Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Епiстолярiй Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857
Сергiй Анастасiйович Гальченко

Галина Володимирiвна Карпiнчук

Бiблiотека украiнськоi лiтератури
У виданнi листи Тараса Шевченка i його адресатiв уперше зведено у хронологiчному порядку в цiлiсний корпус. У листах розгорнуто низку цiкавих епiзодiв iз життя митця i його оточення, зафiксовано промовистi побутовi та настроевi подробицi тощо. Перед читачем епiстолярiю постають живi постатi тих, кого поет любив i перед ким мiг вiдкритися, Шевченко виповiдае найсокровеннiшi переживання, дiлиться задумами та мрiями.

Перша книга мiстить 207 листiв Тараса Шевченка та до нього за 1839–1857 рр.: вiд найранiшого вiдомого листа поета до останнього з Новопетровського укрiплення. Епiстолярiй дае змогу глибше пiзнати життя Шевченка пiд час навчання в Академii мистецтв, його подорожей Украiною, розкривае духовнi страждання митця на засланнi. Листи – часом едине джерело вiдомостей про окремi гранi Шевченковоi бiографii та творчостi цих рокiв.

Епiстолярiй Тараса Шевченка

Книга 1: 1839–1857

© С. А. Гальченко, Г. В. Карпiнчук, упорядкування, 2020

© М. Х. Коцюбинська, передмова, 2020

© В. С. Бородiн, В. П. Мовчанюк, М. М. Павлюк, Т. М. Рiзниченко, В. Л. Смiлянська, Н. П. Чамата, В. Є. Шубравський, коментарi, 2020

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

* * *

Шевченковi листи

Шевченко любив писати листи – це видно з його готовностi розкрити друговi-спiвбесiдниковi душу, виповiсти почуття i найсокровеннiшi переживання, подiлитися задумами, вiдтворити своi буднi й свята. Знав тривогу очiкування i радiсть одержання листа, особливо в «незамкнутiй тюрмi» солдатчини, коли лист ставав вiкном у свiт, единою ниткою, що поеднувала з друзями i рiдним краем. З огляду на смак поета до епiстолярних занять, широке коло знайомств, безсумнiвну популярнiсть вже за життя його iменi, особи i творчостi, можна твердити, що Шевченкове листування мало бути дуже велике. С. Єфремов у статтi «Шевченко в своему листуваннi» на базi наявного на 1920-тi епiстолярiю констатував слiди не менш як сотнi листiв, якi до нас не дiйшли[1 - Єфремов С. Шевченко в своему листуваннi // Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв. Т. 3. Листування / Текст, комент., ред., вступ. сл. С. Єфремова; комент. М. Новицького, В. Мiяковського, П. Филиповичa та iн.; Всеукр. акад. наук; Комiсiя для видавання пам’яток новiт. укр. письменства. – К.: Держвидав Украiни, 1929. – С. XXVI.]. Коли ж додати згадки в Щоденнику, в iнших бiографiчних матерiалах i листах до поета, то гiпотетичну кiлькiсть треба набагато збiльшити.

Публiкацiя епiстолярноi спадщини Шевченка почалася одразу пiсля його смертi. В 1861–1862 роках у журналi «Основа» було надруковано 66 листiв. У 1870—1890-х роках Шевченковi листи з’явилися в багатьох украiнських газетах та журналах, зокрема у журналах «Правда» (1875, 1889), «Киевская старина» (1883, 1885, 1889, 1890, 1893, 1895, 1897, 1899 та iн. роки), «Зоря» (1894, 1895, 1896), у книзi М. Чалого «Життя i твори Тараса Шевченка» (К., 1882), у спогадах про поета тощо. Частину кореспонденцii поета було видруковано в росiйськiй перiодицi: газетi «Московские ведомости» (1862), «Южный край» (1887), «Кубанские обласные ведомости» (1899), журналi «Древняя и новая Россия» (1875), «Русская старина» (1877, 1880, 1883), «Русский архив» (1898), «Русский библиофил» (1914) тощо. Наприкiнцi 1890-х О. Кониський пiдготував корпус Шевченкового епiстолярiю: вiн складався з 155 рукописних копiй, зроблених рiзними особами, зокрема деякi самим упорядником, i лишився невиданим (рукопис зберiгаеться в ІЛ. – Ф. 77. – № 4). Перше зiбрання листiв Шевченка – 157 текстiв – побачило свiт 1911 року у виданнi В. Яковенка[2 - Шевченко Т. Твори: В 2 т. Т. 2. – СПб.: Вид. В. І. Яковенка, 1911. – IV, 481 с.]. Майже без змiн це зiбрання передруковано у виданнi за редакцiею Б. Лепкого[3 - Шевченко Т. Повне видання творiв: У 5 т. Т. 1.– К.; Лейпциг; Коломия: Украiнська накладня; Галицька накладня; Вiннiпег: Man. Ukrainian Publischeng, 1919. – 480 с.].

