Дилогія. Під тихими вербами.

– Хi! Що б то вiн i зробив?

– Почне каламутити в громадi, почне коверзувати – може лиха наробити.

– Та вiн уже тепер притих, – озвався Сучок, – вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своею чепурною головою.

– Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

– Цураеться? – спитав Копаниця.

– Нi, вiн нас iз старою й не цураеться; i в гостях iз дочкою бувае, i в себе приймае, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. І вам, – каже, – тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».

– Ич, iдолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому тi багатирi!

– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаете, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

– Дак що ж iз ним робити? – спитав Денис.

– Приняти до нас у спiлку, – вiдказав Рябченко.

– От такоi!

– Іншого нiчого не вигадаеш.

– Та в його й грошей нема.

– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуеш, який голiнний?

– Треба так зробити, щоб схотiв, – обстоював за свое Рябченко.

– Ну, та як же ти зробиш? – не розумiв Копаниця.

– А треба, щоб йому був великий бариш, – вiдказав Рябченко.

– Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

– Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

– Що ж ти маеш робити, – казав спокiйно Рябченко, – коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здаеться. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу мае, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн iх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.

– То тодi йому хвоста вкрутимо?

– Авжеж!.. А як вiн од iх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.

– Бо вiн же в iх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручнiше.

– Та що ж, i заходюсь, – згодився Остап. – Тiльки ви менi скажiть, що йому говорити.

Почали мiркувати, якими баришами можна краще спокусити Зiнька. Наказали Остаповi торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

– Дарма, аби впiймати!

– А там скрутимо йому в'язи!

– Щоб не бришкав!..

– Нiхто тепер не бришкатиме!

– Прив'яжемо колодку свинi!

– А коли й з колодкою полiзе – по мордяцi!..

– По мордяцi! По мордяцi!..

І знов усi зареготалися, – так iм до вподоби був той жарт. Смiялися всмак, аж здоровi жовтi зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусiв та бороди.

ІІ

ЗІНЬКО

Зiнько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспiшаючись, бо була недiля, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. І вiдпочивав справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той, як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.

Зiнько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зеленi з буйними хлiбами. Вiтер гуляв по iх, бив по iх своiми мнякими невидимими крилами, дихав на них своiм запашним дужим диханням. Вiн грався з iми, вiн обнiмався з iми, а вони, веселi, радiснi, повнi молодоi сили, молодого життя, звивались пiд його обiймами, перекочувались моторними ясно- й темно-зеленими хвилями.

Хвилювало, хвилювало зеленее море. Утiкали хвилi од вiтру. Котилися, котилися не перестаючи, все бiжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляеться до землi. Вони прибiгали до його, i плескали в його, i цiлували його. А воно смiялось до них широким, безмежним блакитним усмiхом, i той усмiх спадав на iх золотим дощем сонячним, несучи iм життя й силу.

А вiтер, веселий i дужий, шугав мiж блакитним небом i зеленим морем, i перекидався, i купався в просторах, i сповняв Зiньковi груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вiльно, i все тiло мiцне, як сталь, трепетало тiею силою, здригалося вiд одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити – щось велике, дуже i гарне-гарне!.. І Зiнько й сам не помiтив, як те поривання до руху, до дiла вихопилося в його з грудей голосним криком: «Гей-гей!» – далеко розкотилося полем, i Зiньковi здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, i плеснув об берег блакитного неба, i небо всмiхнулось До його, до Зiнька, так само, як до того зеленого моря, як до тих ярiв i байракiв, що мрiли здалека, як до тих пташок, що дзвенiли в повiтрi, як до тих метеликiв, що трiпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!

Ой, та й гарно ж жити на свiтi, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне – таке, як оцi поля краснi! І вiн iх робить, тут е й його праця: от вiн здалека бачить, як хвилюе й його поле, полите його потом… Хвилюе незгiрше за iншi, нi, ще й краще…

Ой гарно ж, радiсно, легко! І небо смiеться, i поле смiеться, i смiеться щастя. Чому кажуть, що нема в свiтi щастя? На свiтi багато-багато щастя! Треба тiльки його здобути. Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде, – так i щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цiею думкою. Чи не тiльки зараз вiн до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тiльки що, може, не думав про це так… розбiрно…

Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде. Здобудеш – щасливий будеш, не здобудеш – знидiеш або згинеш.

Зiнько почав думати, чи сам вiн завсiгди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по однiй подii. Почав з найближчих, що трапились сьогоднi, вчора, i йшов далi, далi, пiрнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. І потроху забув, з чого почав думати, самi згадки опанували його цiлком, i минуле стало перед iм, як намальоване, як живе.

Почув у своiй душi бiль, згадавши про те, про що нiколи не мiг спокiйно згадувати, хоч по тому минуло вже кiлька рокiв.

Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупi з товаришами-коноводами свое село, забираючи в людей конi, i врештi пiдпалив у Зiнькового сусiди Струка клуню, щоб народ збiгся на пожежу, а його товаришам-коноводам вiльно було тим часом брати конi. Його пiймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб вiн виказав товаришiв. Вiн не виказав нiкого, витерпiв, був довго хворий од мордування, а тодi, засуджений, пiшов на Сибiр. Суджено й тих, хто його пiк, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досi стоiть перед Зiньком, як живе: i цей попечений, змордований брат, i другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допомiг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..

Якби вiн не гнався так за тiею копiйкою, не сварився б iз Романом, лагiдненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, i не було нiчого. А то жадоба така несита: все б зажер собi, – от i давай випихати Романа, щоб бiльше батькiвщини припало… Зненавидiв його так, що примiв би – в ложцi води втопив би!.. І таки й утопив…

Скiльки горя було тодi в сiм'i! Батько занедужав тяжко i вже нiколи не видужав зовсiм – за рiк умер з великого болю, з несвiтського сорома… Мати й досi плаче.

Не мiг батько пiсля того Дениса бачити. Вигнав його вiд себе, не дав, а кинув, як собацi, його частку – усе, що той схотiв, – i з того часу не хотiв i чути за його, i не згадував нiколи. З тим i вмер. Зостався Зiнько хазяйнувати вдвох iз матiр'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарiкала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зiнько наймав наймичку, та наймичка не господиня, i треба Зiньковi женитися.