Вікторія регія

«Люди, люди-небораки, не плюйте на мене, а прийдiть сюди, вивiльнiть з каменю – сторицею вiддячуся, бо сотнi тисяч лiт нiхто не спивав мою силу. Я би теж цвiла-розквiтала, лиш брили не дають, як нещастя, давлять моi груди. Прийдiть, люди!» – весною-лiтом даремно молилась я, схлипуючи i стогнучи. Нiхто не чув мого зболеного голосу.

Голодняк теж не чув. В моi долонi камiннi його привела безвихiдь. Дiватися йому просто було нiкуди, хiба прямо в Латорицю, в камiння гостре головою. З Марусею i трьома синами жив у попiвськiй комiрчинi. Доглядали корови, конi, свинi, вiвцi, дивилися за садом i будинком слуги Божого. За це обiцяв iм дати клапоть гарноi земельки.

З усiх сил старався Василь: ось-ось строк надiлу повинен був надiйти.

Аж раптом… Це було пiзно ввечерi. Залетiв пiп у комiрку – черлений, ящiрячi очi огнем палають:

– Забирайся, вонячий свинарю, з мого двору! І жону твою вошиву, i свинарчат я видiти туйки не хочу! Геть, геть! – верещав осатанiлий панотець, безжально викидуючи в нiч пожитки.

Дивився на те могутнiй Голодняк важко дихаючи. Мовби душу з нього виривали.

«За що? Про що? Чому?… Боже в небесах, ци ти видиш, ци ти чуеш, що робить твiй слуга? Мовчиш, Боже, мовчиш… Мовчати – легко…»

Я чула, в чiм рiч.

Валицький був уже посеред лiта, а його дружина Єленька ще по-весняному цвiла. Вiн тремтiв над нею, як осиковий лист. Чийсь злий язик нашептав попу, що Голодняк, слуга, нiбито з Єленькою…

Священнику цього було досить, аби розправитися з Василем.

Хто посмiе супроти попа пiти? Коли за ним – i староста Юрина косоокий, i крамар Мошкович, i суди всякi… Е, що рахувати: не тягатися ж бiдаревi з священником, не доводити свою правоту. Та й яка правота? Марш геть – ось твоя правота.

Заночували в сусiдiв, бо рiднi в селi – нi в нього, нi в Марусi, а другого дня…

Пiзня осiнь плакала надi мною, i сльози з височини падали колючi й студенi. Я звикла до них за тисячi осеней. Але такоi печальноi днини мое лице раптом щось гаряче обпекло.

Стрепенулась я, розплющила очi – i ледь не скрикнула вiд несподiванки: на каменi-кругляку сидiв чоловiк рокiв тридцяти, здавивши голову долонями. З його сiрих очей котилися сльозини. Я всього набачилася: плачу зiр i звiрiв, трав i вiтрiв, але щоб чоловiк… То вже згодом гора Ясениця, яка найближче до мене, розповiла все.

Старий священник Валицький кохав свою дружину понад усе на бiлiм свiтi… Навiть ночами деколи тихо виходив надвiр i ставав з сокирою пiд ii вiкно, за кущем: чи не крастиметься хтось до неi? Здурiв iз ревнощiв, казали люди.

Я завжди заздрила Ясеницi: з висоти усе видно.

Неподалiк – Василева дружина з дiтьми. Вона була нiби безумна.

Щось хруснуло в тишi. Зцiпив зуби Голодняк пiднявся. Суворий, аж чорний.

– Ну, Марусьо, се земля – нiчийна. Вiдси нас нiхто не вижене. Туйки i почнеме нове життя.

Глянула на чоловiка тихо i безнадiйно, потiм на пустир, далi – за рiчку Латорицю, де в гуртi стояли хати. А вода шумiла, мовби смiялася: ба як ви будете мене переходити, як до вас люди йтимуть?

Кладку зробите? Та я ii першоi ж зливи знесу.

А я зрадiла, що комусь стала потрiбна, i виставила Голодняку кращi каменi своi. Бери даром, зводь фундамент, стiни. І тобi користь, i менi легше стане. Не лишай мене. Бо так важко без гомону людського, без життя, особливо ж у довгi зими.

Кажуть – земля спить пiд снiгами. Неправда це. Я спати не можу. Я завжди жду.

Дощик.

Сонце.