Першим науковим i найповнiшим на той час виданням Шевченкового епiстолярiю став третiй том «Листування» (1929), пiдготовлений за редакцiею С. Єфремова Комiсiею для видавання пам’яток новiтнього украiнського письменства при Всеукраiнськiй академii наук. Том мiстить 222 листи поета до рiзних осiб та офiцiйних установ; в окремому роздiлi подано 198 листiв рiзних кореспондентiв до Шевченка. Ряд листiв опублiковано уперше, значну iх частину перевiрено за автографами. Великий енциклопедичний коментар охоплюе питання бiографii i творчостi Шевченка, численнi факти й реалii мистецького й суспiльного змiсту й за своею повнотою i докладнiстю лишаеться неперевершеним. У пiдготовленому на основi «Листування» зiбраннi Шевченкових листiв за редакцiею П. Зайцева[4 - Шевченко Т. Повне видання творiв: [у 16 т.]. Т. 11. Листи / Ред. П. Зайцева. – Варшава – Львiв: Украiнський науковий iнститут; Друк. НТШ, 1935. – 400 с.] умiщено 13 офiцiйних листiв та дiлових паперiв, 223 листи до рiзних осiб, листи, писанi росiйською мовою, перекладено украiнською. Корпус листiв Шевченка поповнювався новознайденими матерiалами у вiдповiдних томах усiх трьох видань спадщини поета, здiйснених од 1950-х[5 - Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв: У 10 т. Т. 6. Замiтки, статтi, листи. Записи народноi творчостi. «Буквар». 1839–1861 / Ред. кол.: О. І. Бiлецький, Д. Д. Копиця, М. Т. Рильський та iн.; вiдп. ред. М. К. Гудзiй; ред. М. С. Грудницька; ред. прим. та комент. Є. П. Кирилюк; АН УРСР, Ін-т укр. л-ри iм. Т. Г. Шевченка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. – 602 с.; Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв: В 6 т. Т. 6. Листи. Нотатки. Фольклорнi записи / Голова редкол. М. К. Гудзiй; упоряд. Л. Ф. Кодацька, В. С. Бородiн, С. Д. Попель; ред. тому М. К. Гудзiй; АН УРСР, Ін-т лiтератури iм. Т. Г. Шевченка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1964. – 644 с.; Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв: У 12 т. Т. 6. Листи. Дарчi та власницькi написи. Документи, складенi Т. Шевченком або за його участю / Голова редкол. М. Г. Жулинський; упорядкув. та комент. М. М. Павлюка, В. Л. Смiлянськоi, Н. П. Чамати та iн.; ред. тому В. С. Бородiн; НАН Украiни, Ін-т л-ри iм. Т. Г. Шевченка. – К.: Наук. думка, 2003. – 632 с.]. В останньому названому виданнi – 237 листiв Шевченка до рiзних осiб, 4 колективнi, 15 офiцiйних.

У листуваннi Шевченка можна видiлити три перiоди: до арешту, на засланнi та пiсля повернення iз заслання. Найбiльше – майже три чвертi – збереглося листiв останнього перiоду, найменше – першого. Втрачено поетовi листи до таких адресатiв, як К. Брюллов, В. Штернберг, Е.-В. Желiговський, К. Герн, М. Остроградський, Р. Штрандман, В. Даль, В. Забiла; лише по одному збереглося з листiв до В. Жуковського, Т. Вернера, М. Костомарова, О. Плещеева, Марка Вовчка та iн. Багато iх загинуло пiсля арешту Шевченка – в атмосферi страху перед можливими обшуками його кореспонденцiю адресати нещадно нищили. Є свiдчення очевидця про те, що Шевченко напередоднi арешту в Оренбурзi 1850 року спалив велику кiлькiсть адресованих йому листiв од рiзних осiб, зокрема од В. Репнiноi, С. Левицького, М. Александрiйського, братiв Лазаревських[6 - Спогади про Тараса Шевченка / Упоряд. i прим. В. С. Бородiна i М. М. Павлюка; передм. В. Є. Шубравського. – К.: Днiпро, 1982. – С. 182–183.], щоби не наражати своiх кореспондентiв на неприемностi.

Але навiть у неповному виглядi масив Шевченкових листiв мае колосальне iнформативне й мистецьке значення. Вони лишаються чи не единим джерелом iнформацii про деякi аспекти поетового життя i творчостi. Так, за посланнями Шевченка до Бр. Залеського, М. Лазаревського, П. Кулiша, М. Осипова, С. Аксакова та iн. можна простежити долю його росiйських повiстей, значення iх у доробку поета: задуми, намiри «одолеть великорусский язык», мiстифiкацiю з Дармограем, спроби опублiкування, авторський погляд на iхню лiтературну вартiсть й зумовлене суворим присудом С. Аксакова (лист до Шевченка вiд 19 червня 1858 року щодо «Прогулки с удовольствием и не без морали») рiшення «отложить всякое писание в сторону», висловлене в листi до названого письменника вiд 15 липня 1858 року.

Тiльки листи дають змогу по-справжньому вiдчути духовнi муки поета на засланнi, зрозумiти шлях його оновлення, повернення до поетичноi творчостi. Слушно твердив С. Єфремов у згаданiй статтi: «Листи Шевченковi – це органiчна частка його творчости й невiдлучний додаток до творiв, для громадського вжитку призначених»[7 - Єфремов С. Шевченко в своему листуваннi // Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв. Т. 3. Листування / Текст, комент., ред., вступ. сл. С. Єфремова; комент. М. Новицького, В. Мiяковського, П. Филиповичa та iн.; Всеукр. акад. наук; Комiсiя для видавання пам’яток новiт. укр. письменства. – К.: Держвидав Украiни, 1929. – С. ХXXVI.]. Цей своерiдний автопортрет, iнтелектуальний та емоцiйний, виявнюе всi найважливiшi константи Шевченка – iдейнi, естетичнi, особистiснi. Тут чи не найвиразнiше постае справжня, «нередагована», за висловом Ю. Луцького, Шевченкова особистiсть: «Шевченко-поет промовляе своiми вiршами, Шевченко-людина – своiми листами»[8 - Luckyj G. Correspondence // Luckyj G. Shevchenko’s Unforgotten Journey. – Toronto: Canadian Scholar’s Press, 1996. – P. 93.]. Епiстолярiй поета – яскраве свiдчення особливоi цiлiсностi його натури, едностi «внутрiшньоi» й «зовнiшньоi» людини.

