Жага до життя: Золотий жук, Останній листок, Дари волхвів, Зоряний хлопчик, Чарівна крамниця

Вiн прокинувся цiлком свiдомим, горiлиць на виступi скелi. Сонце яскраво сяяло. Неподалiк чулася хода карiбу. В мiзку його мерехтiли непевнi спогади про дощ, вiтер i снiг, але вiн не знав – боровся з бурею два днi, або два тижнi.

Вiн лежав деякий час без руху, вiдiгрiваючи на сонцi свое виснажене тiло. Хороший день, думав вiн. Можливо, йому вдасться визначити свое мiсцезнаходження? Пiд ним, внизу, текла широка i спокiйна рiчка. Вiн не знав ii i був здивований. Повiльно простежив вiн поглядом ii течiю, звивистi вигини мiж пустельними, голими пагорбами; пагорби цi виглядали бiльш оголеними i низькими, нiж тi, що вiн бачив ранiше. Повiльно i уважно, без збудження i навiть без звичайного iнтересу вiн стежив за течiею цiеi незнайомоi рiчки i побачив, що вона вливаеться в яскраве i блискуче море. Це не справило на нього особливого враження. Галюцинацiя або мiраж, подумав вiн, – найiмовiрнiше, галюцинацiя – наслiдок його пригнiченого душевного стану! І немов на пiдтвердження, вiн побачив корабель, що стояв на якорi у вiдкритому морi. На мить вiн закрив очi i потiм знову розкрив. Дивно – видiння не зникало! Але як ранiше вiн знав, що не могло бути набоiв в порожньому патроннику рушницi, так i тепер був упевнений щодо примарностi моря: кораблiв в серцi пустелi бути не могло. І раптом вiн почув за собою дивне сопiння нiби задушливий кашель. Повiльно, дуже повiльно, ледь рухаючись вiд слабкостi i задубiння, вiн перекинувся на iншу сторону. Поблизу нiчого не було видно, але вiн терпляче чекав. Знову пролунали сопiння i кашель, i в декiлькох десятках крокiв вiн побачив мiж двома скелями сiру голову вовка. Гострi вуха його, однак, не стояли пiднятими вгору, як зазвичай у вовкiв, очi виглядали каламутними i налилися кров'ю, а голова понуро i безнадiйно була опущена. Тварина весь час блимала на сонячному свiтлi i здавалася хворою. У той час як вiн на нього дивився, вiн знову засопiв i закашляв.

«Це, принаймнi, – дiйснiсть», – подумав вiн i повернувся в iнший бiк, щоб переконатися, що галюцинацii вже немае. Але море все ще блищало далеко, i корабель було чiтко видно. «Невже це справдi дiйснiсть?» Вiн закрив очi i деякий час розмiрковував. І раптом зрозумiв. Вiн йшов не на пiвнiч, а на схiд, йдучи вiд рiчки Дiзи, рухаючись в напрямку Долини Мiдних Рудникiв. Цей широкий i повiльний потiк – Мiдна Рiчка. Мерехтливе море – Льодовитий океан. Корабель – китоловне судно, що зайшло далеко на схiд з гирла рiчки Маккензi. Воно стояло на якорi в затоцi Коронацii.

Вiн згадав карту, яку побачив колись в конторi Компанii Гудзонова затоки, i все стало для нього ясним i зрозумiлим.

Вiн звернувся до справ, якi не терпить зволiкань. Обмотки виявилися зношеними, i ноги його перетворилися на безформнi шматки м'яса. Ковдру вiн вже втратив; рушницi i ножа теж не було. Вiн втратив десь шапку з пачкою сiрникiв в пiдкладцi. Але сiрники на його грудях збереглися сухими в тютюновому кисетi i в пакетi з вощеного паперу. Вiн подивився на годинник. Вiн показував чотири години i все ще йшли. Очевидно, вiн iх машинально заводив.

Спокiй i холоднокровнiсть не полишали його. Незважаючи на надзвичайну слабкiсть, болю вiн не вiдчував. І голодний вiн не був. Думка про iжу не особливо його турбувала, i свiдомостi вiн не втрачав. Вiдiрвавши матерiю штанiв знизу до колiн, вiн обмотав ii навколо нiг. Якимось чином йому вдалося зберегти жерстяний казанок. Вiн усвiдомлював, що у нього поереду важкий шлях до корабля, i вирiшив спершу напитися гарячоi води.

