Благослови, душе моя, Господа!..

Благослови, душе моя, Господа!..
Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #16
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii.

«Благослови, душе моя, Господа…» – збiрка щоденникових записiв, спогадiв та роздумiв, зроблених Романом Іваничуком протягом одного року у складний для краiни час – починаючи з 5 вересня 1991-го (в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора i через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни) i закiнчуючи 5 вересня 1992-го. Це сокровеннi думки письменника, депутата, члена опозицiйноi Народноi Ради, щодо створення незалежноi Украiнськоi держави, переосмислення ним минулого i сьогодення, його надii i сподiвання на щасливе майбуття нашоi краiни.

Роман Іваничук

Благослови, душе моя, Господа!..

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Габор, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

* * *

Чи вiдкрили початок, щоб шукати кiнець?

    Євангелiе вiд Томи

1

5 вересня 1991 року.

Живемо в добi, коли полiтики або нiчого не знають i не можуть передбачити майбутне, або зовсiм безсилi коригувати хiд iсторii, коли закони випливають iз несправедливих засад, а якщо i справедливими народжуються, то не е чиннi; коли церква, виборсавшись iз приниження i негацii, виконуе не духовну, а полiтичну функцiю, – тож на допомогу людям, якi потрапили в безвихiдь, а радше впали у зневiру, приходять, немов у середньовiччi, ворожбити, вiдьми й упирi, а теж змодернiзованi види окультних сил – екстрасенси, контактери, iнопланетяни. Можливо, вже десь бродить по нашiй землi новiтнiй Гришка Распутiн…

Парадоксальним е те, що я пишу цi рядки через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни, i в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора.

Сповнилась мрiя багатьох поколiнь украiнцiв – зруйнованих, знедолених, з’яничарених i уцiлiлих, сповнилась мрiя мого життя!.. Так чому ж не перехлюпуеться через креш моеi душi радiсть, чому я не смiюся, не плачу з утiхи, чому нинi, вихопившись iз натовпу, який на майданi перед Верховною Радою кричав i «слава», i «ганьба», – геть подався з площi осамотнений i скулений, немов побитий пес, – я, депутат украiнського парламенту, член опозицiйноi Народноi Ради, яка виборола для Украiни незалежнiсть, i в незрозумiлому смутку сиджу ось цiлу нiч у своему готельному номерi…

Я врештi збагнув, вiд чого мiй смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмiр вiддалилися вiд нас, немов тi два азовськi брати, що полишили третього на степовому перепуттi; третього залишили в його нацiональному середньовiччi – з ворожбитами, вiдьмами й змодернiзованими рiзновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою бiльшовизмом землею, з розлiнивленим i пропитим господарем тiеi землi, з ордою непомностi в людських душах – обкраденого – i розбудженого. Виборсуйся тепер сам зi свого середньовiччя, куди тебе загнали жорстока iсторiя i твоi власнi добродушнiсть та довiрливiсть, доганяй своiх лукавих братiв, що покинули тебе на безводдi й безхлiб’i!

Благословилося на свiт: над Киевом iз кокона ночi проколюеться тихий i погожий осiннiй ранок. І цей величний початок першого дня на вiльнiй Украiнi раптом додае менi отухи: нiхто хай не думае, що з якихось там об’ективних причин ми вiдкотилися у своему розвитку на цiлi столiття, – ми таки знаходимося, якщо брати до уваги iсторiю украiнського народу, в нацiональному середньовiччi i мусимо знайти в цiй реальностi найвищий оптимiзм.

Бо, коли б лише припустили, що живемо такi, як е, у пiзньовiччi, за яким неминуче приходить кiнець нацiонального життя, i ми опинилися на митницi з порожнiми торбами, – втратили б потребу працювати i нiколи нiчого не змогли б передати не знаним нам сьогоднi прийдешнiм земним чи то космiчним цивiлiзацiям.

Не виннi ми, що залишилися позаду, та виннi будемо, якщо не окреслимо чiтко мiсця свого знаходження. Тому я стверджую (не з мотивiв пiсного патрiотизму, а з тверезого усвiдомлення нашоi реальностi): украiнська нацiя, ще молода й сповнена енергii, вийде дужою iз свого середньовiччя, бо так хоче свiтова гармонiя, яка, не буваючи нiколи ущербленою, не зможе обiйтися без державного досвiду п’ятдесятимiльйонного украiнського народу.