Листи Шевченка охоплюють ширший життевий простiр, нiж його Щоденник, i не лише хронологiчний. Якщо у Щоденнику вiн розкриваеться передусiм як людина в собi, то в листах – у взаемодii з оточенням, з людьми найближчими й тими, що на офiцiйнiй вiдстанi. Звiдси – повнота i вписанiсть в iсторичний контекст. Десятки людей i стосунки з ними, подii й реакцii на них у нюансах, сюхвилинних враженнях, обертонах настроiв, вельми цiнних тим, що забезпечують правду моменту, достеменнiсть подiй. Особливо якщо збагатити, оживити текст докладним коментарем – бiографiчним, iсторичним, текстологiчним. Недаремно Єфремов говорив про «дрiбну мозаiчну роботу», коли з окремих клаптiв маемо «реконструювати цiлий образ»[9 - Єфремов С. Шевченко в своему листуваннi // Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв. Т. 3. Листування / Текст, комент., ред., вступ. сл. С. Єфремова; комент. М. Новицького, В. Мiяковського, П. Филиповичa та iн.; Всеукр. акад. наук; Комiсiя для видавання пам’яток новiт. укр. письменства. – К.: Держвидав Украiни, 1929. – С. XXVIII.], i слушно пiдкреслював ту невимушену природнiсть, з якою Шевченко «несе свою генiальнiсть i осявае нею людей» – своiх адресатiв. Перед нами постають тi, котрих поет любив, – Я. Кухаренко, О. Бодянський, М. Щепкiн, А. Козачковський, В. Репнiна, С. Аксаков, А. Лизогуб, С. Гулак-Артемовський, Бр. Залеський, М. Лазаревський, В. Шевченко…

Листи дають змогу осягнути всеохопнiсть, органiчнiсть духовного зв’язку поета з вiтчизною. За кожним помислом – Украiна як його друге я: головне джерело творчостi, пам’ять вiкiв, святиня. Ось зворушливi першi листи з Петербурга в Украiну до брата Микити – неповторна автентична iнтонацiя, духовна невiддiльнiсть од рiдного краю. Шевченко просить Г. Квiтку-Основ’яненка (лист вiд 19 лютого 1841 р.) прислати «дiвочу сорочку», бо мае намалювати «нашу чорнобриву дiвчину». Дiлиться з Я. Кухаренком (31 сiчня 1843 р.) своiм задумом намалювати А. Головатого коло Зимового палацу – «позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок». У листах до О. Бодянського, М. Цертелева й iн. оживають намiри i справи, пов’язанi iз задумом серii «Живописная Украина». Шевченко зiзнаеться П. Кулiшевi: «З „Чорноi ради” тепер не нарисую тобi нiчого: нема моделi, нема нiчого перед очима нашого украiнського, а брехать на старiсть не хочеться» (4 сiчня 1858 р.). Бажае М. Максимовичу (4 сiчня 1858 р.) довголiття i здоров’я «на славу нашоi преславноi Украiни». В усьому вiдчутний патрiотичний «нерв» поета – невiдокремлюванiсть iнтересiв, задумiв, мрiй од Украiни. Це виявляеться, зокрема, у його непримиренностi до шовiнiстичного присмаку слов’янофiльства. У листi до М. Максимовича 22 листопада 1858 р., написаному за листом П. Кулiша (№ 307, 309 нашого видання – Ред.), Шевченко висловлюеться проти публiкацii своiх поезiй у газетi «Парус», бо не згоден iз позицiею цього органу, який «у своему унiверсалi перелiчив всю слав’янську братiю, а про нас i не згадав» (iдеться про оголошення І. Аксакова про видання ним з 1859 р. названоi газети слов’янофiльського спрямування). До того ж І. Аксаков у газетi «Московские ведомости» (1858. – № 130) виступив на захист князя В. Черкаського, який у статтi «Деякi спiльнi риси майбутнього сiльського управлiння» (Сельское благоустройство. – 1858. – № 9) обстоював право сiльських старост застосовувати до селян тiлеснi покарання. «Не доводиться менi давать пiд парус своi вiршi i того ради, – писав Шевченко, – що парус сей надувае заступник того вельможного князя, любителя березовоi кашi. Може, воно так i треба московськiй натурi. Та нам-то се дуже не вподобалося. Отак-то! Не здивуйте, добродiю, що не вволив я вашоi волi, дiло се не жарти; самi маете розум». Здавалось би, повернувшись пiсля заслання до бiльш-менш нормального творчого життя, поет мусив ухопитися за кожну нагоду публiкацii своiх творiв, але нi, вiрнiсть своiй громадянськiй позицii, вiдповiдальнiсть за свое слово – над усе.

Листи засвiдчують, як постiйно Шевченко переймався iдеею визволення селян iз крiпацтва: «Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния» (до І. Ускова вiд 12 листопада 1857 р.), «О людськiй волi я розпитував; але нiхто нiчого не знае, коли, як i що з того буде» (до В. Шевченка вiд 7 грудня 1859 р.). Поет неодмiнно наголошуе на тому, щоб родичi й земляки «не квапилися на волю без поля i без грунту. Нехай лучче пiдождуть» (до В. Шевченка вiд 28 березня 1860 р.). Схвалюе, коли сестра Ярина та брати не погоджуються «на волю без грунтiв i без землi безплатно, <…> вони не беруть такоi поганоi волi – i добре роблять» (до В. Шевченка вiд 29 червня 1860 р.).