Його рухи були повiльнi, i вiн тремтiв, як у лихоманцi. Зважившись встати, щоб йти збирати сухий мох, вiн виявив, що не може пiднятися. Вiн повторив спробу – так само безуспiшно – i потiм задовольнявся тим, що поповз на руках i ногах. Довелося проповзти повз хворого вовка. Тварина неохоче вiдсунулася, облизуючи губи ослаблим язиком. Вiн зауважив, що язик цей був не червоний, як зазвичай, а жовто-бурий i покритий якимось сухим нальотом.

Випивши казанок гарячоi води, подорожнiй знайшов, що може не тiльки стояти, але навiть рухатися – втiм, так, як мiг би пересуватися i вмираючий. Вже щохвилини вiн був змушений вiдпочивати. Його хода була слабкою i невiрною, i його рухи схожi на рухи хворого вовка. Йшов вiн повiльно, i коли темрява приховала мерехтливе море, виявилося, що за весь день вiн пройшов тiльки чотири милi.

Вночi вiн не раз чув кашель хворого вовка i мукання оленiв.

Вiн знав, що хворий вовк тягнеться його слiдом, сподiваючись, що людина помре першою. Вранцi вiн побачив звiра, який спостерiгав за ним жадiбним i голодним поглядом. Звiр напiвлежав-напiвстояв, з хвостом мiж ногами – як нещасна, кинута собака, – i тремтiв вiд холоду, мляво шкiрячи зуби, коли людина хрипко звернулася до нього пошепки.

Зiйшло яскраве сонце, i подорожнiй, хитаючись i падаючи, йшов весь ранок до корабля. Погода була надзвичайна. То було коротке iндiанське лiто далекоi Пiвночi. Воно могло тривати тиждень i будь-якого дня зникнути.

Пiсля полудня подорожнiй натрапив слiд. Це був слiд людини, яка вже не могла йти, а тяглася рачки. Подорожнiй зрозумiв, що це мiг бути Бiлл, але думав про це без особливого iнтересу. Вiн не вiдчував цiкавостi, бо давно вже втратив здатнiсть вiдчувати i переживати по-справжньому. Вiн став нечутливий до болю. Шлунок i нерви його заснули. Але життя, яке трiпотiло в ньому, невпинно гнало його вперед. Вiн вiдчував себе абсолютно виснаженим, але життя не здавалася. Пiдстьобуваний ним, вiн продовжував iсти ягоди, ловити пiчкурiв i пити гарячу воду i з побоюванням стежив за вовком, який чвалав за ним. Скоро слiд людини, що тягнувся попереду, присiкся, i вiн натрапив на кiлька свiжообгризених людських кiсток. Навколо них сирий мох зберiг слiди вовчоi зграi, а на моху лежав плаский мiшок з лосиноi шкiри-точнiсiнько такий, як i його. Мiшок був розiрваний гострими зубами. Вiн пiдняв його, хоча мiшок був занадто важкий. Бiлл нiс його до кiнця! Ха-ха! Ось коли можна було посмiятися! Вiн-залишений позаду – виживае i понесе мiшок до мерехтливого моря! Його смiх звучав хрипко i моторошно – подiбно карканню ворона. Хворий вовк приеднався до нього похмурим виттям. Але людина раптом замовкла. Як може вiн смiятися над Бiллом, коли це, що лежить тут – Бiлл? Цi кiстки, рожево-бiлi i чистi – Бiлл!..

Вiн вiдвернувся. Так, звичайно, Бiлл його кинув. Але все ж вiн не вiзьме золота i не буде смоктати його кiсток. Втiм, подумав вiн, Бiлл це зробив би – якби тiльки все сталося навпаки.

