Дилогія. Під тихими вербами.

Дилогiя. Пiд тихими вербами.
Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Пiд тихими вербами» Бориса Грiнченка – друга частина дилогii, продовження повiстi «Серед темноi ночi»***. Тут так само гостро звучить проблема соцiальноi несправедливостi, твiр мае символiчне закiнчення, яке втiлюе надiю на свiтле майбутне. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

ПІД ТИХИМИ ВЕРБАМИ

Роман

Частина перша

Наступае чорна хмара,
А друга синя…

    Народна пiсня

І

ЧОРНА ХМАРА

Минув уже четвертий рiк, вiдколи Денис Сивашенко вiддiлився вiд батька й вiд Зiнька, меншого брата… зараз пiсля того, як середульшого брата Романа заслано на Сибiр. Погана це була iсторiя!.. Розледащiвши Роман у солдатах, не хотiв дома нiчого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пiшовши в город, до злодiйського товариства, водив конi, пiймався, суджено його й заслано на Сибiр. Денисовi це не пошкодило, бо раз, що йому з батькiвщини бiльше припало, а друге – всi знали, що вiн сам i впiймав Романа, i виказував на його, то нiкому й на думку не спадало вибивати йому очi Романом… хоч воно таки й погано, як люди знають, що брат у Сибiру… ну, та дарма! Хай краще у Сибiру буде таке ледащо, нiж дома через його колотнеча. От тiльки що з батьком Денис посварився… Дак же вiн у тому не винен: за те, що вiн не покривав Романа, батько, мати й Зiнько зненавидiли його, та й годi!.. Та й це дарма, бо таки все. Що йому припадало, все вiддали. Та вiн би й не попустив, бо там же й його праця. Вiн i радий був, що пiшов од iх: ому вже давно треба було хазяiном бути. Поставив хату на новому грунтi, далi вiд батька, аж з другого краю села, та й хазяiнуе собi. І добре хазяiнуе: за цi чотири роки зрiс вiн угору високо: з Дениса – Денисом Пилиповичем iзробився, з малого хазяiна – багатирем. Своеi землi тридцять десятин, та ще вдвох iз тестем Манойлом посесiю держать… От що! Нехай лиш той дурень Зiнько облизуеться, дивлячись на його заможнiсть. Сам живе, як харпак, мабуть, нiчого й не придбав, одколи батько вмер, самою батькiвщиною старою й держиться. Ха-ха! А Денис он цього року до хати приробив ще другу половину – з великою свiтлицею та з кiмнатою. І в свiтлицi в його так прибрано, що хоч i станового, то не сором приняти: два тапчани, стiльцi чорним покрашенi, по стiнах малюнки великi – вiддавав за iх Денис щетинниковi не то по злоту, а й по пiвкарбованця, бо там такi е, що i з золотом… самих генералiв аж п'ятеро, i вiйна турецька, i страшний суд iз змiем, i «вид города Тулы»… i всi за склом, у великих червоних та в зелених рамцях… А вiкна в хатi такi, що вiдчиняються, а не вiдсуваються, i на вiкнах завiски телiпаються ситцевi, – зовсiм, як у панiв. І лiжко тут стоiть – високе й широке, на йому аж три перини, i засланi зверху червоним «одiялом» (п'ять карбованцiв цiна); а чотири здоровенних подушки замалим не до стелi знiмаються, та всi в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квiтками, – це вже Домаха Денисова набирала, – дуже гарнi, ситець аж по злоту. Нiхто на цьому лiжковi не спить (бо всi ночують у противнiй хатi), а стоiть воно так, закрашае хату, чи то пак «комнату», – щоб видко було, який хазяiн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двое— то це ж iм Домаха надбала: хай люди бачать, що есть. Надбано, хвалити бога, i на дочок, i на синiв: е в чому походити, е що з'iсти й спити. Не сором, нi, не сором покликати до себе людей, хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у свiтлицi за столом, п'ють, iдять та й про дiло гомонять.

Не малi ж то й гостi!

На покутi сидить старшина Григорiй Павлович Копаниця – той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! Тепер уже йому не писарювати, тепер уже вiн багатир на всю губу: своеi землi скiльки! Як iде в город, у земське собранiе (бо вiн же там гласним), то так убереться в сюртука, що пан, та й годi! Та йому ж i треба цього: помiж панами крутиться. Та хоч i на селi, то без жакетки й з хати не вийде.

Зараз бiля його сидить Сучок Михайло Григорович. О, то не маленький Сучок! Є в його й крамниця, й земля, до своеi дочки Горпушi приняв собi у прийми зятя, да так удвох тепер орудують, що ну!

А далi ще сидять Денисiв тесть Манойло Гаврилович, Домашин батько, бiля нього сват Остап Колодiй, кум Терешко Тонконоженко та Яхрем Рябченко – все багатирi, гарно повдяганi, в синiх чумарках, у таких, як i в Дениса, тiльки Рябченко по-городянському – в жакетцi.