Шевченко стежить, як тiльки може, за помiтними явищами в украiнськiй культурi й захоплено на них реагуе. Дякуе П. Корольову (22 травня 1842 р.) за збiрник «Запорожская старина» – «добра книжка, спасибi вам i Срезневському. Я думаю дещо з неi зробить». Висловлюе захват од «Граматки» Кулiша та його «Записок о Южной Руси»: «…дуже розумна i щира книга», «Тут живо вилитий i кобзар, i гетьман, i запорожець, i гайдамака, i вся старожитна наша Украiна як на лодонi показана» (до Я. Кухаренка вiд 22 квiтня 1857 р.), «Такоi розумноi книги, такого чистого нашого слова я ще не читав» (М. Лазаревському вiд 22 квiтня, 8 травня 1857 р.), «Спасибi йому, вiн мене неначе на крилах перенiс в нашу Украiну» (до А. Маркевича вiд 22 квiтня 1857 р.). Шевченко чекае вiд своiх кореспондентiв (П. Кулiша, М. Лазаревського) оповiдань Марка Вовчка, вдячний iй «за ii сердечные, щирii оповiдання» (до М. Лазаревського, 22 лютого 1858 р.), а згодом у листi до письменницi називае ii своею «донею любою» (25 травня 1859 р.). Просить А. Маркевича (22 квiтня 1857 р.) подякувати перекладачевi «Слова о полку Ігоревiм» М. Гербелю («хоч i зоветься Гербель, а такий же сiрий хохол, як i ми з тобою, молодий мiй друже») за його «перевод „Малоросiйськоi думи“, надрюкованоi в „Б[иблиотеке] для чтения“» (iдеться про Шевченкову поезiю «Думка – Нащо менi чорнi брови…»). Знае Максимовичiв переклад «Слова» – «сiеi невеличкоi, но премудроi книги», хоче й сам ii перекладати. «Вонми гласу моления моего, – пише А. Козачковському (14 квiтня 1854 р.), – друже мiй единий, пришли менi текст „Слова о полку Ігоря“, а то на твоiй душi буде грiх, як не буде воно, те „Слово“, переведено на наш задушевний, прекрасний язик». Шевченко не тiльки сам тiшився новинками украiнськоi лiтератури, а й пропагував iх i поширював, що мiг, роздаровував. З Нижнього Новгорода вiн просить М. Лазаревського прислати 2-й том Кулiшевих «Записок», та й 1-й також, бо свiй примiрник подарував землякам в Астраханi (лист вiд 18–19 жовтня 1857 р.). Рекомендуе Я. Кухаренковi читати оповiдання Марка Вовчка (17 сiчня 1859 р.), посилае «к Великодню замiсть писанки» альманах «Хату» (25 березня 1860 р.), зазначивши, що це попередник журналу «Основа», який почне виходити з наступного року, i закликае: «Збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на мое iм’я, а я передаватиму в редакцiю». В. Шевченковi (15 травня 1860 р.) доручае надiслати один примiрник «объявления об „Основi“ П. Ф. Семеренку», збираеться надiслати таке ж оголошення Д. Трощинському.

Листи останнього перiоду, зокрема до В. Шевченка, засвiдчують, як активно займався поет розповсюдженням свого «Кобзаря» серед освiтян (наприклад, 7 серпня 1860 р. вiн просить В. Тарновського переслати для недiльних шкiл 50 примiрникiв «Кобзаря» до Чернiгова i стiльки ж – до Киева; iз таким же проханням звертаеться й до М. Чалого), надсилае також «Букварь южнорусский» – для «наших убогих воскресных школ» (лист вiд 4 сiчня 1861 р.). Тут же пише про своi дальшi плани просування популярно-навчальноi лiтератури для народу: видати «лiчбу (арифметику)», етнографiю, географiю, а також: «iсторiю, тiлько нашу, може, вбгаю в 10 копiйок. Якби Бог помiг оце мале дiло зробить, то велике б само зробилося». Сповiщае про цi плани також П. Симиренка, Ф. Ткаченка. У тi роки Шевченко просто-таки жив надiею оселитися на рiднiй землi й одружитися, брався й за практичну реалiзацiю своiх мрiй. Дiлиться з Кулiшем, зокрема, цими задумами (26 сiчня 1858 р.), доручае Варфоломiевi: «…дбай о клаптi землi, чи по сiм, чи по тiм боцi, тiлько щоб над самiсеньким Днiпром. Та дбай так, щоб нам укупi оселиться» (15 травня 1860 р.); «купить у Вольського дубiв 40 лiсу, вирубать, та й нехай би собi сохне. А скласти його можна коло Пекарiв, на Росi» (2 листопада 1859 р.). Посилае план хати, пiдказуе Варфоломiевi, яке саме дерево потрiбне «на одвiрки», «на помiст» i «на надвiрню комору». Лейтмотив усiх листiв, де мовиться про омрiяну iдилiчну хату: вона мае бути бiля Днiпра – як символ рiдноi оселi в Украiнi, «тихого раю». Бiдкаеться, що нiяк не може знайти вiдповiдноi мiсцини, бо: «Максимович у Прохорiвцi уступае менi таке саме добро, як i у Парчевського, тiлько що не коло Днiпра, от мое лихо! Видно Днiпро, та здалека, а менi його треба коло порога» (до В. Шевченка, 2 листопада 1859 р.).