Вiн пiдiйшов до калюжi, нахилився над нею, шукаючи пiчкурiв, i раптом вiдсмикнув голову, нiби його вжалили. У водi вiн побачив свое власне вiдбиття – таке страшне, що вiн був вражений. У калюжi плескалися три пiчкури, але вона була занадто велика, щоб можна було вичерпати з неi воду. Пiсля кiлькох невдалих спроб зловити iх казанком, вiн залишив цей намiр. Був вiн такий слабкий, що боявся впасти у воду i потонути. Тому вiн i не наважувався довiритися рiчцi i продовжувати подорож на якiйсь мандрiвнiй колодi, викинутiй на пiщаний берег.

За цей день вiдстань мiж ним i кораблем зменшилася приблизно на три милi. Наступного дня – на двi, бо вiн уже мiг тiльки повзти, подiбно до того, як повз Бiлл. В кiнцi п'ятого дня корабель знаходився ще за сiм миль вiд нього, а вiн не в змозi був робити бiльше однiеi милi на день. Але iндiанське лiто все ще трималося, i вiн продовжував повзти, часом перекочуючись з боку на бiк. Весь час за собою вiн чув кашель i сопiння хворого вовка. Колiна людини перетворилися – так само, як i його ноги, на сире м'ясо – i хоча вiн загортав iх шматками сорочки, вiдiрваними вiд ii спини, вони залишали за собою на моху i на каменях червоний слiд. Раз, обернувшись, вiн побачив, що вовк жадiбно лиже цей кров'яний слiд, i вiн раптом зрозумiв, що чекае його, якщо… якщо вiн не зловить цього звiра! І тодi розiгралася одна з найстрашнiших трагедiй: хвора повзе людина, хворий накульгуе вовк – двi живi iстоти тягнуться, вмираючi, через пустелю, полюючи один на одного.

Якби вовк був здоровий – мабуть, було б легше. Але думка про те, що вiн стане за iжу для цiеi огидноi напiвмертвоi iстоти, була йому противна. Вiн став розбiрливий. Вiн знову почав галюцинувати, i проблиски свiдомостi ставали все рiдшими i коротшими.

Одного разу вiн прокинувся вiд сопiння бiля самого його вуха. Вовк нiяково вiдскочив, втрачаючи рiвновагу i падаючи вiд слабкостi. Це було безглуздо, майже смiшно, але аж нiяк його не бавило. Втiм, вiн не боявся. Йому було вже не до цього. Але думка його залишалася ясною, i, лежачи, вiн обмiрковував становище. Корабель був не бiльше як за чотири милi вiд нього. Вiн бачив його виразно, протерши очi для того, щоб змахнути туман на них. Вiн бачив також вiтрило невеликого човна, що прорiзував воду блискучого моря. Але йому вже не проповзти цих чотирьох миль! Усвiдомлення цього давало йому свого роду спокiй. Вiн знав, що не може проповзти навiть i однiеi милi. І все ж вiн пристрасно хотiв жити. Було б безглуздо померти пiсля всього того, через що вiн пройшов! Вiн не мiг примиритися з такою долею. Вмираючи, вiн вiдмовлявся померти. То було явне безумство: перебуваючи в пазурах смертi, вiн кидав iй виклик i вступав з нею в рiшучу сутичку!

Вiн закрив очi i став ретельно збиратися з силами, намагаючись не вiддаватися смертельнiй слабкостi, яка поступово охоплювала – подiбно наростаючому припливу – всю його iстоту. Ця смертельна втома була справдi схожа на морський приплив. Вона рухалася, наближалася i поступово затоплювала свiдомiсть. Інодi вiн вiдчував себе майже затопленим нею, i йому вдавалося осилювати безпам'ятство тiльки моментами. В результатi якогось дивного душевного процесу воля його напружувалася i вiн мiг чинити опiр забуттю, яке наздоганяе його.

Терпiння вовка вражало. Але не менш вражаючим було терпiння людини. Протягом половини дня вiн лежав без руху, борючись iз забуттям. Часом томлiння наростало в ньому, i вiн знову починав галюцинувати. Але весь час – i наяву i в напiвзабуттi – вiн прислухався до хрипкого дихання поблизу себе.

