В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища

Олекса попивал чай, приглаживая после каждого глотка пышные усы и глазея на меня из-под больших кустистых черных бровей.

Из кухни вышел худощавый парень лет семнадцати, в белой вышиванке с длинными рукавами, поверх которой была надета чёрная короткая жилетка, расшитая яркими цветами. В руках он держал два длинных шампуры, один – с крупными кусками мяса, второй – с картошкой и салом. Поздоровавшись, прошёл к очагу, уложил шампуры над алыми углями, отодвигая в сторону горящие поленья.

– Скажите, Олекса, а номера свободные есть? – поинтересовался я.

– Авжеж е. Тобi на одного, чи ще хтось приеднаеться?

– На одного.

– Добре, поiси й потiм поселимо тебе. Напевно, в Буковель прямуеш?

Мысль о том, что можно заехать в Буковель покататься на лыжах, посещала меня ещё дома, но сделать это я планировал на обратном пути.

– Нет, еду в деревню, где жила моя бабушка, отдохнуть от городской суеты и заодно о праотцах у родственников расспросить.

– Йой, то дуже добре дiло, людина повинна знати свое корiння та шанувати його. Ранiше в деяких сiм’ях на останнiх, порожнiх аркушах Бiблii записували, хто, коли народився, з ким одружився, скiльки дiтей мав i таке iнше, але з часом ця традицiя вiдiйшла в небуття. А де ж бабця жила?

Я назвал деревню.

– О-о-о, ще далеченько. Взимку туди звичайною машиною не доiхати, дорога розбита вщент, давно ii нiхто не лагодив, люди за потреби або на санях через лiс iздять, або на позашляховиках. Батько мiй звiдти. Маленьке село, але дуже старовинне. Батько вчителем iсторii був i дуже захоплювався всiлякими iсторичними дослiдженнями. Колись розповiдав, що першi згадки про це село знайшов у документах, датованих 1490 роком. Воно належало роду князiв якихось, було iх лiтньою резиденцiею, крiм того, вони там мали завод породистих коней. Але за участь останнього володаря в польському бунтi в тридцятих роках дев’ятнадцятого столiття iх власнiсть конфiскували до казни, iз села зробили вiйськове поселення. Частину селян переселили, iншi так i залишилися там жити разом iз вояками. В народi багато хто знае це село, бо там знахарi та вiдуни жили майже на кожнiй вулицi. Як бiда яка траплялась – чи то дитина чогось злякалась, чи захворiв хтось, – iхали до них по допомогу. Люди вiд Бога.

– Вы меня прям озадачили. Как же мне теперь туда добраться, если дороги нет?

– До лiсничого, Зюника, доiдеш, а вiн тебе вже в село завезе. Машину в нього лишиш, а на зворотньому шляху забереш. Так бiльшiсть робить.

Пока мы разговаривали, Марийка поставила на стол глиняную тарелку, похоже, ручной работы, доверху наполненную квашеной капустой, за ней принесла ещё одну с картошкой, обильно умащенной салом, положила приборы на тряпичную салфетку с цветной вышивкой и сообщила:

– Ще декiлька хвилин – i м’ясо принесу.

Я взглянул на очаг, откуда доносился аромат специй и лука, куски свинины истекали соком, капавшим с шипением на раскалённые угли.

– Марiйка, хлiба на столi немае, – буркнул Олекса.

– Ой, вибачте! – девушка всплеснула руками и тут же принесла плетёную корзинку с нарезанным домашним хлебом.

– Олекса, может, вы разделите со мной трапезу? – предложил я.

– Нi, чоловiче, я щойно поiв, у мене он чайок, а ти не соромся, iж.

Картошка с пылу с жару, квашеная капуста, даже обычный хлеб от голода казались невероятно вкусными. Я ел с таким аппетитом, словно ничего вкуснее в своей жизни не доводилось пробовать.

Как и было обещано, через пару минут на столе появилось большое блюдо сочного шашлыка с карамельными бочками, посыпанного нарубленным зелёным луком. Шашлык оказался таким мягким, что есть его можно было одними губами.

– А что это за «знахари» и «ведуны»? – спросил я, пытаясь продолжить разговор.

– Це, синку, люди, якi за своiми надзвичайними, магiчними здiбностями значно перевищують здiбностi ворожок i так званих екстрасенсiв. Ранiше, коли лiкарi безсилi були, люди звертались до них по допомогу й таки вилiковувались. Дехто iх мольфарами називае, але суть вiд того не змiнюеться. Вони лiкують людей замовами, освяченою водою, травами та зiллям, якi самi збирають у певнi днi, а iнколи навiть у певнi години. Одним здiбностi передаються у спадщину, iншi навчаються. Але справжнi мольфари – рiдкiсне явище, в основному мають знання, а сили потужноi не мають. Не знаю, з яких причин, але селище бабцi твоеi славилося знаними мольфарами. Може, в землi тiй якась особлива енергiя була, що сприяла появi на свiт дiтей iз силою Божою! Батько мiй мене в дитинствi водив до них, а я в свою чергу своiх дiтей возив за потреби. Там i донинi живуть декiлька мольфарiв, але вони вже дуже старi.

Я был скептиком и не верил ни в целителей, ни в экстрасенсов. Всегда считал их шарлатанами и мошенниками, хорошо владеющими приёмами психологического воздействия, играющими на чувствах людей, но высказывать своё мнение не стал.

– Не вiриш? – усмехнулся Олекса, заметив мой взгляд. – Я i сам би не повiрив, якби своiми очима не побачив, що вони виробляють iнколи.

