Секрети старовинної скриньки

У недiлю Олесь пiшов iз дiдом на Привоз. Як хтось не знае, то Привоз – це найголовнiший одеський ринок. Як кажуть одесити, там можна купити все, хiба що крiм атомноi бомби. З кимось iз батькiв Олесь хтозна чи й пiшов би з власноi волi, та з дiдом то зовсiм iнша справа.

З дiдом воно цiкавiше.

– Я тобi заздрю, – сказав Костянтин Іванович.

– Чого б це?

– Ти живеш у чудовому мiстi, – сказав дiд, наче то була саме його заслуга. Хоча, напевне, трохи правди в цiм усе ж було.

– Угу, – сказав Олесь, наминаючи куплене дiдом морозиво.

– Що "угу"? Тут таемницi та загадки на кожному кроцi, – метушився дiд.

– Ага, – сказав Олесь, тихенько посмiхаючись.

– То "угу", то "ага" – не втямиш тебе. От хочеш, зараз я пiдiйду до будь-якоi перекупки, й виявиться, що в неi е таемниця чи й двi?

"Може, й три, та на дiдька вона стане дiлитися з тобою ними, дiду", – подумав Олесь i мовчки показав на бабцю, що торгувала огiрками.

Дiд бадьорим кроком пiдiйшов до бабцi, озираючи ii чiпким поглядом на предмет пошуку таемницi. Вочевидь збентежена бабця зiщулилася пiд його поглядом, наче пацiент вiд холодних рук хiрурга.

Але таемничого в бабцi не було й на грiш. Дiд i далi вдивлявся, мов Миклухо-Маклай у татуювання папуаса. До того, хто такий Миклухо-Маклай i за що його любили папуаси, ми ще в цiй повiстi повернемося. А нерви у бабцi почали здавати.

"Їй-бо, неповна розуму", – подумала вона про Костянтина Івановича, та вголос жалiбно поспитала:

– Може, огiрочкiв купите?

– Так-так-так, – сказав з iнтонацiею вчителя математики Олесь, дивлячись на дiда. Та iнтонацiя мала наголосити на цiлковитiй нiкчемностi тих, хто не розв'язав удома задачу.

Та ось у дiдових очах промайнула якась думка, i вiн тицьнув пальцем у купку дрiбнякiв на прилавку.

– Що це? – переможним голосом поспитався вiн.

– Це копiйки, – вiдказала бабця.

– Нi, оце, – сказав дiд, показуючи на маленьку чорну монетку.

– А це якийсь хлопець пiдсунув замiсть двох копiйок.

– Я це купую. Скiльки? – з виглядом стомленого мiльйонера сказав дiд.

"А… п'яний"! – з полегшею подумала бабця. Та вголос мовила:

– Одна гривня.

– Ось тобi двi, й здачi не треба, – сказав дiд, вiдходячи вiд прилавка.

В душу бабцi почала прокрадатися думка, що iй довелося розлучитися з чимось цiнним, та чудернацький дiд iз внуком уже пiшли собi.

Олесь зачудовано дивився на чорну монетку.

– Точнiсiнько така, як i тодi в дитинствi, – каже дiд.

Олесь iз подивом дивиться на нього, й Костянтин Іванович починае розповiдати.

– Доволi довго в Одесi подибувалися зруйнованi у вiйну будинки. Й хоч менi категорично забороняли вiдвiдувати iх, та хiба може сидiти вдома хлопчак, коли сусiдськi хлопцi приносять iз руiн гiльзи, iржавi каски, автоматну обойму чи навiть нiж-ба нет. Звичайно, була нагода натрапити на снаряд, що не вибухнув, чи мiну, та Господь милував. Я був менший од товаришiв i майже нiчого не знаходив, та якось i менi поталанило.

В шпаринi помiж дошками я знайшов потьмянiлу вiд часу монету. Знахiдку свою я понiс показати дiдовi. Дiд, полковник у вiдставцi, якусь хвилю розглядав монету, а потiм, на мiй подив, кинув ii додолу.

– Це нiмецькi грошi, – сказав вiн, обернувся i пiшов додому.

У моi вiсiм рокiв дiдовi слова мало пояснили менi, та я не мiг допустити, аби пропав скарб, що його я знайшов iз такими труднощами. Розшукавши на землi монетку, я увечерi потайцi розглядав через лупу орла, що тримав у лапах свастику, й незвичнi готичнi написи. Так уперше я дiзнався, що грошi бувають рiзнi. Потiм ця почорнiла цинкова монетка довго використовувалася пiд час iгор

