Повернувся я з Сибiрi,
Та не маю долi,
Хоч, здаеться, не в кайданах,
Та не маю волi.
Слiдять мене злii люди
День, час i годину, —
Прийде туга до серденька,
То ледве не згину.
Комiсари, iсправники
За мною ганяють;
Бiльше вони людей вбили,
Чим я грошей маю.
Зовуть мене розбойником,
Кажуть, що вбиваю, —
Я нiкого не вбив iще,
Бо сам душу маю.
Возьму грошi в багатого,
Убогому даю,
І так людей подiливши,
Сам грiха не маю.
Маю жiнку, маю дiток,
Однак iх не бачу;
Як згадаю про iх долю,
То гiрко заплачу.
Треба менi в лiсi жити,
Треба стерегтися,
Хоть, здаеться, свiт широкий,
Та нiде подiться.
Сочинение этой весьма немудрой песни приписывают самому Кармелюку. Клевещут на славного лыцаря. Это рукоделье мизерного Падуры.
13 [июля]
СОН
На панщинi пшеницю жала,
Втомилася. Не спочивать
Пiшла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитее кричало
У холодочку за снопом;
Розповила, нагодувала,
Попестила i, нiби сном,
Над сином сидя, задрiмала.
І сниться iй той син Іван
І уродливий, i багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольнiй, бачиться: бо й сам
Уже не панський, а на волi
Та на своiм веселiм полi
Удвох собi пшеницю жнуть,
А дiточки обiд несуть…
Та й усмiхнулася небога.
Прокинулась – нема нiчого.
На Йвася глянула, взяла,
Його гарненько сповила;
Та щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пiшла…
Остатню, може; Бог поможе,
То й сон твiй справдиться.