Особливо важливими для Шевченка були листи на засланнi. Кореспонденцii до друзiв i знайомих дають змогу в усiй повнотi вiдчути стан поета в неволi: «Я оце вже третiй рiк як пропадаю в неволi <…> тяжко менi, друже! дуже тяжко!» (до О. Бодянського, 3 сiчня 1850 р.), «Бога ради и ради прекрасного искусства сделайте доброе дело, не дайте мне с тоски умереть!» (до В. Жуковського, 10 сiчня 1850 р.), «В этой широкой пустыне мне тесно – а я один» (до А. Лизогуба, 16 липня 1852 р.). «А покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горшего горя, как в несчастии вспоминать о прошлом счастии», – пише вiн Бодянському 15 листопада 1852 р. (як тут не завважити текстуального збiгу iз початком вiрша «Г. З.» – «Немае гiрше, як в неволi / Про волю згадувать») i мiркуе: «Хоть тоже, правду сказать, в моей прошлой жизни не много было радостей, по крайней мере, все-таки было что-то похоже немного на свободу, а одна тень свободы человека возвышает». А. Козачковському описуе (16 липня 1852 р.) свою недугу, з болiсним гумором малюе свiй портрет: «…одно слово, солдат, да еще солдат какой! Просто пугало воронье. Усища огромные. Лысина что твой арбуз». Лист до А. Толстоi з Нижнього Новгорода (12 листопада 1857 р.) свiдчить про поступове адаптування поета до волi, що вiдбувалося в «промежуток между Северной Пальмирой и киргизской пустыней»: вiн допався до книжок, «прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени», малюе старовиннi церкви, портрети олiвцем i – «бесконечно доволен».

У листах розгорнуто безлiч живих епiзодiв, зафiксовано промовистi нюанси – побутовi й настроевi. Самоаналiз утверджуе самооцiнку, згадаймо автодекларацiю в листi до Г. Тарновського (25 сiчня 1843 р.): «…нехай я буду i мужицький поет, аби тiлько поет…». У психологiчнiй автохарактеристицi увиразнюеться культ чуття; прикметнi контрасти в оцiнках однiеi й тiеi ж особи, вияви симпатii та антипатii до неi (таку амплiтуду почуттiв до А. Усковоi – вiд обожнення до розчарування, висловлено в листах до Бр. Залеського вiд 9 жовтня 1854 р. та 10 квiтня 1855 р.). Мотив шукання пари пронизуе багато якi листи останнiх рокiв, передусiм до В. Шевченка, – «неначе цвяшок, в серце вбитий» («Марина»). Поет обгрунтовуе своi плани, докладно аргументуе своi смаки й побажання: «…може, Харита скаже, що вона вбога сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи iй, що в мене багато дечого нема, а часом i чистоi сорочки; а гордостi та пихи я ще в моеi матерi позичив, у мужички, у безталанноi крiпачки» (до В. Шевченка, 2 листопада 1859 р.), – помiтна тут постiйна Шевченкова опозицiя пани/люди, яка пронизуе всю його творчiсть. Пiсля вiдмови Харитини просить родичiв та знайомих, щоб i надалi пiдшукували йому наречену, сподiваеться на згоду «кирпатенькоi чорнобривки» (ii обiцяв висватати Ф. Ткаченко), невiдступно вiрить у реальнiсть цих ефемерних мрiй i заходiв. Освiдчившись Л. Полусмак, повiдомляе В. Шевченковi у листi вiд 22, 25 серпня 1860 р. як про щось цiлком певне: «лiтом ми з жiнкою прибудемо та вкупi порадимося, що нам робить». Зворушують романтичнi iлюзii поета в останнiх листах, огорнутих незбутнiми мрiями про «тихий рай» всупереч нещаднiй реальностi, – оте, писав Єфремов, «гарячкове, чисто рефлекторне добирання собi пари, щоб застрахуватись перед перспективою самотньоi старости»[10 - Єфремов С. Шевченко в своему листуваннi // Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв. Т. 3. Листування / Текст, комент., ред., вступ. сл. С. Єфремова; комент. М. Новицького, В. Мiяковського, П. Филиповичa та iн.; Всеукр. акад. наук; Комiсiя для видавання пам’яток новiт. укр. письменства. – К.: Держвидав Украiни, 1929. – С. XXXІI.]. Шевченко пiклуеться про наречену – пiдшукуе iй легшу роботу, купуе теплi чобiтки, захоплюеться нею, явно переоцiнюючи. Тим болючiше розчарування: «Душi своеi не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки!», i тут же сам собi дивуеться: «Чудне щось робиться зо мною» (до Н. Забiли, 18 вересня 1860 р.). Доручае М. Макарову (лист вiд 9 листопада 1860 р.) спалити подарованi ним речi «при ii очах», наполягае: «…треба, щоб вона заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный, 1 руб.» Побутовi подробицi забарвленi живою iнтонацiею непогамованого болю, образи, зруйнованоi (вкотре!) мрii.