Тесть та кум Терешко – то старi приятелi Денисовi, з iми вiн здавна в спiлцi, вiн iм, а вони йому пособляють. З Копаницею Денис заприятелював тодi, як пособив йому вилiзти на старшину; тодi ж i з Сучком зазнався дужче. А от з Остапом Колодiем та з Яхремом спiлка не з-так iще давня.

Остап Колодiй, чепурний, високий, чорнявий чоловiк, – вiн родич Денисовi, чи то пак сват, бо за його брата Зiнька вiддав свою дочку Гаiнку (Гаiанiя ii охрещено, а це вже так по-простому стали звати). Думав Зiнька перенадити, на свiй бiк переняти, щоб вiн з iм у спiлцi був, – дак хiба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зiнька, а з Денисом родичаеться.

А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсiм у сварцi – Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрiзь подейкувано, що вiн крадене передержуе. Дак, як узято в Сивашiв сало, Денис i намiгся, щоб потрушено Рябченка. Нiчого не знайдено, а ворожнеча промiж iх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром пiсля тiеi iсторii з салом Яхрем пiшов кудись на заробiтки… з рiк його не було, а тодi вернувся й грошей з собою принiс… та щось, кажуть, i не трохи… І зараз купив собi два надiли… Проминув iще рiк чи два, – аж гульк! – Яхрем узяв у глущкiвського пана триста десятин землi в посесiю. Як це так сталося, нiхто не мiг зрозумiти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багатi люди, – не вiддав пан: бiльшоi цiни хотiв… А тi собi загнулись: пождеш, пане, пождеш та вiддаси й за нашу цiну! А Рябченко пiдскочив, щось там прикинув пановi та й узяв на себе. І де вiн грошей добув, щоб пановi третину наперед заплатити, дак нiхто й зрозумiти не мiг, – усi дивом великим iздивувались. От лее добув i взяв!.. І не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за грошi людям; а саме тодi земля зробилась дорога, – по два карбованцi бариша взяв на десятинi! Та як пiшов з того часу, то все йде та й iде вгору! Ого-го! Тепер вже нiхто й не згадуе про те, що колись баби плескали, мовбито вiн крадене передержуе! Де там! Тепер вiн Яхрем Семенович, багатир… скрiзь у кунпанii бувае… І з Денисом помирились. Чого iм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригодi один одному вони можуть стати.

Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякоi страви. Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiньковоi кумпанii, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна – подужають! І грiшми-достатками вони – сила, i в громадi сила.

Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:

– Істинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж «образованими» людьми i собi «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяiном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасуе проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб? – У нас! – До кого скотину пасти вiддавати? – До нас! – У кого грошей позичити? – У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

– Іменно! Істинна правда! – вiдказували гостi. – Подохла б клята харпачня без нашоi помочi.

А кум Терешко (вiн же при панах був, то знае, як сказати) доточив:

– Настоящая благодiянiя оказуеться, настоящая! А Денис казав далi:

– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити – чи в громадi, чи так, – зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – вiн кивнув на Колодiя, – хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити, – лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…

– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.

– От так i я, – говорив Денис, – хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з iм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяiни, пособите менi.

– Кажiть, кажiть, яке там дiло! – загомонiли гостi. – Що доброго надумали?

– От же ви знаете, – розказував Денис, – що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд iх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiеi землi продавати, а взяла на себе.

– Хотiла на всiх рiвно подiлити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобi в орендное содержанiе оддали – на три года, – от тобi i вся бiда!

– Іменно, iменно! І досi дякую вам, – спасибi за це! Хоч воно з тiеi земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

– Та ще й добра, – додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаем усе дiло. Своi люди.

– Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступае, а там i край…

– А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, – сказав Манойло.

– Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, – говорив Денис.

– А що ж ви зробите? Нема способу! – промовив Остап.

– Та воно можна б i способу добрати, – натякнув Денис.

– Ану, якого? – запитав старшина.

– Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.

– Так… – сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.

Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз – що вiн уже держить ii в посесii; друге – що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом, – так трапилося; трете— що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в iх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.

От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:

– Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо iм рота. Може б, ти й за купця був, га?

– Та я… як ви, господа хазяiни, скажете, – говорив Денис, – а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…

– Розстараешся!.. Розстараешся!.. – загомонiли гостi. – А ми тобi пособимо в громадi: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.

– Спасибi вам, господа хазяiни, спасибi! – кланявся Денис. – Я на вас – як на бога!.. Уже тепер ви менi, а колись i я вам, дасть бог, чимсь пособлю.

– Істинна правда, – сказав кум Терешко i додав панськоi приказки: – Рука ногу моiть.

– Правильно! – промовив старшина. – Постановить: продать переселенчеськi надiли Денису Пилиповичу Сивашову.