Курячі брехеньки і билиці

– Ква! Ква!

Курчатко вiдкинуло нiжки вiд страху. Все ж пiдскочило – i драла в бiк левади. Несподiвано побачило дядечка Їжака.

– Хру! Хру! – привiтав Курчатко iз днем його народження мудрий дядечко Їжак.

Курчатко – шусть у густу траву.

Тихенько сидiло там i тремтiло.

Рябенька Курочка нарештi проснулася. Розправила крила, звелась на лапи. Зирк пiд свiй пушок, що на животику, – а там пуста шкаралупка. Ой, лишенько! Курочка у розпачi довго i голосно кудахкала. Потiм зiскочила з гнiзда, метнулась у двiр. І до Песика:

– Песику, Песику, ти бачив мою дитинку?

– Так, рябенька Курочко, бачив твою дитинку. Я чемно привiтав ii з днем народження. Та воно, нерозумне, дременуло на город. Гав! Гав!

Кинулась Курочка на город. За нею бiжить Песик.

Помiж високою огудиною ходить Киця. Курочка до Кицi:

– Кицю, Кицю, ти бачила мою дитинку?

– Так, рябенька Курочко, бачила. Я лагiдно ii привiтала: «Няв, няв». Але Курчатко побiгло до рiчки.

Бiжить Курочка далi. За нею ледве встигають Песик i Киця. Прибiгла невтiшна мати до рiчки – немае на березi Курчатка. Курочка до Жабки.

– Жабко, Жабко, ти бачила мою дитинку?

Жабка сумно вiдповiдае:

– О, люб’язна рябенька Курочко, твоя дитинка дременула на леваду. Ква! Ква!

Розклала Курочка крила i перевальцем бiжить у бiк левади. За нею поспiшають, не вiдстають, Песик, Киця i Жабка.

Назустрiч Курочцi виходить дядечко Їжак. Курочка до нього:

– Мудрий дядечку, ти бачив мою дитинку?

– Так, бачив. Хру, хру.

– І де вона?

– Не знаю. Хру, хру. Курчатко було тут. Я чемно привiтав його з днем народження. Але воно враз зникло.

Рябенька Курочка заголосила:

– Кво-кво, кво-кво, де ти, моя нерозумна дитинко? Вiдгукнись!

Зашелестiли тоненькi травинки, колихнулися грубiшi стебла. З густоi трави вибралося… Ну, звичайно, наше Курчатко.

Рябенька Курочка кинулась до своеi дитинки. Пестила ii, голубила. Вибирала дзьобом iз жовтенькоi сукенки патички i листочки.

Курчатко тулилося до матусi. Плаксивим голосом жалiлося:

– Мене лякали отi страшнi звiрi.

Воно направило крильце на Песика, Кицю, Жабку i дядечка Їжака.

Курочка лагiдно повчала:

– Дитинко, Песик, Киця, Жабка i мудрий дядечко Їжак – твоi друзi. Шануй iх i чемно з ними вiтайся.

– Цiв, цiв, – обiзвалося Курчатко до своiх нових друзiв. Ще й низенько iм вклонилося.

– Гав! Гав! – вiдповiв Песик.

– Няв! Няв! – вiдповiла Киця.

– Ква! Ква! – вiдповiла Жабка.

– Хру! Хру! – вiдповiв дядечко Їжак. І мудро порадив: – Тримайся, крихiтко, своеi матусi доти, поки не навчишся ловити рiзних жукiв, мух i комарiв.

…З хатинки у двiр, обсаджений мальвами i флоксами, вийшли Дiд i Баба. Старенькi голосно на всi боки скликали своiх тварин:

– Цiп-цiп, кицю-кицю, цу-цу.

Друзi наввипередки мчали додому. Попереду бiг, звичайно, Песик. Вiд Песика лише на крок вiдставала Киця. За Кицею поспiшали Курочка зi своею дитинкою, жовтеньким Курчатком.

Жабка плигала в кiнцi вервечки. Але бiля копанки не втрималася – шубовсь у воду!

І лише мудрий дядечко Їжак стояв на левадi. Вiн друзям навздогiн махав лапкою. І махав лапкою доти, доки Песик, Киця i рябенька Курочка з Курчатком не зникли за високим огудинням гарбузiв, кавунiв, огiркiв та диньки.

    Серпень 2007 року

Сiльська пригода

Жили у бабусi три веселi пiвнi. Один сiрий… Невже сiрий? Нi, наш герой рябий. Але пелерина його, груди й крила на сонцi переливаються й мерехтять всiма кольорами, мов риза на отцi Михаiлi Великодньоi ночi. Вiнчае голову красеня червона корона, а у хвостi мерехтять три золотi пiр'iни.

Його однокровнi брати такi, ж як вiн. Хiба що розмiрами меншi. Але однаково дженджикуватi. Носять зубчастi яскраво-червонi шапочки, що хвацьки спадають набiк. За старшого, звичайно, перший. Бо вiн i бiльший, i красивiший, i до того ж голоснiше спiвае. Його господарка називала Пiiтом.

Усе, що дiеться у дворi, стосуеться Пiiта. Вiн на все чисто реагуе. Якщо не по-його, то сердиться, горлае. Найбiльше птах не любить, коли до бабусi приходять чужi люди. Сусiдiв це не стосуеться – вiн iх знае. А от чужим не позаздриш – тiкають вiд пiвня, мов вiд сторожового пса.

Бабуся сердилася на Пiiта, вiником виганяла його з двору на вигiн. І при цьому обiцяла: «Не довго тобi спiвати. Поминального дня з тебе iстиму холодець».

Розкiшна корона й гладкi серги Горластого враз червонiли. Вiн крутився на мiсцi й приказував: «Ток, ток, я тобi вiрно служу, а за це, ток, ток, ти мене не цiнуеш!»

Враз метке пташине око вихопило безлад на вигонi: i курчатка б’ються за хробачка, i дженджики-брати полохають курочок. Пiiт пiдскочив до одних, наздогнав других. Скоро на вигонi запанували лад i спокiй. Кури мирно розгрiбали землю бiля свого красеня. А з його красивоi голови, звичайно, бабусина обiцянка вилетiла.

Одначе бабуся на вiтер слiв не кидала. Те, що вона задумала, обов’язково виконувала. Та не цього разу. Пiiт i досi спiвае у ii дворi. Бiльше того, бабуся пiвнем не нахвалиться. Вона годуе його ярою пшеницею. Поiть чистою й теплою водою, щоб пiвник, бува, горло не простудив. Каже: iй до душi пiснi улюбленця. Отакоi.