Тавро. Конотопська відьма

Тавро. Конотопська вiдьма
Галина Гайдук

Ця повiсть описуе часи коли у Конотопi топили вiдьом. Квiтка Основ"яненко описав свiй роздум як мiфiчну iстрiю, але мало хто iз мiсцевих мешканцiв Конотопу знають якi страхiття направдi дiялися у тi далекi часи на Конотопщiнi.

Тавро

Конотопська вiдьма

Галина Гайдук

«Пресвятая Тройце, помилуй нас!

Господи, очисти грехи наша;

Владыко, прости бесзакония наша;

Святый, посети и исцели немощи наша

Имени твоего ради.»

    (Молитва)

© Галина Гайдук, 2019

ISBN 978-5-4490-6804-0

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Частина перша

Смiливий виклик людству

В 1833 роцi була написана повiсть «Конотопська вiдьма»

В цей рiк в Украiнi в наслiдок посухи був голод. А саме в роки посухи вiдроджувався жорстокий козацький звичай потоплення вiдьом. Своею повiстю письменник Григорiй Квiтка-Основ’яненко прагнув застерегти людей вiд жорстокостi. Вiн описав реальне тлумачення дiйства «потоплення вiдьом». Вiддаючи твiр до друку, письменник написав: «все це грунтуеться на розповiдях старожилiв. Топлення уявних вiдьом пiд час посухи не тiльки бувало, але вiдновлено помiщицею сусiдньоi губернii». У повiстi не даеться часова визначенiсть подiй. Автор вiдтворюе старi козацькi порядки кiнця XVIII вiку. Героi твору, сотник Забрьоха та писар Пiстряк, використовують давнi звичаi та вершать суд над жiнками, яких самi визнавали вiдьмами. Забобоннi вiдьмо-борцi влаштовують варварську розправу над беззахисними жiнками, а саме – потоплення вiдьом.

Описуючи жах та безглуздя цiеi подii, що вiдбулася в «не малому селi Конотоп», автор розкрив справжню суть минулого. Вiн смiливо кинув суспiльству свого часу «виклик». Це був вiдчайдушний крик душi до всього людства. Це був виклик та докiр своему поколiнню. Це була засторога майбутнiм поколiнням. Смiливий автор повiстi «Конотопська вiдьма» надрукував свiй твiр пiд псевдонiмом – «Грицько Основ’яненко». Невелика юмористична повiсть влiпила довговiчне «тавро» на Конотоп, колись «немале селище»

Люди схаменiться!

Звернемось до повiстi Грицька Основ’яненка «Конотопська вiдьма». Будимо читати та роздумувати. А у пiдсумках висловимо i своi враження та думки.

Сотенне мiстечко Конотоп 17—18 столiття було подiбне до багатьох iнших мiст своiми звичаями, устроем, побутом. Влада сотника передавалась вiд батька до сина.

Забобони в козацьку добу були звичайним явищем. Вiра в те, що потопленням вiдьом можна викликати дощi, перейшла в обряд. Конотопський сотник та писар влаштовують жахливi дii з беззахисними жiнками, виправдовуючись тим, що так робили i iхнi попередники. «Родитель i отець сотника Забрьохи, Улас Панасович, велелiпний пан сотник пре хороброi Конотопськоi сотнi з вiдьмами управлявся i у рiчку iх топив… а ще i камiнь на шию причiпляв»

«А покiйний дiдусь, пан Опанас, як засуха ухватить, то вiн береться за поганських вiдьом, та як трьох-чотирьох втопить, то де той дощ i вiзьметься»

Посеред ставку вбивали товстi палi, зв’язували вгорi iх вiрьовками. По ставку iздили на човнах козаки. На греблi бiля млину тридцять козакiв iз нагайками та пiками тримали зв’язаних жiнок, яких сотник з писарем вiдiбрали на свiй розсуд, як вiдьом. Семеро нещасних тремтiли пiд охороною. У повiстi автор так описуе кожну iз них:

«Прiська Чирячка – змолоду сидiла пiд арештом прикута до церковноi стiни за неморальнi вчинки. Вона звела на той свiт трьох мужикiв, збирае усяке зiлля та корiння та лiкуе…»;

«Химка Рябокобилиха – замирала на своiм вiку, то i бачила якi там, на тому свiтi, мучення злодiям, брехунам та табачникам»;

«Явдоха Зубиха – вона не старiе, а вночi стае молодою, коси розпустить, надiне бiлу сорочку i пiде доiти корiв. На полицях у неi стоять горщики з лiками та травами. Може там сховала дощi та роси»;

«Пазька Пеючиха – нишком чаклуе, вийде надвiр i махае рукою. Куди махне – туди i хмари йдуть»;

«Домаха Карлючкiвна – суха та цибата, вся подряпана, мов граблями, нiхто не взяв; а як посивiла, то перейшла жити на леваду над болотом; стала чаклувати»;

«Векла, невiстка старого Штирi – чимось не догодила писаревi, який любив випити та не обминав жiнок»;

«Устя Жолобиха – писар Пiстряк сватався до ii дочки Одарки, а отримав гарбуза. За те i потягли Устю топити разом iз вiдьмами».

Потоплення вiдбувалось рано вранцi. Всi бiгли до ставу, вiд малого до старих дiдiв. Господарство нiхто не порав: не доiли корiв, не поiли коней, не годували свиней та птицю. Худоба ревла, свинi верещали, собаки вили.

«Калавурне» козацтво по черзi вiдчiплювало жiнок вiд низки, зв’язували ноги i руки. Їх везли на човнах на середину ставку.

(Конотоп, р. Езуч)

Бiля вбитих паль жiнку пiдтягували вiрьовками вгору i плюскали у воду. «Якщо вона не виринала, то це не вiдьма. А якщо не тоне, а плавае – то це була вiдьма». На березi стояв страшенний галас, крик, плач. Родичi, дiти та чоловiки нещасних, запiдозрених у вiдьомствi, пробивалися на греблю до охорони, кричали, лаялись та чинили опiр свавiллю. Козаки вiдганяли захисникiв нагайками. На греблi стояло жахливе «ревище». Потоплених витягували та вiдкачували. Вiдкачали лише одну, а п’ять жiнок не врятували. Не тонула лише стара Явдоха Зубиха. Це була вiдьма. Тож сотник, доводячи свою владу над пiдлеглими, наказав вiдшмагати Явдоху Зубиху нагайками за «те, що вкрала дощi».

На той час вертався iз мандрiв Демко Шандорюк. Уздрiвши натовп людей на березi, а козакiв на човнах на ставу, ще й доносився iз греблi страшний лемент, вiн здогадався – в Конотопi топлять вiдьом. Демко, вже сивий козак, бачив на вiку всяке диво, знався з запорiзькими характерниками. Вiн умiв i навести мару на очi, i зняти. Тож Демко Шандорюк загукав до натовпу: «Люди, схаменiться!». А сам махав рукою навпаки сонця, знiмаючи у людей мару з очей. На березi ставу, який утворювала рiчка Єзуч бiля Конотопу, лежало п’ять утоплениць, а стару Євдоху все ще шмагали нагайкою. Старий козак Шандорюк привiз сотнику Конотопськоi сотнi «поволiнiе» вiд полковника iз Чернiгова – виступати в похiд на турок. Козаки схаменулись, сотник Забрьоха лаявся та кидався до писаря Пiстряка з бiйкою. Але всi потяглися у шинок. А побита Явдоха Зубиха вiднайшла горщик, зав’язаний ганчiркою, та перед носом сотника розв’язала та дмухнула в середину. Дощi та роси вилетiли з горщика, та полетiли у хмари. Всi чекали на диво. За сором та наругу стара Явдоха Зубиха вiддячила своiм катам. Конотопська сотня не з’явилась вчасно у похiд, тож полковник вигнав Забрьоху та Пiстряка з посад. А Явдоха Зубиха напустила на сотника такого «дурману», що вiн одружився iз дiвчиною Солохою, рябою та лiнивою iз бiдного роду.