Траву…

Не знаю, як iншi мiжгiр’я, верхи, плаi, а я найбiльше радiла людям. Бо люди – це… Боюся сказати навiть… це особлива гордiсть i особлива краса земна.

Тому я так стрепенулась, коли зачула Голоднякiв намiр. Я всi своi душевнi сили напружила, одна думка пульсувала в менi: «Зостаньтеся, люди. Не лишайте мене, богами прошу вас, бо я геть здичавiю в самотi…» Боже, як я гiрко помилялася, i як буду за це каятися i каратися потiм… Але тодi моi нестримнi душевнi бажання, мабуть, якимсь чином перелилися Голодняку i вiн мовив твердiшим голосом:

– Доста. Туйки буде хижа. Зносiм камiння. Зима за плечима. Не збудуемо – вимерзнемо, як цуценята.

Пливла мжичка з небес. Осiнь накривала нас студеним крилом.

Голодняки копошилися по рiвнинi, мати з малими носила, батько – закладав фундамент.

Серед поля, серед долi…

Нове життя наступило для мене.

Тяжко було дивитися на муку людську.

…Голоднячка несла кругляк, опустила його коло чоловiка – i caмa впала, знесилена. Можливо, ласкаве слово хотiла вчути, може, спомогу чекала. А вiн…

– Ти – лежати? Побив би тя Богочко, а зимувати де думаеш? Вставай! – заревiв i бухнув кулачиськом межи плечi. Це вдарила не лють, а бiда.

Пiдвелася, нi жива, нi мертва, стогнучи, крiзь сльози глянула на нього, харкнула кров’ю на купу камiння i прохрипiла:

– Закляло би ся i се мiсце, i камiння, i життя…

Прокляття було таким щиросердим, таким несказанно тяжким що менi зробилося аж лячно. Може, в таку нещасну хвилину вимовила його, бo справдиться це, збудеться!

Тодi, може, вперше занила моя душа вiд людськоi жорстокостi.

А далi… нi, не звикла. Я не могла й нiколи не зможу звикнути до наруги. Це – неможливо. Люди, мабуть, звикають. Бо iнакше б не терпiли.

Фундамент був широкий, надiйний. Щось вiще керувало тодi Голодняком. Бо в сорок четвертому, коли я здригатимуся пiд вiйною, i кулi Другоi свiтовоi свистiтимуть надi мною – цей широкий мур врятуе не одне життя вiд смертi. Оскаженiлi чужинцi з нашитими павукоподiбними хрестами, втiкаючи, розстрiлюватимуть усiх на своiй ганебнiй путi. Запалахкочу я, закривавлю, застогну…

Але то вже буде аж потiм, через пару десяткiв лiт, коли я, змучена, оплакана, нещасна, проклята, зватимуся Бразилiею.

Нiхто про це ще не знав у ту сльотаву осiнь, нiхто, навiть гора Ясениця, якiй зверху пiвсвiту видно.

Звiдки iй знати долi людськii? Коли й людям самим це не вiдомо.

Вивели Голодняки стiни, вкрили соломою та й поселилися.

Тоi першоi зими вмер середульший, Михайлик, дев’ятилiтнiй. Не знаю, вiд чого, але не з розкошiв.

…Мене вкрив снiг. Я нiчого не бачила, тiльки в рiздвяну нiч вчула проймаючий душу дикий скрик Голоднячки. Вона вибiгла з хати – мабуть, босонiж, бо снiг не порипував пiд ii ногами, та й помчала, як божевiльна, до криницi. Тут я i вгледiла ii – простоволосу, страшну. Вона йойкала, заломлюючи д’горi руки, де блистiли мудрi й незрушнi зорi. Мовби звiдси могла почути ii синова душа.

– Синку мiй, Михайлику, лебедику-у, йой-йой-йой! Синку солоденьки-ий! Та не суджено менi тебе пiд вiнець весiльни-ий виряджати-и, не суджено твоiх дiточок бави-ти-и, помочi невiстчиноi ждати… Йой, не суджено, не суджено-о, проклята доленько моя! Гoсподи, змилостився надi мною, зглянься… Вiзьми й мою душу! Я не можу дивитися, як дiти гибiють, голоднi й простудженi…

За скутою льодом Латорицею де-не-де блимали вогники. Що дiялося в хатах – не вiдала я. Не люблю вигадувати. Говорю лиш те, що знаю достеменно, в що вiрю. Слово без вiри нiчого не варте.