Раптом вiн перестав його чути. Вiн повiльно прокинувся вiд сну i вiдчув, що чийсь язик лиже його руку. Вiн чекав. Зуби, схопили його тiло, повiльно стискалися; тиск iх поступово збiльшувався. Вовк напружував останнi сили, щоб встромити зуби у здобич, яку вiн так давно чекав. Але людина теж довго чекала, i укушена рука схопила вовка за щелепу. Повiльно – вовк ледь-ледь боровся, а рука слабо його тримала – iнша рука теж потягнулася, щоб схопити звiра. За кiлька хвилин людина всiею своею вагою перекинулася на звiра. Руки були занадто слабкi, щоб задушити вовка, але вiн притиснувся обличчям до пухнастого горла, i рот його був повний вовни. За пiвгодини людина вiдчула в своему горлi якийсь теплий струмiнь. Це не було приемно… немов розтоплений свинець вливався йому до шлунка. Вiн ковтав, напружуючи всю свою волю. Потiм вiн перекинувся на спину i заснув.

На борту китобiйного судна «Бедфорд» перебувала наукова експедицiя. З палуби хтось помiтив на березi дивну iстоту. Вона рухалася по пiску до води. Визначити, що це за iстота, члени експедицii не могли i, будучи допитливими, сiли в човен i вирушили до берега. Там вони побачили якусь iстоту – щоправда, ще живу, але яку ледь можна було назвати людиною. Слiпе i без свiдомостi – вона звивалася на землi наче величезний черв'як. Бiльшiсть його рухiв були безрезультатнi, але вона все ж виявляла велику завзятiсть. Звиваючись i перекочуючись, iстота посувалася вперед зi швидкiстю приблизно декiлькох десяткiв футiв на годину.

Три тижнi потому чоловiк лежав на лiжку китобiйного судна «Бедфорд» i зi сльозьми, якi струмiли змарнiлим обличчям, розповiдав, хто вiн i що пережив. Вiн говорив незв'язно про свою матiр, про сонячну мiсцевiсть в Пiвденнiй Калiфорнii, про будинок серед апельсинових гаiв i квiтiв.

За кiлька днiв вiн сидiв за столом з вченими i офiцерами корабля. Вiн насолоджувався видом великоi кiлькостi поданих страв, ревниво стежачи за тим, як зникала iжа. Кожен шматок, що з'iдаеться, вiн проводжав поглядом, повним глибокого жалю. Його переслiдував страх, що запаси провiзii вичерпаються. Вiн був при здоровому глуздi, але пiд час iжi ненавидiв цих людей i постiйно розпитував кухаря, юнгу, капiтана про запаси провiзii. Вони його заспокоювали незлiченну кiлькiсть разiв. Але вiн не вiрив i пiдглядав у комору, щоб упевнитися на власнi очi.

Помiтили, що людина ця повнiе. Вiн ставав товщiм щодня. Вченi качали головами i будували теорii. Вони обмежили його порцii за столом, але, незважаючи на це, вiн все одно товстiшав – немов розпухав пiд своiм одягом.

Матроси смiялися. Вони знали, в чому тут справа. І коли вченi стали за ним стежити, вони теж дiзналися. Вони побачили, як вiн крадеться пiсля снiданку i, подiбно жебраку, з простягнутою рукою, просить матроса. Матрос смiеться i дае йому шматок морського сухаря. Той жадiбно його хапае, милуеться ним, як скупець золотом, i ховае за пазуху. Те ж вiн робив i з подачками iнших матросiв.

Вченi не показали виду. Вони залишили його в спокоi, але непомiтно оглянули його лiжко. Воно була кругом обкладене сухарями, i в матрацi виявилися сухарi, кожен куточок i щiлина були забитi крихтами. І однак вiн був при здоровому глуздi. Вiн тiльки вживав заходiв проти можливого голодування. Вiн повинен одужати вiд цiеi нав'язливоi iдеi, говорили вченi. І справдi, вiн одужав, ранiше навiть, нiж якiр «Бедфорда» загримiв у бухтi Сан-Франциско.

Едгар Алан По

Золотий жук

What ho! What ho! This fellow
is dancing mad!
He hath been bitten by the Tarantula.
All in the wrong

(Гей-гей! Той xлоп стрибае
як скажений!
Його, мабуть, тарантул укусив).

