Подув 2

…Такi смiливi, напевно, полюбляють швидкiсть, однак, рiдко ризикують, хоча, я навiть i не знаю, чи мае вона водiйськi права, проте, напевно, вони все-таки iнколи i самi, лежачи i нiжачись у лiжку, та вдивляючись у бiлоснiжну i безкраю стелю, задають собi запитання: «А чи не замало в життi я собi дозволяю?»

…Однак, навряд чи я був би художником, якби не помiчав того, що не помiтне для iншого ока, оскiльки там, де е свiтло, породжене сонячною енергiею, завдячуючи якому i вiдбуваеться надзвичайно складний процес фотосинтезу, що породжуе життя, байдуже, що лише в рослинах, там обов'язково знайдеться не лише слабко освiтлений простiр напiвтiнi, а й вичурна, темна, нiби абсолютно не зоряна i захмарена нiч, глибока та прекрасна тiнь, насичена пiтьмою пройдених тяжких страждань i мук, якi iнколи, так скручують живiт, що навiть згорнувшись, наче немовля, клубочком, у позi ембрiона, не сила терпiти ту бiль, так, що вже не мурашки бiгають по тiлу, викликаючи приемне нервове збудження, а немов би тебе охопив всесильний корч, який не дае випрямити безсилi i слабкi руки й ноги, надаючи чудову можливiсть ненажерливим мурашкам-вбивцям досхочу насититись твоею рiдною плоттю, вiд якоi незабаром залишаться на певний перiод бiленькi кiсточки, схожi на перший веселий i довгоочiкуваний снiг, який незабаром, не пiдтриманий своечасно безжалiсним i таким потрiбним, рiднесеньким морозом-дiдуганом, перетвориться на огидну багнюку, яку ми iз таким рiшучим завзяттям намагаемося позбутися зi своiх, гарненьких нових черевикiв, пристрасно та старанно обстукуючи iх об довгоочiкуваний асфальт, розносячись брудною лайкою, i докоряючи, водночас, собi самому у недалекоглядному рiшеннi пройтись навпростець, оглядаючись з не прихованою люттю, створюючи тим самим на обличчi викрутаси гримас ненавистi, якi прикрашають його рiвчаками-морщинами, що спотворюють його нiжну шкiру, роблячи ii вмить такою старезною, наче потрiсканою столiттями, хоча варто було б лише усмiхнутись та пролетiти крiзь перешкоду-калюжу, яка майже спецiально утворилась на твоему подальшому не легкому життевому шляху, щоб змити всю цю липку багнюку, за що твоi ж черевики, зi щирою вдячнiстю, виблискуючи як новенькi, подарують тобi в чергове свою радiсну заразну усмiшку, яка вхопить тебе за рукав осiннього сiренького пальто, та потягне у вирiй радостi, звеселяючи не лише тебе, а й заряджаючи пересiчних пiшоходiв, змiнюючи iх ще сонний, ранковий i не рухливий настрiй, на дитячий, не дотепний, однак, кумедний смiх, що викликае приемне здивування при спогляданнi один на одного, та залишае на цiлiсiнький день припiднятими куточки усмiхнених вуст.

Оце загнув…, мда…

…Невже пiд тоненькими ребрами ii грудноi клiтки, приховуеться заморожена роками брила м'яса, яку, навiть помiстивши у мiкрохвильову пiч на максимальний режим, та дiставши ii через декiлька годин, ти зрозумiеш, що вона стала лише холодною, i аж нiяк не гарячою, ба, навiть не теплою…

…Саме ii непереборна тяга до прийняття виключно правильних рiшень, набута через iдеалiзацiю когось важливого у ii життi, хто так беззаперечно вплинув на ii взiрцеве виховання в дитинствi, i не давала можливостi позбутися самотностi, а лише навпаки сприяла старанному ii зберiганню, як доказ довершеностi, у вмiннi самостiйно приймати неперевершенi рiшення…Просто музейний експонат для прикладу i настанов…

…Проте, все ii справжне, глибинне, немов абсолютна марiанська западина, нутро всерединi, намагалось рiшуче вирватись назовнi й iстерично, глушачи всi радiоефiри в галактицi, закричати:

– Як же я втомилася бути самостiйною i незалежною, як же хочеться прилягти чи спертися на когось сильнiшого у життевому морi проблем, передавши владний штурвал особистого незрiвнянного лайнера, справжньому капiтану, викинувши за борт власноруч керованого, не потопного судна, весь непотрiб, що накопичився на нивi, аж нiяк не лагiдного до неi життя…

Однак, заржавiлий з часом замок, що так надiйно сторожуе замкнене, зневiрене велике серце, був настiльки вмiло особисто закодований, що пароль до нього вже й, напевно, не можливо пiдiбрати, не те щоб власними кмiтливими мiзками, а й найславетнiшому ведмежатнику, нi за допомогою нiжноi ласки, нi рiшучим грубим слiвцем…

…Невже, в усiх, чим бiльше яскравих плюсiв назовнi, тим бiльше мiнусiв вони намагаються компенсувати всерединi, зокрема, глибокi духовнi переживання, починаючи вiд параноiдальноi уваги до зовнiшностi, до шизофренiчного роздiлення особистостi…

…Однак, все це ii оминуло, та не стосуеться…Їi прикрашала невимушена скромнiсть та толерантнiсть, поеднана з умiнням оминати гострi, мов зуби акули-людожера, кути, i пiдтримувати жартiвливий, схожий на iнфекцiю, чiпкий настрiй…

…Водночас, якiсь парадоксальнi речi все ж вiдбувались…

…Чому жiнка, народжена кохати i бути коханою, дарувати i отримувати цi, не всiм данi природою дари, окрiм материнства, так i не може iх поеднати, сублiмуючи цi рiдкiснi таланти, на довершену впевненiсть i заiждженi комплiменти, згадуючи дiвочi, iскристi вседозволенi роки, насиченi натхненними спробами пiзнавання такого цiкавого i незвiданого навколишнього, для емпiричного набуття колись побаченого чи почутого теоретичного досвiду…