Жага до життя: Золотий жук, Останній листок, Дари волхвів, Зоряний хлопчик, Чарівна крамниця

Жага до життя: Золотий жук, Останнiй листок, Дари волхвiв, Зоряний хлопчик, Чарiвна крамниця
Едгар Аллан По

Герберт Велз

Оскар Вайлд

Джек Лондон

Генрi О.

Оповiдання, що увiйшли до цiеi збiрки, недаремно вивчають у школi як видатнi зразки свiтовоi лiтератури. Адже кожне iз цих оповiдань свого часу стало жанровим i стилiстичним вiдкриттям у свiтовiй лiтературi.

Збiрка мiстить твори американських письменникiв Джека Лондона, Едгара Алана По та О. Генрi а також iрландського письменника Оскара Вайлда i англiйського Герберта Велза.

В оповiданнi «Жага до життя» випробування, якi припали на долю головного героя, екстремально висвiтлюють: що насправдi е головним у життi, як воля i гiднiсть людини переборюють виклики природи i найтяжчих обставин.

«Золотий жук» – iсторiя пошуку скарбiв, ключ до мiсцезнаходження яких було зашифровано. Оповiдання вiдносять до раннiх форм жанру детектив i перших лiтературних творiв де фiгуруе криптографiя.

Оповiдання «Останнiй листок» i «Дари волхвiв» – пронизливi лiричнi твори, в яких людянiсть i самопожертва долають життевi складнощi i навiть трагiчнi обставини.

«Зоряний хлопчик» – одна з перших в свiтi фантастичних iсторiй про контакт з iнопланетним розумом, в якому протиставленi вкрай рацiоналiстична, безсердечна цивiлiзацiя i цивiлiзацiя людська, емоцiйна.

«Чарiвна крамниця» – новела, яка вважаеться початком жанру фентезi, розповiдае про вiдвiдини батьком та сином чарiвноi крамницi та отриманi там незвичайнi подарунки для Джипа. Твiр вчить мрiяти, бути чуйними, добрими i терплячими.

Змiст:

Джек Лондон. Жага до життя

Едгар По. Золотий жук

О. Генрi. Останнiй листок

О. Генрi. Дари волхвiв

Оскар Вайлд. Зоряний хлопчик

Герберт Велз. Чарiвна крамниця

ЖАГА ДО ЖИТТЯ

Золотий жук

Останнiй листок

Дари волхвiв

Зоряний хлопчик

Чарiвна крамниця

Джек Лондон

Жага до життя

Не все безжальний часу плин забрав,
Життя минуло не без слiду.
Хай пархом стане той, що грав —
Жага життя лишиться заповiтом.

Двое подорожнiх йшли, важко кульгаючи, схилом пагорба. Один з них, що йшов попереду, затнувся об камiння i мало не впав. Рухалися вони повiльно, втомленi i слабкi, i напруженi iхнi обличчя були позначенi виразом тiеi покiрностi, яка е наслiдком довгих страждань i поневiрянь. За плечима мали важкi мiшки. Наголовнi ременi, закрiпленi на лобi, притримували ношу на шиi. Кожен з подорожнiх тримав в руках рушницю.

Вони йшли зiгнувшись, висунувши вперед плечi, з очима, втупленими в землю.

– Якби тiльки були у нас два набоi з тих, якi ми сховали в нашiй ямi, – сказав другий чоловiк.

Його голос звучав мляво. Вiн говорив без жодного почуття. Перша людина, накульгуючи, переходлав струмок, що пiнився мiж скель – вода була каламутна, молочно-вапняного кольору – i нiчого другому не вiдповiв.

Другий подорожнiй увiйшов до струмка за першим. Вони не скинули взуття, хоча вода була крижана – така холодна, що враз пiшли зашпори.

У деяких мiсцях вода сягала до колiн, i обидва вони хиталися i втрачали рiвновагу.

Подорожнiй, який йшов ззаду, послизнувся на камiннi. Вiн мало не впав, але з великим зусиллям випростався, хоч гостро вигукнув вiд болю. Йому паморочилося у головi, i вiн випростав праву руку, нiби мiг спертися на повiтря.