Багато лiт тому я мав за близького приятеля такого м-ра Вiльяма Леграна. Вiн був з староi гугенотськоi фамiлii i колись був багатий, але низка нещасть його розорила. Щоб уникнути зневаги, неминучоi пiсля краху, вiн покинув Нью-Орлеан – мiсто своiх предкiв – i оселився на Сюллiвановiм островi в Пiвденнiй Каролiнi.

Цей острiв мае дуже особливий вигляд. Там мало чого е, окроме морського пiску; а завдовжки вiн мае щось iз три милi. Вiн нiде не мае бiльше, як чверть милi завширшки. Вiн вiддiлюеться вiд суходолу ледве помiтною рiчкою, що вимила собi путь у гущавинi очеретiв i намулу, де гнiздилося безлiч болотноi птицi. Рослиннiсть там, як i можна заранше вгадати, скудотна, принаймнi низкоросла. Високих дерев зовсiм немае. Коло захiднього краю, де стоiть форт Мавлтрi i де втiкачi вiд чарлстонськоi куряви й лихоманки наймають улiтку злиденнi дерев’янi дачi, росте колюча карликова пальма; та ввесь острiв, за виiмком оцього захiднього краю i твердоi бiлоi смуги при березi моря, вкритий рясною гущавиною пахущого мiрту, що його так цiнують в Англii садiвники. Той кущ тут бувае в п’ятнадцять i двадцять футiв заввишки; вiн утворюе майже неминучий пiдлiсок, i вiд його аромату важнiе навколо повiтря.

У самiм серцi цього чагарнику, поблизу вже схiдного найбiльш вiдлеглого краю острова, Легран сам собi побудував маленьку хатку, в якiй вiн жив, коли я з ним зазнайомився. Це випадкове знайомство в скорому часi переросло в дружбу – багато було в тiм вiдлюдьковi такого, що могло викликати цiкавiсть i повагу.

Вiн був добре вихований, мав багатий i незвичайний розум, але його заiдала мiзантропiя i швидка змiна настроiв, пiднесених i меланхолiйних. У нього було багато книг, та вiн рiдко з них користувався. Його головнi розваги були риболовля чи блукання вздовж берега або в кущах, шукаючи раковин чи комах – Сваммердам сам мiг би позаздрити на його ентомологiчнi колекцii. У цих екскурсiях його звичаем супроводив старий негр на iм’я Джупiтер, вiдпущений на волю ще за щасливих днiв сем’i Легранiв; та нi загрози, нi обiцянки не могли його вiдштовхнути вiд того, що вiн уважав за свое право опiки над учинками його молодого «маси Вiлла». Не неможлива рiч, що родичi Леграновi, уважаючи його за дуже неврiвноважену психiчно людину, умисно всиляли в Джупiтера оцю впертiсть, з якою вiн наглядав i оберiгав мандрiвця.

На широтi острова Сюллiвана не часто бувають суворi зими, i потреба грiти хату трапляеться дуже рiдко. Коло середини жовтня 18… трапився такий дуже холодний день. Саме перед захiд сонця я пробив собi путь через вiчнозеленi кущi до хати свого друга, якого не вiдвiдував уже скiльки тижнiв; я сам жив у дев’ятьох милях вiд острова в Чарлстонi, а дорога туди й назад була зовсiм не така легка, яка вона е тепер. Дiйшовши я хати, постукав своiм звичаем у дверi i, не почувши вiдповiди, одшукав ключа в знанiй менi схованцi й увiйшов у хату. В печi горiв добрий вогонь. Це була дуже приемна для мене новина. Я скинув пальто, присунув стiльце до полiн, що трiщали у вогнi, i терпляче став ждати своiх хазяiв.

Скоро пiсля захiд сонця вони прийшли i дуже щиро мене зустрiли. Джупiтер, розтягнувши в усмiшцi рот аж до вух, заходився готувати дичину на вечерю. Леграна найшов один з його припадкiв – не знаю, як менi iх iнакше називати – ентузiязму. Вiн знайшов невiдомого молюска, що являв собою новий рiд; а також ловив i спiймав, з допомогою Джупiтера, скарабея, якого уважав теж за абсолютно доти незнаного. Про цього скарабея вiн хотiв почути мою думку взавтра.