У листах бринить трепетна невтолена поетова любов до дiтей. «Жаль i дуже менi вашоi маленькоi, – щиро спiвчувае вiн А. Лизогубовi з приводу смертi його доньки Лiзи, – згадаю, то так, неначе бачу, як воно манюсiньке танцюе, а Ілья Іванович грае i приспiвуе… не скорбiть» (11 грудня 1847 р.). Завжди цiкавився дiтьми Варфоломiя: «Чи приiдуть твоi хлопцi i дiвчата на святки додому? Для Прiсi есть у мене гостинець, та нехай перше прочитае добре Робiнзона Крузо. Чи Вася вже вчиться письму?» (23 березня 1860 р.). Небогу Прiсю, яка вчилася в киiвському пансiонi, згадуе мало не в кожному листi, посилае iй книжки й подарунки. Очевидно, дiвчинка писала дядьковi по-украiнському, бо вiн протиставляе ii своiм братам, якi пишуть «чортзна по-якому!». Постiйно дбае про своiх рiдних, розпитуе про них, намагаеться полегшити iхню долю. 3 сiчня 1860 р. звертаеться до П. Симиренка з проханням прилаштувати «во iмя Божiе мого брата коло свого завода» (йдеться про Варфоломiя Шевченка. – Ред.) й не тiльки заради роботи, а й «во iмя святого просвiщенiя», – у школi при заводi Варфоломiевi дiти могли би вчитися.

Поет живе у сферi, де панують iнтереси духовнi – спогади, мистецькi переживання, враження од книжок, – передусiм усе, пов’язане з Украiною, але не тiльки. Обсяг його мистецьких зацiкавлень дуже широкий. Показове, зокрема, коло читання – просить надiслати «Одiссею» Гомера, твори В. Шекспiра, М. Гоголя, «поезii святоi ради» М. Лермонтова й О. Кольцова (до А. Лизогуба, 1 лютого 1848 р.), «ради самого Аполлона» автобiографiчний роман С. Аксакова «Дитячi роки Багрова-онука» (лист до автора вiд 16 лютого 1858 р.). Чекаючи на засланнi книжок, обiцяних В. Репнiною, пише А. Лизогубовi: «Як пришле, то тойдi я i тяжкого походу, i Аральського моря, i безлюдного степу киргизького не злякаюсь» (7 березня 1848 р.).

Стурбованiсть великою матерiальною скрутою проймае всi листи засланця. Вiн такий вдячний друзям за тi, хоч i невеликi, грошi, що зрiдка пересилалися йому; намагаеться продати своi малюнки. Та найдошкульнiший для Шевченка – голод духовний. Нарiкае в листi до О. Бодянського: все вже прочитав, а купити нового нема за що, – «не имею, наконец, бедного рубля денег, чтобы хоть святцы выписать, не говорю уже о журнале, вот какое горе одолело!». І просить: «…поиздержись немного узника ради и пришли мне летопись Конисского или Величка, великое скажу тебе спасибо» (15 листопада 1852 р.). Поет потерпав од нестаткiв i на волi. 13 листопада 1858 р. вже з Петербурга гiрко скаржився М. Щепкiну: «„Гугеноти“ нi на що послухать – таке лихо!».

Людина, позбавлена вiдчуття прекрасного, викликае в Шевченка жаль. «Великая вещь – сочувствие ко всему благородному и прекрасному в природе, – читаемо в листi до Бр. Залеського вiд 9 жовтня 1854 р., – и если это сочувствие разделяется с кем бы то ни было, тогда человек не может быть несчастлив». Над усе поет цiнуе в людинi мистецьку натуру; на грунтi зацiкавлення малярством вiн сходився iз рiзними людьми (А. Головачов, К. Бюрно). Залеському, який займався малюванням, висловлював фаховi спостереження й поради: передусiм «не копируй, а всматривайся». Радить друговi якомога бiльше писати етюди, зокрема – iз дерев, не квапитися переходити вiд рисунку до фарб, викладае цiкавi мiркування про фотографiю i малярство (лист вiд 10 червня 1855 р.). Один iз основних мотивiв у перших листах iз заслання: «…смотреть и не рисовать – это такая мука…» (лист до В. Репнiноi вiд 24 жовтня 1847 р.). У всьому помiтний погляд маляра, естетичнi уподобання, мистецьке бачення адресанта. Висловлено тонкi спостереження над манерою словесного живопису Е. Сю («Эффект и больше ничего!»), порiвняння його з майстернiстю М. Гоголя (до В. Репнiноi, 7 березня 1850 р.). Проникливий художник спостерiгае довкiлля й себе самого: «Все спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо мое, – не правда ли картина во вкусе Рембрандта?» (лист В. Репнiнiй вiд 25–29 лютого 1848 р.). Погляд митця легко пiзнати i в описах типажiв, i в переповiданнi своiх снiв, у вiдтвореннi настроiв i переживань: «…как будто глаза переменились: ни линий, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство прекрасного утрачено навеки?» (там само).

В епiстолярii представлено широту мистецьких уподобань Шевченка, iнтерес до нових образотворчих технiк. Вiн цiкавиться гальванопластикою, дiлиться з С. Аксаковим (лист вiд 15 липня 1858 р.) та iн. кореспондентами своiм намiром серйозно освоiти гравiрування. Листи Шевченка – чи не едине свiдчення його занять скульптурою: С. Гулака-Артемовського вiн сповiщае про свiй перший барельеф з гiпсу, просить надiслати форму для невеликих фiгурок, цiкавиться дослiдами Ф. Толстого над гутаперчею, згадуе своi першi скульптурнi спроби, здiйсненi в Новопетровському (зокрема, один iз вiдливiв був пересланий щойно згаданому адресатовi, – див. листи вiд 15 червня та 6 жовтня 1853 р.). Про багато якi малюнки Шевченка вiдомо також тiльки з листiв («Панна сотникiвна», «Бакса», «Дочка хiоського гончаря» та iн.).