Знайшовши рiвновагу, вiн рушив уперед, але захитався i знову мало не впав. Тодi вiн зупинився i подивився на свого товариша, який навiть не повернув голови.

Вiн стояв нерухомо протягом хвилини, нiби щось обмiрковуючи. Потiм гукнув:

– Послухай, Бiлле, я вивихнув собi ногу!

Бiлл спроквола простував, хитаючись, вапняною водою. Вiн не озирнувся. Чоловiк, що стояв в струмку, дивився, як перший вiддаляеться. Його губи трохи тремтiли, i видно було, як рухалися темно-рудi вуса, що iх покривали. Вiн намагався змочити губи язиком.

– Бiлле! – гукнув вiн знову.

Це було благання сильноi людини, що опинилася в бiдi. Але Бiлл не повернув голову. Чоловiк дивився, як супутник його йде хиткою ходою, чудернацьки накульгуючи i гойдаючись взад i вперед. Бiлл пiднiмався вiдлогим схилом низького пагорба i пiдходив до м'якоi лiнii неба над схилом. Покинутий дивився на товариша, що йде, доки той не перешкутильгав верхiвку i не зник за пагорбом. Тодi вiн перевiв погляд на навколишнiй ландшафт i повiльно охопив поглядом свiт. Тiльки вiн – цей свiт – залишився йому тепер.

Сонце невиразно позначалося поблизу горизонту, майже приховане за туманом i парою, що пiднiмаються з долини. Цi туманнi хмари здавалися густими i щiльними, але були безформнi i не мали обрисiв.

Подорожнiй, спираючись на одну ногу, добув годинник.

Чотири години. І оскiльки був кiнець липня або початок серпня – точно вiн не знав дати – сонце повинно було знаходитися на пiвнiчному заходi. Вiн подивився на захiд: десь там, за пустельними пагорбами, лежало Велике Ведмеже озеро. Вiн знав також, що в цьому напрямку Полярне коло проходить через прокляту область безплiдних рiвнин Канади. Струмок, в якому вiн стояв, був притокою Мiдноi рiчки, яка тече на пiвнiч i впадае в затоцi Коронацii до Пiвнiчного Льодовитого океану. Вiн нiколи не бував там, але бачив цi мiсця на картi Компанii Гудзоновоi затоки.

Знову погляд його охопив навколишнiй пейзаж. То було невеселе видовище. Навкруги змальовувалася м'яка лiнiя неба. Усюди здiймалися невисокi пагорби. Не було нi дерев, нi кущiв, нi трави – нiчого, окрiм нескiнченноi i страшноi пустелi, вигляд якоi раптово змусив його здригнутися.

– Бiлле, – прошепотiв вiн кiлька разiв. – Бiлле!

Вiн опустився посеред молочноi води, немов навколишня широчiнь тiснила його нездоланною i суворою своею владою i розтрощувала жахом своеi буденностi. Вiн затремтiв, немов вiд сильноi лихоманки, аж доки рушниця не випала йому з рук i плюснула в струмок. Це нiби протверезило його. Долаючи свiй страх, вiн став нишпорити у водi, намагаючись знайти рушницю. Вiн присунув мiшка до лiвого плеча, щоб полегшити тяжкiсть для пошкодженоi ноги. Потiм вiн почав обережно i повiльно, звиваючись вiд болю, просуватися до берега.

Вiн не зупинився. З вiдчаем, що межував з нерозсудливiстю, не звертаючи уваги на бiль, вiн поспiшав у напрямку до пагорба, за яким зник його товариш. Його фiгура виглядала ще бiльш безглуздою i дивною, нiж виглядав перший подорожнiй. Знову в ньому здiймалася хвиля страху, подолання якого коштувало йому найбiльших зусиль. Але вiн дав собi лад i знову, вiдсунувши мiшок ще далi до лiвого плеча, продовжував шлях схилом пагорба.