написано, что позднее Скоропадский осознал многие из своих тогдашних убеждений и заблуждений и изменил свою точку зрения, но мемуары свои переписывать не стал, а оставил их в первоначальной редакции.
Но несмотря на некоторые фактологические и литературные шероховатости и ограниченность фокуса воспоминаний - читать можно и нужно. А по поводу того, что "вот тогда было ровно то же, что и сейчас в Украине", то тут у Скоропадского есть совершенно прелестный фрагмент (учить наизусть тем, кто и сейчас, несмотря на интернет и доступность всех материалов любит порассуждать на тему, что "украинцев не существует", "украинцы это те же русские, только похуже", "Украина была придумана чтобы развалить Россию" (всегда было интересно, как это возможно", "Украины никакой нет, а есть только русская Малороссия", а "украинский язык был придуман в генштабе австрийской армии" и прочий имперский бред. Фрагмент привожу ниже, и тут вот уж точно можно сказать, что "ничто не ново под луной":
Редко какому-нибудь правительству приходилось работать при такой постоянной злой критике, каковая почему-то особенно развилась в Киеве. Главными критиками были приезжие. Картина такая: приезжает измученный человек из коммунистического рая на Украину, обыкновенно о нем предварительно велась большая переписка с датскими или немецкими посланниками в Петрограде или Москве. Он бомбардировал меня письмами, а я с соответствующими приписками с просьбой о том, чтобы помогли его выпуску из Совдепии, посылал эти прошения в министерство иностранных дел для немедленного ходатайствовать о пропуске. Специально для разбора этих просьб у меня были назначены особые часы, так как по многим просьбам мне приходилось писать лично. По приезде человек молчит, спит, пьет и ест — это первая стадия. Вторая — хвалит-, находит, что Украина прелесть, и язык такой благозвучный, и климат хорош, и Киев красив, и правительство хорошее, все разумно — одним словом, рай! За это время он успевает кой-кого повидать из раньше приехавших и вот, так недели через две, входит в третью фазу. Еще весел и любезен, находит, что все хорошо, но вот он ездил на извозчиках, они уж очень плохи, и мостовая местами неважна, почему это держат таких градоначальников. «Да позвольте, говоришь ему, Вы вспомните, что в Совдепии было, мы ведь всего месяца два как работаем, разве можно теперь думать об извозчиках и мостовых, благодарите Бога, что Вы Живы». — «Так-то так, но все же», — уходит и на Довольно долгий срок. Я уже понимал, что для него наступила четвертая фаза. Обыкновенно он уже не приходит на дом, а его встречаешь или на улице, или же где-нибудь театре. Прекрасно Одетый, сытый, румяный и чрезвычайно важный. — «Знаете Вы, что я Вам скажу, Ваша Украина вздор, не имеет никаких данных для существования, несомненно, что все это будет уничтожено, нужно творить единую нераздельную Россию, да и украинцев никаких нет, это все выдумка немцев. Потом, знаете, ну почему это в правительстве держать таких людей», — и пошла критика, и критика без конца. Кончалось обыкновенно тем, что он заявлял, что он очень занят, так как заседает в таком-то и таком-то центральном комитете, где они уже имеют вполне Определенные взгляды держав Согласия о будущей их политике в России и что ему нужно спешить, так как иначе он опоздает.

В українській історії – Павло Петрович Скоропадський, як мінімум, культова особистість. З одного боку, дуже довгий час його ім’я було табуйоване як радянськими істориками, так і істориками націоналістичної школи, і згадувалося, скоріше, у ненависних пасаж та статтях. Варто визнати, що й зараз, наша історія, писана під кутом зору УЦР та пізнішої Директорії, не сприймає гетьмана. Але факт залишається фактом: гетьман України репрезентував нову течію української політичної думки, ціла епоха та ціла плеяда діячів в еміграції носить його ім’я – скоропадівська, або більш популярне гетьманська.

