Вікторія регія

Ненавиджу брехню. А ii у свiтi – багато, навiть бiльше, нiж правди. Це – страшно.

Менi було незвично вислуховувати бiль нещасноi, i я ще глибше заховалася пiд снiг вiд зойку материнського. І нiхто ii не втiшав. Лиш вiтер у височинi розносив сиву печаль. Ще ж вранцi хлопчик взувся, помив личко, вискочив надвiр, як зайченя – до бiлих снiгiв, до сонечка. Довго стояв за порогом, вдивлявся.

– Михайлику, до хижi! – це батько.

– Йду, йду.

А сам стоiть i незмигно дивиться на слiпучо-бiлу Ясеницю, на невидане диво. Оченята грають радiстю, свiтяться, як од великого щастя.

Вибiгае мати, лякаеться:

– Господочку, та ти ще на морозi, синку?

Вона силомiць тягне його за руку вiд зимовоi краси свiту, а вiн впираеться, ще раз-разочок хоче налюбуватися днем, мовби вiдчувае, що востанне це у нього, востанне! Знервована, звiдкись вихоплюе березовий прутик i б’е малого, б’е. «Не руш, жоно, свого сина. Вночi вiн умре, i все життя гiрко каятимешся, що вбила дитину», – я хотiла крикнути Марусi, бо в очах малого встигла побачити щось передсмертне. Я знала, що вiн уже не Голоднякiв, а мiй.

Заверещав, скорчився в кутку, ображено схлипуючи. Потiм тихо лiг коло вогню. Заснув. Далi почав марити. А серед ночi вже й захолов. Навiть висповiдати не встигли. Та й за якi грiхи йому сповiдатися, янголяти?

Мiж товстими кам’яними мурами мене витоптали ноги Голоднякiв. Тут мучилася моя душа вiд людського болю. Я все бачила i чула. Але чим помогти могла? Ну чим? Скiльки я мала тепла – все вiддала iм. Але його було замало.

На менi всю зиму горiв вогонь. Вечорами Голодняки сiдали довкiл нього i в диму, мов примари, кашляли та зiтхали. І мрiяли. Що прийде весна – по-новому заживуть. Пiч зроблять, дим пустять надвiр, у димар. Бульбу насадять, кукурудзу насiють, садок розведуть.

– Ся земля – на каменi. Нич не вродить, – брали сумнiви хазяйку.

– Вродить, Марусьо, вродить, – заспокоював Голодняк. – Їi вичистити треба, зорати.

Боже, як приемно, коли в тебе вiрять люди!

– Та чим ти зореш, який плуг сюди добереться? – питала дружина.

– Добереться, не бiйся. Рiка змiлiе…

– За якi грошi зореш? Чим платити будеш?

– Чим? А вiддамо – тому ж Фединчуковi чи Головцi, у яких своi конi, малого Петрика. Най послужить у них рiк-два. Бо нам коней треба буде й треба.

– Отямся, Василю. Та кого ти впросиш орати мертвицю, яка ще нiколи орана не була? А камiння кiлько в нiй! Хто захоче плуги ламати, коней мучити?

– Но та що, вмирати вже? Падати? – далi Василь починав дихати пеклом на Марусю. – Чого ти? Нi, щоб пiдказати, помогти словом, а ти б’еш, б’еш. Мало нам горя, що маеме? Ще самi будемо гризтися?

– Ци менi й зазвiдати не мож уже, ци закам’янiти, онiмiти? Роби, газдо, що хочеш.

Дим роз’iдае засльозенi очi.

Сидять бiля тепла, зiгнутi думами… Так тягнулися вечори.

Михайликовi могилу викопали пiд самiсiнькою горою.

На бiлому тлi одиноко зачорнiв хрестик.

Земля важчае з кожним покiйником. А якщо ця квiтка взагалi не розквiтла? Не встигла?

Мучилася Маруся, мучилася i я, Земля. Вона – родила, я – забрала. Їй, матерi, було легше: вона могла виплакатися. І взагалi горе люди переносять легше. А я й не виплачуся, тiльки стогну. І стiльки в моiх грудях назбиралося туги, стiльки болю, що глибоченними ночами, коли все спить – у менi все гуде, так тривожно-тривожно.

Посхиляють надi мною своi сивi голови моi посестри Ясениця, Сорочий Верх, ще й Черешний вигляне з далечi – то й вiд того спiвчуття менi легше. Пожуримось отак, посумуемо, та й новий день треба стрiчати, нових болей набиратися. Люди душать один одного, гнiтять, обкрадають, обманюють, оббрiхують, обважують, обраховують, образливо обзивають… Укорочують собi здоров’я i вiк – i Землi, на якiй живуть. Бо все на нiй претiсно зв’язане, все.

Нагла смерть Михайлика не залякала людей. А, може, i лякала, але вибору не було. Землi ж – нема, вся в багачiв. Куди дiватись бiдняку? Молодi найбiднiшi пари села йшли за Латорицю-рiчку, до мене, звивали собi тут гнiзда. Через пару лiт хати почали дертися аж на Ясеницю, до Сорочого Верха добиратися.