У стилiстицi Шевченкового епiстолярiю помiтно виразну орiентацiю адресанта на адресата. Присутнiсть достойного, здатного до розумiння й спiвпереживання адресата безперечна, зокрема, у листах до В. Репнiноi: тут вiдчутна особлива мистецька i настроева витонченiсть, спорiдненiсть душ, високий iнтелектуальний модус. Те ж стосуеться i дружнiх послань до Бр. Залеського, з яким поета поеднувала – крiм iнтересiв, фахового зацiкавлення малярством, близькостi мистецьких смакiв, – ще й спiльнiсть долi. Зовсiм iнший Шевченко – iнтонацiйно й лексично, – коли звертаеться, примiром, до Я. Кухаренка чи С. Гулака-Артемовського. У листах украiнських мовою, зокрема у раннiх дружнiх посланнях, домiнуе стиль простацько-бурлескний (вигуки, специфiчнi вставнi слова, примовки, навмисний огрублено-знижувальний тон – «матерi його ковiнька», «чорти б убили його батька», «та цур йому, минуло, бодай не снилося»). Та й у пiзнiших листах цей тон чуеться, а то й домiнуе у зверненнях до близьких друзiв як вияв дружнього панiбратства. Простомовне забарвлення подеколи дiстають i серйознi оцiнки та роздуми, як-от вiдгук на оперу «Руслан i Людмила» в листi до Г. Тарновського (25 сiчня 1843 р.): «Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський спiва Руслана, то так, що аж потилицю почухаеш», або мiркування про пiдсвiдоме в листi до Кухаренка (30 вересня 1842 р.): «Лихо, брате отамане, ей-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога i чорта в душi нашiй есть ще щось таке, таке страшне, що аж холод iде по серцевi, як хоч трошки його розкриеш, цур йому». Деякi дослiдники (С. Балей, Г. Грабович та iн.) трактують цi рядки як спробу осмислити глибини пiдсвiдомостi.

Двомовнiсть Шевченкового епiстолярiю натодi була цiлком природною. Це закономiрний етап в освоеннi украiнською мовою рiзних стилiв i сфер уживання. Листи Шевченка та Кулiша мали велике значення у становленнi повновартiсностi украiнськоi мови, зокрема у виробленнi нею стилю письмового iнтелектуального спiлкування. Із самого початку Шевченко прагне повноправно ввести украiнську мову в епiстолярний вжиток. Уже в перших листах до Микити Шевченка (1839, 1840) просить брата писати «по-своему, щоб я хоч з твоiм письмом побалакав на чужiй сторонi язиком людським» (2 березня 1840 р.). Украiнська i росiйська мови функцiонують у Шевченкових листах не вiдокремлено. Та й бiльшiсть Шевченкових адресатiв була двомовна в усному спiлкуваннi, а в письмовому украiнська мова спершу сприймалася навiть як певна екзотика. У росiйський текст листiв Шевченка вкраплено окремi украiнськi слова й цiлi пасажi з вiдповiдним граматичним оформленням. Є листи двомовнi, зокрема до Г. Тарновського (26 березня 1842 р.), Гулака-Артемовського, братiв Лазаревських.

Сфери вживання тiеi чи тiеi мови визначаються насамперед адресатом, а також змiстом листа, його стилем i навiть настроем. Листи офiцiйнi й тi, в яких заторкуються переважно життьовi справи, турботи й негаразди, писанi здебiльшого росiйською (примiром, до М. Лазаревського 8 жовтня 1857 р.). Та в листi до нього ж вiд 18–19 жовтня 1857 р. раптом прориваеться подих рiдноi мови («А тим часом живу собi добре i весело отут меж добрими людьми»), призабутий присмак бурлескно-простомовноi стилiстики товариського спiлкування чуеться у захопленому вiдгуку про монографiю «Богдан Хмельницкий» М. Костомарова (СПб., 1857. – Т. 1.): «От ще вчистив книгу, так-так!». Листи до А. Лизогуба, з яким поета еднали товариськi стосунки, писанi украiнською, а от останнiй вiдомий нам лист вiд 16 липня 1852 р. пiсля трирiчноi, не зрозумiлоi Шевченковi вимушеноi мовчанки адресата, – вже росiйською (Шевченко не знав, що 1850 р. Третiй вiддiл заборонив Лизогубовi, як i В. Репнiнiй, листуватися iз засланцем). Певне вiдчуження, дистанцiя мiж кореспондентами вiдразу позначалися на виборi мови листа.