Павло Скоропадський скоріше був людиною двох культур – української і російської.
- Ярослав Пеленський
Саме під цим беззаперечним фактом і варто вести, як виклад історії доби Другого Гетьманату, так і оцінювати всю діяльність П. Скоропадського. «Російський генерал», безсумнівно, став поряд з великими постатями того часу: К. Маннергеймом, Ю. Пілсудським та іншими. Утім, здавалося, в чому ж проблема? Як дивився насправді сам діяч на свою роль, на роль України та чи еволюціонував він? На ці питання дають відповіді «Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918». За словами упорядника:«Став українцем лише після поразки Гетьманату»
Для кращого розуміння даної теми, та взагалі теми політики видатного державного діяча варто розказати про сам формат видання. Він складається із двох чітко розділених частин. Перша – власне повна редакція «Спогадів», інша – коментарі деяких істориків (вже згаданого Я. Пеленського, І. Гирича та Г. Папакіна. Насправді, не може залишитися не помітною діаметральна оцінка діяльності Павла Петровича цими науковцями. Гирич стоїть на різко критиканській позицію, Пеленський, в свою чергу, ніби намагається реабілітувати українського політика. У цьому ми й бачимо диференціацію, яка, хотілося б вірити, приведе до максимально об’єктивної оцінки державотворчого процесу часів Української Держави. Як історичне джерело «Спогади» повинні відіграти величезну роль. Вони, попри неточності, протиріччя та деякі жорсткі неприємні моменти з точки зору сучасного українця, є надзвичайно цінним джерелом знань. Вони не лише оцінюють Гетьманат, але й допомагають реконструювати ту малоросійську свідомість, що панувала тоді в головах усіх багатих людей України. Також ця книга дає оцінку діяльності різних політичних блоків та особистостей, до того ж у двох напрямах: проукраїнському та білогвардійському одночасно. Можемо бачити, що навіть на момент написання цієї книги гетьман не позбавився політики «лавірування», ось чим можна пояснити такі різні оцінки та намагання стояти посередині політичних таборів. Якщо підвалини здорового державного організму – це вправна армія та хороша фінансова система, то Українська Держава немає на сьогодні своїх підвалин.
- В. Гренер

Все частіше в українському науковому просторі можна почути характеристику П. П. Скоропадського як людини «з подвійною лояльністю». Насправді воно так і є, і це все ж правдиві слова. З одного боку, російське імперське виховання тягнуло військовослужбовця тої ж російської імперської армії до т. з. «Великоросійської культури», а з іншого – його українське походження, шанобливе ставлення до історії «Малоросії». Саме тому гетьман не був та й не міг бути людиною повністю українською із чисто українським «шовінізмом», як він характеризував більшість тодішніх революційних діячів. Але не варто вдаватися до повної антискоропадськівської пропаганди, до якої, на жаль, вдавалися і більшовики, і українські партійні діячі. Роздвоєння – ось ментальність малоросійських поміщиків, до яких і належав згаданий діяч. Він хитався, наче маятник, із боку Росії (хоч і вигляді федерації) до самостійної або автономної України. Але й маятник рано чи пізно зупиняється. Разница между мною и украинскими кругами в том, что последние ненавидять Россию.
- П. Скоропадський

І здавалося, що маятник зупинився і застиг 14 листопада 1918 року – у день видання славетної «Федеративної грамоти». І зупинився на проросійському полюсі. Доречно зазначити, що сам Скоропадський вивів важливу і мудру думку:Если украинства нет, то все это лопнет, как мыльный пузырь, если Украина будет иметь возможности развития в федеративной связи с Россией.

Що ж, тоді питання: «А чи вірив Ясновельможний Гетьман у саму ідею України?» Напевно, що так. Але яка ця ідея? Однозначної відповіді для кожного етапу життя цього визначного діяча немає. Ще на початку революції він читає чорносотенну газету «Киевлянин», про що, до речі, й сам згадує в своєму мемуарному творі, вже потім стає на федеративні позиції по відношенню до України. Але в останній момент маятник захитався з новою силою. В еміграції, тяжіючий до білогвардійського руху Павло Петрович, все ж зблизився з В. Липинським, – ідеологом українського консерватизму – який і провів до кінця того тернистого шляху самоідентифікації колишнього очільника держави. На гетьмана меня выдвинули обстоятельства.
- П. Скоропадський