– Но они же и гадости всякие могут делать людям? – поинтересовался я.

– Нi, то вiдьми зло всiляке витворяють. Але я вважаю, що кожне зло мае свое джерело, воно не народжуеться на порожньому мiсцi, йому передують певнi подii, якi звичайну людину схиляють до темних сил, вiдвертаючи вiд Свiтла. От якщо спати не хочеш, можу розповiсти тобi одне оповiдання про вiдьму з твого села, яка страх на всiх мешканцiв наводила багато рокiв.

Несмотря на скептицизм, я с детства любил слушать такие истории. Конечно же, мне была интересна байка Олексы. Устроившись поудобнее, я попросил Марийку принести нам по стаканчику глинтвейна, но Олекса, разгладив свои казацкие усы, скомандовал:

– Доню, неси медовуху, хай глiнтвейн дiвчата п’ють.

Марийка поставила на стол стеклянный графин с жидкостью янтарного цвета и две рюмки. Мы опрокинули по рюмашке. Медовуху ранее пробовать мне не доводилось. Она оказалась весьма приятной на вкус, легко пилась, но, судя по обжигающему эффекту, была довольно крепким напитком.

Олекса прокашлялся, прочищая горло, и начал свой рассказ.

Щоб зрозумiти, хлопче, лють тiеi жiнки, треба знати велику передiсторiю, яка розпочалася геть-геть давно, ще на початку минулого столiття. Менi колись батько ii розповiдав, а я тобi.

* * *

Жив у тому селi чоловiк – Микола, був грамотний, що рiдкiстю було для тих часiв. Громада призначила його сiльським писарем – почесна посада, бо староста та писар – найважливiшi люди на селi були.

Досвiдчений писар деколи фактично керував селом. Об’ем писарських обов’язкiв був дуже великий. Йому потрiбно було готувати вiдомостi про перспективи на врожай, про кiлькiсть земель у власникiв, наявнiсть зернозбиральноi технiки, млинiв, рогатоi худоби й коней. Складати рiзноманiтнi звiти про рух народонаселення, про сплату податей, платежiв i внескiв селянами. Пiдготовка справ для слухання в судах теж покладалася на писарiв. А отже нерiдко вiд квалiфiкацii писаря залежала доля людей, що, певна рiч, совiсну людину обтяжувало додатковою вiдповiдальнiстю. Багато хто прагнув задобрити писаря рiзними баришами. Жадiбнi й нечистi на руку люди використовували цю посаду як джерело досить швидкого збагачення. Але то не про Миколу – вiн був взiрцем порядного, непiдкупного чоловiка, в Бога вiрив та по Божому закону жив. Розумiв потреби людей i завжди заступався за скривджених багатiями незаможних селян. Не лише через обов’язки, а й за велiнням серця допомагав односельцям у вирiшеннi iх життево важливих справ, щиро й шанобливо ставився до них, чим заслужив повагу та добру славу. До того, як Микола посiв цю посаду, в селi школи не було. Найближча знаходилася за десять кiлометрiв, здебiльшого, батьки дiтей туди не пускали. Вiн доклав чимало зусиль, щоб вiдкрити в своему селi однокласну школу з трирiчним строком навчання та особисто в нiй викладав.

Мав Микола дружину Палажку та двох дiтей: сина Гриця та доньку Ярину. Жили вони в злагодi та любовi.

Гриць iз пуп'янка обдарований Богом був. Знав наперед усе, що станеться та так детально, що деколи лякав батькiв цим. Бувало, бiжить до матерi й каже:

– Мамо, мамо! На стiл накривайте, тато з поважними дядьками до нас iде.

– Звiдки ти взяв?! – дивувалась Палажка вигадкам дитячим.

– Знаю i все! – сердився малий, а розтлумачити, звiдки знае, не мiг.

Не минало й десяти хвилин, а батько й справдi в дiм гостей вiв.

Стали з часом прислухатися до слiв малого i, треба сказати, не раз вiн бiду вiд сiм’i вiдводив.

Тiльки писати навчився, попросив у батька зошит купити. Записував у нього молитви рiзнi. Бувало, захворiе якась худоба, вiн зошит вiзьме, молитву вибере, руками водить, молитву шепоче – тварина засинае, а на ранок як i не хворiла. Прознали люди в селi про це Грицеве обдарування, почали до нього худобу хвору водити та дiтей малих iз всiлякими негараздами.

Дорослих батько Грицю не дозволяв лiкувати, говорив:

– Синку, малий ти ще, сили тiеi не маеш, щоб зло людське вiд добра вiдрiзнити. Змiцнiеш духом, не вiдпустить тебе жага людям допомагати – значить, так тому й бути.

Гриць журився, але старшим за себе корився i батька ослухатись не смiв.

Микола пишався дуже сином, бо той горiлкою не впивався, з ледачими не водився – працьовитий був. А як недiля, то до церкви бiжить, Богу вклонитись та свiчку запалити.

Молодшенька донька, Яринка, ох i гарна була: висока, тендiтна, довгi, шовковистi коси чудовно вилися коло бiлого, рум’яного личка, очi мов вуглинки, злегенька прикритi довгими густими вiями, брiвоньки смолистi, ниточкою натягнутi, губоньки, як квiточки, розквiтали веселою усмiшкою, випромiнюючи радiсть. А як пiсню заспiвае, ллеться ii голос, як вода джерельна. Хлопцi задивлялися на неi з пожадливiстю, а дiвчата заздрили вродi.

– Доню, подивись, як парубки за тобою впадають, а чи подобаеться тобi хтось iз них? – цiкавився Микола.