"у вiйну" для виготовлення "справжнiх" нiмецьких документiв. Якщо, поклавши ii пiд листок паперу, потерти папiр зворотнiм боком простого олiвця, то справдi виходив схожий на печатку вiдбиток. За тоi пори весь час гралися у вiйну. Причому будь-яке захоплення мало повсюдний характер. Якщо йде фiльм "Хрестоносцi", то з картонних ящикiв робляться лати й щити, стругаються мечi й цiлий день точиться рукопашна. Досягнення в космосi вiдзначалося нами запуском ракет, виготовлених iз фольги вiд шоколаду й кiноплiвки. Часом такi забави закiнчувалися печально, два мiсяцi ховав я од матерi опiк, що його отримав од вибуху коробки саморобного пороху. Порох ми використовували для набивання саморобних гарматок, виготовлених iз гiльз вiд нагана. А гармати цi були головною зброею фортець, що iх ми лiпили з пластилiну. Фортецi тi були пречудовi. У них були ворота, що вiдчинялися, i пiдйомнi мости, рови наповнювалися водою. Охоронялися вони власним флотом i десятками озброених до зубiв пластилiнових воякiв. На спорудження такого архiтектурного шедевру йшло декiлька мiсяцiв, i пишався ними власник не менше, нiж шляхтич своiм родовим маетком. Господарям таких великих володiнь якось не солiдно було немати власноi валюти. Нею почали слугувати пачки етикеток вiд тушонки, що iх принiс хтось iз батькiв. Етикеток на всiх не вистачало, тож обдiленi почали малювати власнi грошi, оздоблюючи iх печатками, номерами, прикрашаючи малюнками та власними пiдписами.

Дiвчатка вiддавали перевагу iншим iграм. Вони робити так званi "секрети". В землi викопувалася ямка. Дно ii ретельно вирiвнювалося, iз квiточок, фантикiв та iншоi марницi викладався вiзерунок, часом досить гарний. Дiвчата хвалилися одна перед одною своiми секретами й ретельно приховували iх вiд хлопцiв. У всьому тому, як у краплинi води, вiдбиваються в чистому, ще не скаламученому виглядi стосунки помiж чоловiками та жiнками. Жiнки, витворюючи довкола себе ореол таемничостi та винятковостi, жадають привабити чоловiкiв, що заклопотанi вiйнами та бiзнесом.

Та наше захоплення виготовленням грошей було нетривалим. Хоч як ретельно вимальовував би ти iх i хоч скiльки нулiв на них не приписував, купiвельна спроможнiсть у них була нульова. І, звичайно, завжди знаходився йолоп, що, всупереч усiм угодам, приписував на своiх примiтивних грошах додатковi нулi й вiдразу знецiнював усю працю решти. У дворi на майданi Потьомкiнцiв, де мешкав мiй знайомець Вiталик, хлопцi цю проблему вирiшили, причому економiчним шляхом. Система була проста, логiчна й дiяла декiлька рокiв. Грошi були конвертованi в радянську валюту. Курс був нормальний: сто рублiв дитячих грошей дорiвнювали однiй копiйцi радянських. Якщо ви гадаете, що нулi можна було малювати нескiнченно, то помиляетеся – до обiгу приймалися лише купюри вартiстю 100, 150 i 200 рублiв. Грошi мiг випустити кожен, та щоб вони зробилися справжнiми, потрiбно було внести в банк, що ним завiдував Вiталик, по копiйцi за сто рублiв. Тодi грошi за пiдписом банкiра, касира i з вiдбитком печатки ставали справжнiми. Якщо заходила така потреба, то в банку вiльно обмiнювалися дитячi грошi на радянськi. За того часу навiть на копiйку можна було купити сiрники, склянку газованоi води, перо чи шкiльну гумку, три копiйки коштувала булочка i проiзд у трамваi.

– Навiщо ж випускалися тi грошi? Платили б собi просто копiйками та й годi, – поспитав Олесь.

– Вiдразу видно, що ти на грошах мало розумiешся. По-перше, чи багато знаеш ти людей, що випускали своi грошi, та щоб вони були справжнi й на них можна було щось купити? По-друге, чи можете ви про себе сказати, що ви зробили пiстолет i продали його не за жалюгiдних десять копiйок, а за тисячу рублiв? У тому дворi траплялися iсторii й крутiшi, й усi вони були чистiсiнькою правдою. Поки батьки надривалися за жалюгiднi копiйки, дiти орудували тисячами.

Дiд iз погордою глянув на внука.

– Нiчого, прийдемо додому, я покажу тобi маленький скарб. Хоч ти й гадав, нiби ми нiчого путнього в тiеi бабцi не знайдемо.

– Нiчого я не гадав. Я просто хотiв тобi нагадати, що мама просила купити огiркiв. Але побачити скарб – це просто-таки чудово!

Скарб

Вони прийшли додому й вислухали все, що думае мама про людей, котрi забулися купити огiркiв. Не знати, як дiдовi, та Олесь думав лише про обiцяний скарб.

І от вони з дiдом пiдходять до стiнноi шафи. То не просто шафа. Дiм у них старовинний, збудували його ще на початку минулого столiття. Стiни зробленi з черепашника або ж, по-одеському, ракушняка. Це такий м'який жовтий камiнь, що з нього збудована половина одеських будинкiв. Стiни з черепашника товстi, тож практичнi одесити роблять у них нiшi, де ховають рiзне добро.

Олесь вiдчинив стiнну шафу, але там, як завжди, стрункими рядами стояли пiдручники. Жодного натяку на скарб не було. Костянтин Іванович витяг декiлька книг i пiдняв клапоть шпалерiв.

"Справжня схованка!" – подумав Олесь, наглядаючи, як дiд дiстае маленьку, старовинну на вигляд скриньку.

– Я й сам усе це випадково виявив – пiд час революцii господарi зберiгали там свiй маеток.

– Великий маеток?

– Та так, пару мiльярдiв.

– Ти що, дiду, жартуеш?

– Нiтрохи. Там були переважно керенки. А на пару мiльярдiв керенками можна було за тоi пори купити лише мiшок картоплi.