Вибрані новели

– То до семого колiна буде iх так душити, а як семе колiно мине – та й нема моцi вже. Десь котрийсь добре заслужився перед богом. То кара, люди, сему кiстку аж карати! Бог не мае гiршоi кари на землi…

– То видко по них, що iх бог карае. Бо i маетки iм дае, вони богачi, i розум iм дае – а нараз все забирае та й висаджуе на бантину.

– Таже лише треба подивитися на iх очi. То не очi, то така чорна рана в чолi, що жие i гние. У одного таке око, як продасть, погляне та й нiчо не видить, бо то око не до видiня. А в другого воно одно лише жие, а решта коло него камiнь – чоло камiнь, лице камiнь, все. А цей Тома, нiби вiн дивився коли на чоловiка як варт? Око нiби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибiнь безмiрну.

– Дивиться око на тот давний грiх, що за него iм кара йде. Вiн там у них усерединi покладений, аби всi дивилися на него i аби спокою не мали, аби була кара.

– Сесi Басараби то на покаянiе людське родяться, i богатiють, i душу гублять.

– Тяжкий грiх мають у своiй фамiлii i мусять его доносити, хоть би мали всi пiти марне!

– Грiх, люди, грiх не минае, вiн мае бути вiдкуплений! Вiн перейде на худобу, вiн пiдпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, i вiн чоловiковi душу возьме i дасть на вiчнi муки. Жiнки слухали i мало не хрестилися, дiти посiдали помiж ними, а хлопи ще довго балакали за грiхи i поплелися вкiнцi до коршми.

II

Всi Басараби зiйшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша i найбогатша в iх родi. Тому також привели. Семениха налагодила iди й пиття i обсадила великий стiл кревними, а Тому поклала на чiльне мiсце.

– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сiдай, та тiшмося, що-смо всi вкупцi. Сiдай, роде мiй, най з тобов все щасте сiдае. Коби був Семен, то би вiн вас знав просити i присилувати. Николаю, а чи пам’ятаете, як вам пляшку з горiвкою розбив на головi i пироги викинув псам, що-сте не хотiли з ним пити?

– То не було, бабо, жарту з дiдом: або гинь, або пий!

– Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с менi наймилiший! Най ся вп’ю! Бабi небогато треба, аби заспiвала дiвоцькоi…

– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоiх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий пiд стiл. Коби ти очi не пускав удолину, але вгору, то легше би твоiй душi було. Пий до вуйка Миколая…

Вона стояла перед столом висока, сива i проста. Очi мала великi, сивi i розумнi. Дивилася ними так, як би на цiлiм свiтi не було такого кутика, аби вона його не знала i, закотивши довгi бiлi рукави, не зробила би в нiм того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила i не звела всього до порядку.

– Бабо, у вас добре: i iсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очi вашi просять.

– У мене таки так, я очi маю, аби смiялися, аби жартували. Я не маю iх, та й мама iх не змалювала, аби плакали. Коби ви iз своiх очий прiгнали тоту мраку чорну, що вам свiт затемнюе. У моiх очах е моi дiти, е мое поле, i моя худоба, i моi стодоли, та чого iм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обiтруся.

– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти ii медом годуй, хоть ти ii у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дiтий, у вас нема нивки анi худобинки! У вас е лишень хмара, i полуда, i довгий чорний чупер, що вам сонце закрив. А бог вас карае, бо ви маете на его сонце дивитися, ви маете дiтьми тiшитися i зеленим колосом по веселiм лицi гладитися. Томо, табо бери, не гнiвайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоiм весiлю кiсточками докупи дзоркала. Баба вам не ворiг. За то, що душу хотiв-есь загубити, за то я гнiваюся на тебе. Але вперед з’iжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потiм будем говорити.

– Роде мiй чесний та величний! Тiшуся тобою як не знати чим, що мене не забуваеш, що мене любиш i за моiм столом п’еш та файнi слова говориш!

По гостях мигнула яснiсть щастя, як часом сонце замиготить по чорнiм глибокiм ставi. Всi очi пiднеслися i справилися на бабу.

– Ай, Басараби, адi, адi, кiлько очий, сам-самiський сум i туск!

– Бабо, не кажiть так, бо ми всi такi контетнi вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзi до хати, аби нам з вами весело було.

– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вони вам сорочок не вiшивають, а вони дiтем вашим голов не миють? Ви не видите нiчо, не видите, бо-сте слiпi. Бог вас покарав слiпотою…

– Бабо, ану ж ми повстаемо та позакурюемо собi люльки, бо чого ми будемо сидiти за столом, як трунок нiчо не приймае?

– Вставайте, вставайте та курiть, а я сяду собi коло Томи та буду его питати, що таке тяжке пригнiтило его душу…

III

Тома чоловiчок маленький, сухий, з довгим чорним чупром, що спадав лагiдними, гладкими пасмами на широке чоло. Очi темно-карi блукали пiд чолом, як по безкраiх рiвнинах, i дороги по них найти собi не годнi. Лице смагляве, застрашене, як би дiточе. Вiн висунувся з-поза стола i сiв коло баби Семенихи.

– Розповiдай же нам, Томо, чого тобi так тяжко на свiтi жити, чому ти хочеш покидати своi дiти, свою жiнку та й рiд? Не встидайся, але викажи свою iдь, що тебе iсть, та, може, ми що тобi порадимо або поможемо?

Всi звернулися до Томи.

– Кажи, кажи, не затаюй нiчо, та тобi легше буде.