Шевченкiв епiстолярiй – своерiдний iндикатор письменницького стилю, одне з джерел його формування. Листи росiйською (зокрема до М. Осипова вiд 20 травня 1856 р.) стилiстично близькi до сентиментально-романтичного побутописання в дусi О. Бестужева-Марлiнського (неквапне, нiби «старосвiтське» письмо, абстрактно-романтична лексика, дещо афектована чуттевiсть) i до росiйських повiстей самого Шевченка та його росiйських поем «Тризна», «Слепая» (листи до В. Репнiноi, А. Толстоi, Бр. Залеського та iн.). Тут помiтнi романтична афектованiсть почуття («Я застонал, как в кольцах удава – „он очень хорошо стонет“ – сказали они» – лист В. Репнiнiй вiд 29 листопада 1843 р.), численнi iнверсii, вигуки, риторичнi запитання, рефлексii та сентенцii з нахилом до моралiзування: «Самая горькая отрава нашего морального бытия – безнадежность, и эту жестокую отраву я вполне теперь чувствую. Прочь! прочь! змия лютая, ненасытная» (з листа Бр. Залеському вiд 6 червня 1854 р.). Лист до цього ж адресата 10, 15 лютого 1857 р. – зразок високих романтико-iдеалiстичних рефлексiй i самооцiнок, зокрема щодо своеi здатностi будувати «воздушные замки» – «на высшем градусе моей сердечной фантазии». Украiнським листам притаманний широкий стилiстично-жанровий дiапазон: тут i жартiвлива цидулка, i поважнi рефлексii, i лiричнi мiнiатюри – вiршi в прозi тощо. Наявне вiдштовхування вiд бурлескноi традицii, орiентацiя на вироблення бiльш нейтральноi iнформативноi манери. В украiнських листах присутнi яскравi ознаки ранньоi романтичноi лiрики поета, – зокрема у перших листах з Петербурга до брата Микити, сповнених туги за рiдною землею: елегiйний серпанок раннiх «Думок», вiдповiдна фразеологiя i тональнiсть («…бачу во снi, <…> Керелiвку, та рiдню <…>; весело стане, прокинусь, заплачу» – лист вiд 15 листопада 1839 р.); «…опрiч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина…», – з листа до М. Лазаревського вiд 20 грудня 1847 р.). Помiтна виразна схильнiсть адресанта до упостiйнення певних поетичних формул типу «дiти малi» чи «друже единий» (це звертання – панiвне у всiх його листах незалежно вiд мови написання). Цiкаво порiвняти два листи одного року – росiйською мовою до Бр. Залеського 10, 15 лютого й украiнською до Я. Кухаренка 22 квiтня 1857 р. Обидва написанi в сентиментально-романтичному ключi, але забарвленi образно-iнтонацiйним колоритом, ароматом слова двох рiзних мов.

Домiнуе в украiнському епiстолярii Шевченка iнтонацiйний колорит «Кобзаря» з його неповторним лiризмом, що поеднуеться з гостро «натуральними» штрихами, з питомими для поета емоцiйними гiперболами, наприклад: «Не знаю, чи зрадiла б так мала ненагодована дитина, побачивши матiр свою, як я вчора, прийнявши подарунок твiй щирий…» (до А. Лизогуба, 7 березня 1848 р.), або: «Менi здаеться, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти» (до нього ж, 29 грудня 1849 р.). Шевченковi притаманне поеднання екстрем, що водночас i взаемовиключають, i доповнюють одна одну. Це, власне, той же тип екстремальноi образностi, що й у славнозвiснiй формулi «За шмат гнилоi ковбаси / У вас хоч матiр попроси, / То оддасте» («П. С.»).

Великий естетичний потенцiал Шевченкових послань – незаперечний, i iх належить розглядати як мистецький феномен, художнiй текст, котрий мiстить поетичнi миттевостi, пейзажнi мiнiатюри, перлинки спогадiв i настроiв, хвилини intermezzo в суворому плинi життя. Прогулянка в урочище Ханга-Баба, пам’ятне величезне дерево викликали рефлексii, спомини, гру уяви: «…мне показалось, будто бы ты сидишь здесь за деревом и рисуешь; я тогда только опомнился, когда позвал тебя и ты не отозвался» (до Залеського, 25–26 вересня 1855 р.). Вечiр у Переяславi, прогулянка до Андрушiв i за Днiпро навiяли настроi, висловленi в листi до А. Козачковського вiд 16 липня 1852 р. Епiзод з вербовою гiлкою, посадженою в Новопетровському укрiпленнi, й легенда про розбiйника, що згадалася у зв’язку з цим поетично осмисленим життевим випадком, виокремлюють лист унiкальний за змiстовою та настроевою наповненiстю (до М. Осипова вiд 20 травня 1856 р.). У листi до Кухаренка вiд 22 квiтня 1857 р. з Новопетровського бачимо текстуальнi збiги з вiршем Шевченка «Чи то недоля та неволя» (1850): «Десять лiт неволi, друже мiй единий, знiвечили, убили мою i вiру i надiю, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятее од купелi, чистая i крiпкая, як той самоцвiт, камень ошлiфований!» – «Чи то недоля та неволя, / Чи то лiта тi, летячи, / Розбили душу? <…> ви ж украли, / В багно погане заховали / Алмаз мiй чистий, дорогий, / Мою колись святую душу!». Свого роду шедевр епiстолярного жанру – послання Марii Максимович 22 листопада 1858 р., яке своею iдилiчною тональнiстю нагадуе поезiю «Садок вишневий коло хати…».

Шевченковi листи – вельми своерiдне явище в украiнськiй культурi за глибиною й безпосереднiстю поетового самовираження, за фактографiчною наповненiстю. Цей правдивий автопортрет письменника й художника становить безцiнний документ доби й водночас – мистецький феномен.

    Михайлина Коцюбинська

Листи Т. Г. Шевченка i до нього(1839–1857 рр.)

1839

1. Т. Г. Шевченка до правлiння Академii мистецтв

3 червня 1839. С.-Петербург

В Правление Императорской Академии художеств

Из вольноотпущенных постороннего ученика

Императорской Академии художеств

Тараса Шевченки

покорнейшее прошение

Получив свободу от помещика своего, вот уже год посещаю рисовальные классы Императорской Академии художеств.