Про Роля, Муню і Порфірія. Дитячі оповідання

Про Роля, Муню i Порфiрiя. Дитячi оповiдання
Фекла Фортель

Збiрка скаладаеться з трьох оповiдань. Перше – спогад про зворушливу дружбу iз незвичайним гостем з далеких краiв, пелiканом Порфiрiем. Друге – про слона на iм'я Роль, що загадково з'явився в лiкарняному саду шахтарського мiстечка та порушив передбачуваний плин життя його мешканцiв. Трете – про те, як тонула корова Муня i як маленькому, але дуже хороброму хлопчику вдалося ii врятувати.Це захоплюючi iсторii, що допоможуть прищепити маленьким читачам любов до тварин та навчать чуйностi.

Про Роля, Муню i Порфiрiя

Дитячi оповiдання

Фекла Фортель

© Фекла Фортель, 2019

ISBN 978-5-4496-1842-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Збiрка «Про Роля, Муню i Порфирiя»

I. ПРО ПОРФИРІЯ

Коли я був малим, мiй дiдусь Тихон розповiдав одну iсторiю, в яку важко повiрити. Але старий i зараз запевняе, що вона дiйсно сталася одного спекотного лiта на околицi мiста Одеси. Ще хлопчиком вiн мешкав там в невеликiй хатинцi зi своею родиною. Тихону тодi було дванадцять, i лiтнi безтурботнi днi минали для нього невблаганно швидко, адже вiн, як i бiльшiсть школярiв, витрачав iх на усiлякi приемнi, але не надто кориснi заняття.

В той день вiн саме збирався до сусiдського хлопчика Митька – подивитись разом футбол. Але майструючи лiтак, геть забув про час, тож тепер страшенно запiзнювався. Тихон надiв свого улюбленого капелюшка i вiн вибiг за калитку, як раптом наткнувся на дерев'яний ящик, пiдозрiлий на вигляд. Спокуса дiзнатися, що там е, була чималою, але й часу було обмаль – i Тихон побiг би повз, якби… не почув, що в ящику щось ворушиться. Вiн пiдiйшов ближче – щось таки вошкалося там, але жодних звукiв не видавало. Вiн тирснув ящика ногою – важкий. А кришка забита цвяхами…

«А раптом це прибулець!?» – подумав Тихон (мабуть, далася взнаки його давня любов до книжок про космiчнi пригоди). І це припущення здалося хлопцю настiльки реальним, що вiн дещо присунув ящик до калитки та стрiмголов кинувся до сусiда по допомогу.

Дверi Мiтиноi квартири були вiдчиненi, а ii мешканець вже захоплено дивився футбол. І хоча дивна знахiдка Мiтька зацiкавила, переривати заради неi перегляд матчу вiн не волiв.

– Якщо так, прибульця я тобi нiзащо не покажу, – спалахнув Тихон i, не гаючи часу на безглуздi вмовляння, побiг до гаражу за батьковим ломом.

За кiлька хвилин схвильований Митько наздогнав Тихона, i вони разом, наче нiякого футболу в iхнiх планах не було зовсiм, пiшли визволяти з полону невiдому iм поки що iстоту.

Окрiм лома, вони про всяк випадок прихопили металевий ланцюг, великий молоток та iржаву пилу – а раптом доведеться захищатися? І от озброенi до зубiв хлопцi взялися вiдкривати ящика. Ще на початку стало зрозумiло, що там сидить доволi велика мовчазна iстота… Коли всi цвяхи було подолано, Тихон тремтячими руками пiдняв кришку… i обiмлiв. Вiн не повiрив своiм очам.

В ящику сидiв переляканий пе-лi-кан! Так-так, без жодних сумнiвiв – пелiкан! Як, чому i звiдки – це, мабуть, так i залишиться таемницею.

І що ж було робити з цим дзьобатим? Митько жив у квартирi – туди з пелiканом нiяк. Хоча очi хлопця аж палали вiд бажання стати власником диво-птаха. А ось Тихон одразу згадав про свою потаемну кiмнатку на даху будинку. Зазвичай вiн ховався туди, аби вдосталь помрiяти та почитати книжки. Та тепер горище повинно було стати надiйним укриттям для його нового друга. Без зайвих роздумiв i зволiкань хлопець оголосив, що пелiкана забере собi та сам про нього попiклуеться. Митя, хоч i не без заздростi, але це рiшення пiдтримав i оскаржувати не став. А ще, на прохання Тихона, пообiцяв нiкому не розповiдати про iх екзотичну знахiдку.

Так Тихон iз пелiканом почали жити пiд одним дахом. Хлопчик назвав нового друга Порфирiем – Тихону завжди подобалися дивнi iмена, до того ж, на його думку, пелiкану воно страшенно личило. Щоб прокормити Порфирiя, хлопець рибалив, i зазвичай спiйманоi iм за раз риби птаху вистачало на кiлька днiв. Коли пiсля рибалки Тихон залiзав на горище, i побачивши його, пелiкан починав радiсно горкотати та плескати крилами. Хлопець швидко зрозумiв, що лiтати птах не вмiе, адже усi його спроби злетiти завершувались незграбними падiннями. «Можливо, крила пошкодив чи не навчився лiтати у дитинствi», – гадав Тихон i з ще бiльшою турботою ставився до cвого зворушливого приятеля.

Увечерi Тихон залiзав на горище, щоб почитати при свiтлi гасовоi лампи улюбленi книжки, а Порфирiй лягав бiля його нiг i спостерiгав своiм дивним жовтим оком за кожним його подихом i рухом. Пелiкан не любив вiдпускати хлопця, i коли тому наставав час повертатися додому, намагався зупинити його, хапаючи дзьобом за штани.

Аби батьки не викрили пернатого гостя, Тихон час вiд часу з поважним виглядом наголошував, що горище – його потаемне мiсце, куди нiкому окрiм нього, заходити «зовсiм!» не можна. Вони i без того не заходили, велика iм цiкавiсть туди дертися.

Лiто минуло непомiтно, в повiтрi запахло пожовклим осiннiм листям. Тихон розумiв – на горищi скоро стане зовсiм холодно: в таких умовах пелiкану навряд чи вдасться пережити зиму. Прийшов час вирiшувати долю Порфирiя, але хлопцю нiчого не спадало на думку. «Тато в мене чуйний, може, чимось i допоможе», – вирiшив вiн i нарештi наважився розказати все батьковi. Той розсмiявся, каже: «Звiдки в Одесi пелiкани?». Але пiднявшись на горище i побачивши там Порфирiя, смiятися перестав. Нi, вiн не розгнiвався i не сварив хлопця за його вихованця, а навпаки – розхвилювався i перейнявся долею птаха, такого великого й такого безпорадного.