Назвати «Спогади» об’єктивними на всі сто відсотків, звісно, неможливо. Але й суб’єктивними теж. Мемуаристика, близька до публіцистичної літератури, не може апріорі висвітити всі проблеми, всі питання хоч в якомусь сенсі правдиво. Сам Скоропадський вважав, що він зробив практично максимум, що був можливим в тій політичній обстановці. Тим не менш, навіть неозброєне око помітить той антагонізм, що переслідував пана гетьмана. Ці протиріччя і лягли в основу оцінки його діяльності. Він демонізує Галичину та більшість його фраз просякнуті саме цією галичанофобією. Хоча після кожного гнівного випаду автор зазначає, що дуже поважає галичан, «нічого проти не має» і т. д. Певно, це не через правдиву оцінку цієї частини українського населення, а скоріше, щоб уникнути звинувачень в стереотипності та певному різновиді расизму. Але особливо яскраво вражає частково об’єктивна оцінка: При старом режиме не только не были приняты меры содействия промышленности Украины, но, наоборот, все делалось, главным образом, с расчетом поддержания промышленных районов Москвы в ущерб Украине.
Проте й ці слова не варто ідеалізувати. Скоропадський був типовим представником російської культури в Україні. Він відверто виступав проти «відторгнення» України від Росії, так само, як і від політиків, які пропагували такі ідеї. Тенденція українського самостійництва лякала гетьмана, який любив Україну, хоча своїм «місцевим» патріотизмом. Коли він вважає соціалістів України більшовиками або близькими до того, вражає його адекватна оцінка, наприклад, Леніна:Самый крупный человек, которого выдвинула эпоха, это, к нашему ужасу, - Ленин.

Ненависть до українських соціалістів була скоріш не ненавистю до окремих постатей, адже попри все гетьман позитивно оцінював Петлюру, як приклад. Це була дань походженню, нібито природна відповідь більшовизму із його пропагандою про відчуження земель. Болем і жалем просякнуті строчки про згорілий маєток в Тростянці. Меня даже не удивило бы, если бы на западе родилась теория сближения с нашими насильниками [большевиками]
- П. Скоропадський


Ці пророчі слова найяскравіше ілюструють стратегічний геній колишнього військовослужбовця, що звик кожен крок продумувати наперед. А ненависть до червоних в Петрограді та по всій «Великоросії» стала провідним мотивом ідей цього діяча, що, за його ж словами, «підтримував матеріально всі антибільшовистські рухи». Але, на жаль, гетьман залишився правим і в іншому передбаченні:Большевизм, уничтоживши всякую культуру, превратил бы нашу чудную страну в высохшую равнину, где со временем уселся бы капитализм, но какой! (…)Всесильный Бог, в ногах у которого будет пресмыкаться народ.
І знову виникає питання: «Що таке «наша чудная страна» в розумінні самого гетьмана. Цього ми вже не дізнаємось ніколи. У висновку, я можу сказати, що я не збирався оцінювати правдивість свідчень цього як-ні-як видатного очевидця подій, я не збирався писати історичний нарис із його діяльності доби Гетьманату. Але те, чого я хотів, -- оцінити основні погляди та саме видання, українську історіографію про Скоропадського, я сподіваюсь, я досяг. Наскільки точно, наскільки ні, судити не мені. Можна сказати, що в нас намічається тенденція пробудження справжньої історії. Намагання віднайти історичну правду ніколи не зустрінуть серед політикуму співчуття, але заради науки, а не сліпого шовінізму, проти якого виступав сам Павло Петрович, треба дошукатися всіх істин. Щоб не казали опоненти Скоропадського, а все ж він не залишився непомітним. Він не був «злим генієм» чи україножером. Кожен його крок – це прояв національної шизофренії. І хіба можна його судити за це, коли все велика кількість українців за походженням піддалися цій тенденції (не рахуючи поодинокі виключення у вигляді поміщиків Чикаленків чи Косачів). І я хочу вірити, що Павло Скоропадський як один із творців того, що ми маємо зараз у нашому спадку, займе почесне місце на олімпі української історії.