Я беззастережно вiрю у справжню незалежнiсть Украiни, i для цього не потрiбно бозна-якоi одержимостi, бо творення самостiйноi Украiнськоi держави вже цiле столiття вiдбуваеться на моiх очах.

Не перебiльшую. Мое свiдоме життя, до якого я додаю життя моiх батькiв, бо вони мене виховали i стали первнем моеi свiдомоi сутностi, тривае вiд початку нашого столiття. Мое життя пройшло через спробу творення украiнськоi державностi в 1917–1921 роках, вигартувалось у трагедii сорокових рокiв i посiдае певне мiсце в нинiшнiй боротьбi за незалежнiсть Украiни, в якiй я фiгурую як недосвiдчений полiтик i досить досвiдчений письменник.

Хочу розповiсти про свое життя в контекстi кiлькадесятилiтньоi iсторii мого народу. Благослови, душе моя, Господа за те, що прилучив мене до боротьби за волю Украiни…

Чи то ж само прийшло в мою свiдомiсть те болiсне прагнення вiддати свою посильну жертву на вiвтар нашоi незалежностi?

Напевне, так. Неволя навiть тодi, коли в рiднiй хатi пануе достаток i в сiм’i нiхто не мае найменшоi уяви про голод, коли ласкава мати вчить свого мiзинчика доброго тону, змалку готуючи його до елiтарного життя, коли батько, сiльський учитель, помiтивши в своему синовi пристрасть до книг, створюе для нього сувору систему читання, а в хатi ж повно рiзноманiтноi лiтератури, коли сiльськi хлопчики-ровесники заздрять твоiй ошатностi й чистотi, – навiть тодi з повiтря, з прочитаних книжок, з тривожних перешiптувань батька з матiр’ю, бiдкань селян, що приходили до вчителя за порадою, з тужливих пiсень учительськоi служницi-сироти, з бравого вигляду пихатого жандарма в «рогатiвцi», з перемовлянь портретiв Тараса Шевченка та Івана Франка (не сумнiвайтесь, я добре чув, стоячи пiд дверима спальнi, коли нiкого не було в хатi, як гримотять iхнi то урочистi, то гнiвнi голоси) – з усього цього спадала на мене сiра мряка принизливоi задушливостi, що вiдчужувала мене вiд чарiвноi природи i накочувалася звiдусiль у моему зеленому Трачi, мов повiнь, i я боляче вiдчував, що краса свiту не належить анi менi, анi батьковi, анi трацьким селянам, а комусь чужому, може, тому жандармовi в кашкетi з ремiнцем попiд шиею, а певне, i не йому, а комусь iншому, вищому i сильнiшому, якого я не бачив i не знав, а вiдчував його присутнiсть повсюдно, – i була це неволя.

Я виростав у нiй, але без неi у душi, я завжди у своему свободолюбствi був вiльний, бо вiльний е той, хто не скорюеться. Не ставлю собi цього в заслугу – почуття свободи властиве людинi як дихання, а втiм, були й сильнiшi за мене. Це тi одиницi, яких, зрештою, набереться в нас цiлий легiон: вони без жодноi перспективи (з точки зору не полiтики, а невольничоi непроглядностi у щоденному побутi), спонуканi винятково свободолюбством, чинили одчайдушний викличний опiр i свiдомо йшли в тюрми та на муки – в Березу-Картузьку, в застiнки НКВД, гестапо, КГБ; я ж вибрав для себе мiсток товщиною з волосинку, по якому самостiйно рушив, балансуючи мiж синiм небом угорi i чорним Стiксом внизу, i аж тепер, коли щезла загроза покари за непокiрнiсть, я збагнув, що треба було мати чуйний вестибулярний апарат порядностi, щоб не схибити i не впасти в те багно, яке внизу чекало на мене i з якого вибратися було б уже неможливо.

А падали…

Трагiчна доля спостигла знаного украiнського поета, колишнього мого друга Бориса Олiйника, який, ступаючи по тому волосинному мiстку, сягав обома руками за марними принадами нагород, звань, посадових крiсел – i схибив, спокушений облудним блиском тимчасовоi слави. Я переконаний, що наодинцi iз собою вiн нинi передумуе трагедiю свого творчого життя. Бо ж не може бути такого, щоб приятель Івана Драча, Дмитра Павличка, Анатолiя Шевченка, зрештою – Григора Тютюнника! – так безнадiйно захряс у ренегатствi. Ще ж не зiрванi всi мости – можна покаятися перед народом!

