Пробач, Марцело…

Пробач, Марцело…
Вiкторiя Андрусiв

Молода журналiстка з Праги мрiе дослiдити власнi коренi, що походять з Украiни.. Вирушивши задля цього до землi, де похованi ii бабуся з дiдусем, вона зустрiчае чоловiка, в якого закохуеться з першого погляду. За дивним збiгом обставин з’ясовуеться, що iсторii двох родин у далекому минулому переплiталися помiж собою. Дiзнавшись про те, що ii наречений належить до кримiнального свiту обидвох держав ( Украiни та Чехii) героiня переживае складнi внутрiшнi протирiччя, однак не знаходить у собi сили розлучитися з коханим. Намагаючись допомогти йому у вирiшеннi конфлiкту з правоохоронцями, новинарка ставить пiд загрозу свiй статус « матерi Терези», здобутий внаслiдок захисту на шпальтах часопису прав украiнських заробiтчан за кордоном. Завдяки екстремальним обставинам жiнка стае певною мiрою спiвучасницею злочинних подiй, однак до останнього бореться за те, аби залишитися поруч з чоловiком, якого так неочiкувано зустрiла у далекому карпатському селi…

Вiкторiя Андрусiв

ПРОБАЧ, МАРЦЕЛО…

Глава 1

НАДИБАНЕЦЬ

– …Не сиди на каменi, застудишся.

Марцела подумала – причулося, адже, прочесавши ледь не увесь цвинтар, нiкого не зустрiла. Перед очима – самi могили, у цьому кутi здебiльшого старi, з вицвiлими табличками на стелах, а подекуди й зовсiм без стели та ознак причетностi комусь… Де- не-де скособоченi хрести вже ледь не лягали поруч з господарями, i Марцелi було безмежно сумно за тими людьми попiд похиленими хрестами, попри те, що iх нiколи не знала.

Блукала помiж дерев у пошуках трьох покарлючених берiзок, поряд з якими, як пояснили люди у селi, лежали ii бабця з дiдом… Берiзок на цвинтарi було багато, й чомусь в основному клишоногих…

Роздряпуючи до кровi руки, Марцела продиралася крiзь терня здичавiлоi ожини i чомусь виходила на те саме мiсце, звiдки розпочинала пошук. Ще трохи, i охопив би цiлковитий розпач, якби раптом на надщербленiм, врослiм у землю надгрiбку перед ii очима, неначе надiсланi самим Богоньком за терплячiсть, не вигулькнули двi свiтлини. Вони були точнiсiнько такими, якi не раз розглядала, вивчаючи мiлiметр за мiлiметром, у сiмейному альбомi. Як отi останнi примудрилися вцiлiти внаслiдок нескiнченних родинних переiздiв, для Марцели залишилося таемницею… Просто збереглися i все – лежали собi спокiйнiсiнько, зафiксованi зiм’ятими куточками матового чорно-бiлого паперу з зубчатими крайками у витятих смужках цупкого альбомного картону. Захищенi вибляклою, але твердою палiтурою, бабця з дiдом дивилися зi свiтлини на онуку, чи то пак не на онуку, а кудись трохи убiк, у далину, як люблять фокусувати погляд фотографи, i тим самим начебто видивлялися, хто ж то там за обрiем часу вiдрiзком у пiвсторiччя придивлятиметься до них з ретельнiстю дослiдника, звiряючи власнi риси з пращурiвськими.

– Ти чуеш чи нi? Не годиться дiвчинi на каменi сидiти. Тобi ще дiтей народжувати…

Марцела подивовано обернулася – хто б це отут, за тисячу кiлометрiв вiд рiдноi домiвки, дбав про ii ще не народжених дiтей? Неподалiк стояв хлопець чи молодий чоловiк (визiрно важко було визначити його вiк). Вбраний був нетипово охайно для сiльськоi мiсцевостi – у стильнi джинси та вiтрiвку. Лишень кросiвки, подiбно до Марцелиних, були вщент замащенi цвинтарною багнюкою. Його великi блакитнi очi прозраджували цiкавiсть. Але це не здивувало – блукаючи селом, Марцела встигла збагнути оту чудернацьку притаманнiсть мiсцевих залучатися геть до всього, що вiдбуваеться навколо.

– Ти чия будеш? – Хлопець поводився запанiбрата, немов перед ним – дiвчисько iз сусiднього села. – Щось я ранiше тебе тут не бачив…

Марцела пiдвелася з кам’яного надгрiбку i струсила пилюку iз джинсiв.

– А ти чий будеш?

– Ого! Ти, як бач, не мiсцева, раз таке запитуеш…

– Не мiсцева. Тобто, трохи й мiсцева, позаяк… – Марцела зиркнула на свiтлини, з яких ще зовсiм молода всмiхнена жiнка та поважний, з прямокутними, мов у Гiтлера, вусиками, чоловiк дивилися повз неi. – Це – моi бабця й дiдусь.

Хлопець пiдiйшов ближче, намагаючись вичитати викарбуваний попiд свiтлинами напiвстертий напис.

– То ж треба! З тiеi файти у селi вже нiкого не знайдеш…

– Зате я е…

Хлопець з цiкавiстю розглядав молоду жiночку, яка зi спини здалася йому зовсiм юною, однак розважливiсть поведiнки й розмови свiдчила про ii зрiлiсть.

– Це твоя машина отам, просто попiд воротами?