– То нема що таiти, – вiдрiк Тома, – я таiв, доки мiг, а тепер всi знаете.

– Та нiчо не знаемо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жiнка тобi зла, або дiти не вдалися, або ми тобi догорили. Та й обачiне май над нами. Ти знаеш, що як один у нашiй фамiлii стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий е, що як вчув за твою пригоду, та вже надумав i собi стратитися? – сказав сивий Лесь.

Басараби, як винуватi, поспускали очi вдолину.

– Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач…

– Я не знаю, вiдки i як, але то такi гадки приходять, що не дають спокою. Ти своi, а гадки своi, ти продираеш очi, аби нагнати iх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, нiхто не закладае собi воловiд на шию!

– А як тобi подiеся така завороть у головi, та чому ти жiнцi не скажеш, чому до церкви не пiдеш?

– То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком вiд такого мiсця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на свiтi таких ланцiв нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзiнь, дзiнь… Як зачнуть дзiнькати, то голова пукае начетверо й уха десь так утворяються, як рот, i так люблять слухати той бренькiт. Я вночi обернуся та затулю одно вухо, а друге зато розтвираеся, – i менi костi в головi тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушцi тими ланцями лупить. Та й нiби каже, нiби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобi буде добре, добре». А я ймуся за постiль та так тримаюся, що м’ясо в руках трiщить, як би живе розтягав…

– Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуеш? – крикнула на Тому його жiнка.

– Ти не страхайся, жiнко, бо тепер вони вiд мене вiдвернулися геть, менi тепер так легко, якби-м на свiт народився. Але я вам хочу уповiдати, яка то мука е у того, що тратиться. Такий чоловiк аж мае бути спасений! Бо ще за его житя з него нечисте душу викидуе, отаки отак, що викопуе. Рве тiло, костi розважуе, аби собi до душi такi дучки поробити, аби ii вiдти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото бiль, що за такi страждування дав би собi ногу або руку вiдтяти!

– Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?

– То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питае нi дня нi ночi, нi сонця нi хмар. Отак встанете рано, помолитеся богу та iдете собi на подвiр’е. Станете на порозi та й закаменiете. Сонечко свiтить, люди вже коло хатiв викрикують, а ви стоiте. Чого стоiте? А стоiте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очi, в чоло. Та й вже знаете, що десь iз-за гiр, iз-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годнi сказати, вiдки ви знаете, що вона прийде, але зо три днi ви наслухаете ii шуму, як вона залопотить попiд небо. Та й пускаете увесь розум за нею, вiн бiжить вiд вас отак, як пастух вiвцi лишить, отак до знаку ви лишаетеся такi самi, а страх такий великий, що боiтеся одно слово сказати. Зацiпить вам зуби, та й чекаете.

– Я знаю, Томо, я розумiю, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб.

– Миколаю, ти здурiв, чи що тебе напало?!

– Я лише так…

Басараби поглянули недовiрливо на Миколая i замовкли.

– Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповiдае, бо як вiн вам розповiсть, то вже мете знати, як воно цукаеться до хрестянина. Бо то десь вам ще прапрадiд воював з турками та вбив семеро маленьких дiтий. Наткнув на спис так, як курят, та й его бог покарав, бо вiн зараз покинув воювати i ходив з тими дiтьми тринадцять рокiв. Нiби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, i все ему виглядало, що вiн тотi дiти носить. Та й вiдси пiшла кара на Басарабiв. То ще як я йшла за Семена, та моi мама менi повiстували за це та й не радили йти. Та той грiх за тотi дiти ви покутуете, але то межи вами десь-не-десь прокидаеться. Не кождий Басараб носить той грiх, лиш бог одному котромусь кладе его в сумлiне.

Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собi затямте, як то грiх грасуе, доки не вiдкуплений. Бо тiло все перебуде, по нiм нiчо не пiзнати, але сумлiне точить. Та то видко на деревi на такiм великiм, що хмар досягае. Розколеш его, а там сама червоточина, черв’яка не видко, нiколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлiне точить з рода в рiд.

– Сумлiне точить, а то кара над усiма карами.

– Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нiчо, треба вислухати.

– Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або пiдпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карае. Та як така хмара злопотить по небi, та й тогди приходить сам час, аби тратитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, як цiлюе, як обiймае, як по чолi гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь вiдкись виринае в головi слово: тiкай, тiкай, тiкай! І гонить вас стома кiньми вiд тоi води, забирае всю пару з грудий, а голова розскакуеться, бо дурiе. Аж тепер дурiе. Глипнете на вербу, та й вас знов зiпре. Руки такi чиняться веселi, аж скачуть та й без вас, без вашоi причини, самi-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боцi стоiте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбiжить слово: тiкай, тiкай! Руки обсипаються огнем, падуть як усушенi, та й знов тiкаете. Як кого на очi побачите, або жiнку, або дитину, а воно также кричить: тiкай! Але i говорить до них, i смiеться, а все то так, як би не я говорив, i тручае там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадуеться така грушка, що ще як ви дитиною були та видiли ii. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадаеться. То гонить воно чоловiка у тисячу бокiв нараз, а не знати, куди йти. А потiм лишить, нараз лишить. Мине година, або й двi, або й день, та й знов приходить. Серце застигае, очi так плачуть, так плачуть, що викапують. Але анi слiз не видко, анi плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордуе наново. Я не раз випивав цiлу кварту горiвки i пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нiчо не помагало…