Гай-гай, Борисе… У тяжкi часи брежневського безпросвiтгя ви удвох з Юрiем Мушкетиком мали мужнiсть 1967 року надрукувати в журналi «Днiпро» мою «Спрагу», за що тяжко потерпiли i не каялися; ти смiливо виголошував палку промову на могилi Володимира Пiдпалого, за що тебе цькували кагебiсти; а скiльки вечорiв i ночей ми провели з тобою у твоiй i моiй хатах, тихо розмовляючи про незалежнiсть Украiни i присягаючись вiддати свое життя за неi… А нинi ти прагнеш реанiмувати злочинну комунiстичну партiю, яка знищила мiльйони украiнських життiв i душ, ложно мовлячи, що борешся за Украiну. І не хочеш бачити, i очi заплющуеш на очевидне: Украiна зможе стати вiльною тiльки тодi, коли назавше скине iз себе пута бiльшовицькоi iдеологii, яка брехнею i пiдступом безупинно, немов шашiль, руйнуе в людинi те, що робить ii людиною, – особистiсть. А ознаками особистостi е гордiсть, незалежнiсть, господарнiсть, нацiональна свiдомiсть. Чи ж не з цими природними людськими якостями майже вiсiм десятилiть так нещадно змагався червоним вогнем i брехливим словом бiльшовизм, залишаючи за собою моторошнi цвинтарища у Бикiвнi, пiд Вiнницею, в Дем’яновому Лазу, в Дрогобичi, у кожному мiстi, мiстечку i селi, а найспустошливiшi – в людських душах. Яка ж трагедiя спостигла нашу нацiю, коли ми нинi задумислюемося над тим – проголосуе чи не проголосуе украiнський народ за Украiну, коли вiдомий украiнський поет на чужинецькому найвищому форумi заявляе свiй протест проти суверенностi власноi держави!

Не дивуюся патологiчним шовiнiстам типу народних депутатiв Терехова, Багрова, Корнеева: iм страшно залишатися на бiлому свiтi без «едiной i неделiмой», але яка спонука керуе такими украiнцями, як депутат Олександр Коцюба, який лише задля того, щоб втриматися у крiслi члена Президii Верховноi Ради, ганьбить себе щоденним ренегатством i мужньо витримуе глузи всього народу; як Борис Олiйник, який i пiсля розпуску комунiстичноi партii залишаеться вiрний ii злочинним iдеям i, не встидаючись ганьби, вiдверто про це заявляе; як режисер Харкiвського драматичного театру Ігор Борис, що то напередоднi проголошення незалежностi Украiни заради партiйно-комунiстичних почестей назвав на останньому з’iздi КПУ синьо-жовтий прапор шматою, або доволi освiчений народний депутат Украiни Олександр Мороз, котрий нiяк не може зрозумiти, що комунiстична Украiна – це нонсенс, це виродження нацii.

Як же вдалося менi пройти по волосинному мiстку i не впасти у Стiкс? Перебираючи у пам’ятi, немов зернята на вервечцi, кожен прожитий день, я спинився на трьох моментах, вирiшальних для мого формування.

Ще у третьому класi я прочитав у дитячому журналi «Свiт дитини» оповiдання про генерала УГА Мирона Тарнавського «Лицар без тiнi i без плями». І донинi вважаю генерала найталановитiшим вiйськовим дiячем Украiнськоi Галицькоi Армii, а тодi вiн став моiм кумиром, i я уявив себе в майбутньому таким самим воiном, як вiн. Цi дитячi мрii тривожили мене i пiзнiше: не раз, натягнувши шапку-невидимку на голову, я з револьвером проникав у Кремль i з насолодою вбивав Сталiна, дещо пiзнiше бачив себе полковником УПА… То вже потiм довелося мiняти «багнет» на перо. А тодi пiд враженням прочитаного оповiдання я, тиняючись бiля стiни, ловив свою тiнь, що падала вiд гасовоi лампи, нiби хотiв ii спiймати й викинути геть, i шепотiв: «Буду без тiнi i без плями…» Батько, пам’ятаю, переглянувся з матiр’ю i моргнув iй, щоб не заважала. Цi слова дитячоi обiцянки були при менi все життя. Чи вдалося пройти незаплямованим? Здаеться, так. Але не янголом – янголи на землi не живуть.