– Моя, – Марцела сполошилася. – А що, комусь заважае? Я вже йду…

– Та нi, на щастя, поповнення сьогоднi тут не передбачаеться… Просто дивлюся – чеськi номери…

– Я з Праги приiхала.

– Ось воно що! А я чую по розмовi – щось не те… Ти розмовляеш украiнською так, як наша вчителька у школi. Ми ii «чикалкою» дражнили, бо вишукана лiтературна украiнська страх як дратувала.

– Ну знаеш… Як на людину, котра вперше вiдвiдала свою етнiчну вотчину, я говорю доволi пристойно…

– То ти вперше в Украiнi?!

– Уяви собi… – Марцела пiдiбрала iз землi наплiчник i, струснувши з нього залишки вологоi трави, зiбралася йти. – Вже кiлька рокiв збиралася приiхати – вiдтодi, як поховала маму, та щоразу щось заважало… Врештi- решт постановила – як не зараз, то нiколи. І справа навiть не в тiм, що пообiцяла мамi. Нi… Сама вiдчувала обов’язок. Навiть не обов’язок, потребу. А в тебе… хто тут?

– Я приятеля вiдвiдав… Вiн менi майже братом був. Недавно уб… загинув… – хлопець осiкся i махнув рукою у напрямку вiддаленоi мiсцини цвинтаря, де пiстрявими вiд пластикових крикливих квiтiв курганами височiли свiжi могили. – Нещасливий випадок…

– Спiвчуваю… – Марцела з цiкавiстю придивлялася до високих насипiв з кольоровими, мов на бразильському карнавалi, вiнками – такого ще не бачила. Вдома небiжчикiв здебiльшого кремували, а цвинтарнi церемонii вiдбувалися стримано, ледь не суворо, як i належало подii.

– Знаеш, у нас iстотно вiдрiзняються звичаi… Я обов’язково приiду ще, але з iншою метою. Хотiлося б усе докладно вивчити, описати, проаналiзувати… Людина мае знати власнi коренi. – Марцела перестрибувала через острiвцi багнюки, потай дивуючись, чому помiж могилками не вимощенi дорiжки, як у них на «гжбiтовi», куди навiдувалась до мами. Недоглянутiсть цвинтаря Марцелу дивувала, але вголос цього не виказувала, аби не уразити випадкового спiвбесiдника. Тим часом чоловiк раз у раз пiдставляв руку, рятуючи вiд хлюпавки.

– То ти – писака? Чи, може, iсторик?

– Авжеж, журналiстка… – всмiхнулася його кмiтливостi.

Незабаром у поле зору потрапив ii рiднесенький «броучек», що пiдпирав цвинтарний паркан – мiнiатюрний червоний «сiтроенчик» – невичерпна тема знущань редакцiйних колег. Властиво, зрадiла, бо здавалося, цвинтарю немае кiнця, i без сторонньоi допомоги довго довелось би блукати у пошуках виходу iз заплутаних могильних лабiринтiв. Поруч з обляпаним багнюкою «жучком» зверхньо красувався чорний неймовiрно чистий (що, враховуючи бездорiжжя, викликало неабиякий подив) iз затемненими вiкнами «мерседес».

– А ти, як бач, серйозна пташка. – Марцела допитливо змiряла супутника поглядом. – З вигляду й не скажеш.

– А як я маю виглядати? – розсмiявся хлопець, вимкнувши не виймаючи з кишенi алярм. – У краватцi, у одностроi, з поважною текою у руцi?

– У нас такi машини мають дуже заможнi люди…

– А у нас такi машини мае кожен, хто бодай трохи крутиться.

– Що означае «крутиться»? – пiдiйшовши до автiвки Марцела вiдмiтила, що на «мерседесi» також чеський номерний знак, i зрадiла. – То ти також… звiдти?!

– Нi. Я просто частенько там буваю… по роботi… – Хлопцевi до вподоби була ii безпосереднiсть та необiзнанiсть, i вiн залюбки пiдiгрував. – А «крутиться» – означае «робить бiзнес», розумiеш?

– А-а-а… То ти – бiзнесмен? Так би й сказав… – Марцела зiтхнула.

Менi треба все життя працювати, аби купити щось подiбне.

Начебто не розчувши останньоi реплiки, хлопець зненацька запропонував:

– Слухай-но! Я частенько буваю у ваших краях! А давай зустрiнемося там! Це буде веселiше, анiж на цвинтарi…

Марцела завагалася – у них бо не заведено отак з ходу пропонувати приятельство. Але хлопець здавався iй настiльки щирим та безпосереднiм, що по хвильцi роздумiв вже порпалась у наплiчнику i, знайшовши нарештi у тiльки iй вiдомих закапелках вiзитiвку, простягнула ii новому знайомому. Розглядаючи картку, вичитував уголос:

– Марцела. Марцела Соханич. Редактор рубрики «Украiнське слово», часопис «Вiсник». Ого! Та ж ти зберегла рiдне прiзвище! Яка ж ти чешка?! Ти – наша!!!

– Ти забув сказати, як тебе звати… – Марцела не сперечалася, iй було приемно почуватися своячкою.

– Й справдi, вибач… Іваном мене звати. Щоправда, вiзитiвки з собою не прихопив. Але я тебе знайду. Обов’язково знайду, Марцело… До зустрiчi…

Хлопець провiв дiвчину до автiвки i, зачинивши за нею дверцята, помахав на прощання рукою. Завiвши двигун, Марцела з приемнiстю для себе вiдмiтила: «Звiсно, ваша… А чия би ще була?…»