Важким струсом була для мене звiстка про розстрiл мого стрийка Михайла Іваничука, професора Харкiвського iнституту народноi освiти, знаменитого полярника. Про це нам, дiтям, пошепки розповiв батько взимку 1940 року i наказав мовчати: наша сiм’я була у списках для депортацii в Сибiр… Я вийшов тодi в сад. Надворi лютувала ота страшна зима за «перших совiтiв», коли енкаведисти начиняли галичанами паквагони i вивозили на голодну й холодну смерть у Сибiр. Я пiдняв кулачка й вигукнув у морозне небо: «Стрийку, помщуся за тебе!» Клятву свою я виконав як зумiв: працюючи над iсторичними романами, я весь час мстив за Михайла Іваничука, а ще за знiвечену долю мого брата Євгена, який десять молодих лiт промучився у воркутинських таборах – за тi роки з нього, напевне, сформувався б справжнiй письменник, про що засвiдчили опублiкованi недавно його каторжанськi спогади «Крок влiво, крок вправо».

Але перед виконанням клятви я мусив зробити ще один крок, i це був головний момент мого письменницького становлення. Першими збiрками моiх новел, а особливо романом-трилогiею «Край битого шляху», я зажив неабиякоi популярностi: новели читали на естрадах, а трилогiю, незважаючи на однобоке в нiй висвiтлення життя Галичини мiж вiйнами i пiд час вiйни, iнсценiзували, перекладали iншими мовами, перевидавали. Та ось з’явилися на лiтературному кону Григiр Тютюнник, Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, i я залишився начебто поза ними, в тiнi. Чому так сталося? – дошкуляло менi. Адже я не знизив свого письменницького стилю, навпаки – критики вважали, що моi стилiстичнi пошуки доволi плiднi… Та вчасно зрозумiв: клятву письменницькоi помсти не можна виконати, пишучи пiвправди.

І написав я тодi немовби епiлог до своеi трилогii – повiсть «Спрага» («Зупинись, подорожнiй!») – про пiслявоенний бiльшовицький терор у Галичинi. Окремою книжкою твiр так i не вийшов, а редакторам журналу «Днiпро», в якому «Спрага» була опублiкована, й авторовi теж було учинено жорстокий погром.

Зате я виграв першу свою битву з бiльшовизмом: працюючи над повiстю, зумiв переступити межу страху, i тодi простелилася передi мною нова лiтературна дорога, якою йду донинi, назавше вiдкинувши спокусу кон’юнктури та оглухнувши до нашiптувань самоцензора.

А мiж цими найважливiшими для мене моментами вирувало розмаiте життя. Було б фальшиво стверджувати нинi, що ми тiльки те й робили, що боролись i страждали. Ми були життелюбами i брали в долi те, що вдавалося взяти: ми дружили i закохувалися, нiколи не скиглили, нашими супутниками були смiх, жарти, самоiронiя, сарказм i оптимiзм. Кожен з нас, зрештою, вiрив, що на мiських ратушах i на банi Верховноi Ради Украiни доконче будуть колись майорiти нашi нацiональнi прапори, – без цiеi вiри я не написав би й рядка. Та хто мiг сподiватися, що це станеться за нашого життя!

У сiрi днi маразматичноi брежневщини я мав щастя знайти вiрних друзiв. Вiдчуваючи постiйно iхню присутнiсть, я невтомно працював. Кожною своею книжкою або ж рукописом, якщо книжку не вдавалося видати, я звiтував перед ними, кожним iхнiм твором тiшився або ж уболiвав за невдачi.

Що спонукувало мене до щоденноi працi? Вони, моi приятелi? Так. Неволя, протест, сором раба? Звичайно. Я й не уявляю собi, як би я писав, будучи вiльним. А втiм, письменник вiльним нiколи не бувае, бо не конче кайдани його неволять: нестерпного болю може завдати йому сльоза скривдженоi дитини…

Та знаю напевне: надихала мене до творчостi божественна краса свiту, яку нiколи не мала сили затьмарити неволя. І за тi чари, якими вона обдарувала мiй народ i мене самого, я шепочу слова подяки: «Благослови, душе моя, Господа!»

Перший раз я вимовив цi слова кiлька рокiв тому, сидячи на верандi мого улюбленого будиночка над Наварiйським озером.

Сонце хилилося на захiд i входило у чорну бовдуристу хмару. В своему образному баченнi свiту я вже давним-давно позбувся прямих паралелей мiж явищами природи i суспiльного життя, проте на вид потопаючого в чорному вирi диска сонця мене охопило гнiтюче й тоскне почуття безвиходi.

А був то час андроповськоi сваволi, коли органiзованi кагебiстами так званi дружинники з червоними пов’язками на рукавах чинили серед бiлого дня облави: вривалися в кiнотеатри, кафе, ресторани i навiть лазнi, перевiряли документи, випитували, хто й чому не знаходиться на роботi, затримували, – менi цi андроповськi операцii нагадували гестапiвськi лови на людей пiд час нiмецькоi окупацii.

То були днi моеi найтяжчоi депресii. Я сам себе за те ненавидiв, бо ж досить стiйко пережив i сталiнщину, i брежневщину, та ось вигудiла враз передi мною сiра стiна, яку нiколи не обiйдеш i назад не вернешся, бо стала вона клiттю, – хiба що проб’еш головою.

І я, котрий весь час посварював на своiх друзiв, якi хвилево зневiрювалися, опускали руки i замiсть працювати починали нудити свiтом, одного разу, блукаючи удвох з Нiною Бiчуею над Наварiйським озером, застогнав крiзь сльози: «Не буде, нiколи не буде Украiни, все це марно, все це iлюзiя!» – чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моiх друзiв знав, що всi вони мають право на сумнiви, крiм мене одного. Тож Нiна мовила спокiйно, немовби стаючи на мое мiсце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жiнки…» В цьому ми й переконуемося нинi. А тодi Нiнинi слова повернули менi рiвновагу…

У невимовнiй тузi супроводжував я поглядом червоний окраець сонця, а коли смеркло i важкий сувiй чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю вiд заходу до сходу, горбатi оболоки на небi враз зажеврiли, свiтляна смуга позначила iх обриси гарячою облямiвкою, мовби сусальним золотом кованою, i простяглася та зигзагувата свiтляна окрайка по всьому небосхилу й пломенiла, не меркнучи, нiби сонце десь там зупинилося або повертаеться назад. Гра свiтла й тiнi тривала довго, дуже довго, i я врештi прошепотiв тi слова, дякуючи Господу, що дав менi щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тiльки це, варто було прийти на свiт?

Я змалку виростав поганином, цiлковито злитим iз довколишньою природою, хоча з релiгii в початкових класах, а потiм у гiмназii завжди мав найвищу оцiнку i майже весь молитовник знав напам’ять. Батьки виховували мене в релiгiйному дусi, хоч самi фанатиками нiколи не були, почерпнувши в науцi Франка основ розумного атеiзму: догми церковнi вiдкидали, Старий i Новий Завiт Святого Письма знали i визнавали iх найвищого рангу фiлософськими творами, християнських обрядiв ретельно дотримувалися, шануючи й сповiдуючи в них нацiонально-язичницький елемент; до священицтва ставилися дещо критично, проте разом зi священиками несли в народ освiту i просвiту, нацiональну свiдомiсть i мораль.

А втiм, критичне ставлення свiтськоi iнтелiгенцii тридцятих рокiв до служителiв культу було здебiльшого напускне, зумовлене модним тодi вiльнодумством. Що ж, був у селi Микитинцях на Косiвщинi священик-атеiст, якого називали двуличним, я знав його – освiченого скептика. А в Дебеславцях на Покуттi мав парафiю молодий отець-целебс, який не так iз своеi вини, як з причини примусового целiбату, запровадженого на Станiславщинi епископом-полонофiлом Григорiем Хомишиним, став несусвiтним бабiем. Але бiльшiсть греко-католицьких отцiв були справжнiми подвижниками вiри й культури: донинi свято зберiгаю в пам’ятi образ отця Гоянюка iз Залуччя над Прутом i всiеi його чесноi родини, його дочок, якi мужньо витримали нiмецькi й бiльшовицькi концтабори, а нинi дзеркалом порядностi й патрiотизму старого отця бачу його внука – артиста Львiвського театру iм. Марii Заньковецькоi Романа Бiля.