Три майстри. Бальзак, Дікенс, Достоєвський

Три майстри. Бальзак, Дiкенс, Достоевський
Стефан Цвейг

Зарубiжнi авторськi зiбрання
Важливе мiсце у творчостi класика австрiйськоi лiтератури Стефана Цвейга (1881–1942) займають бiографiчнi романи, есе. Майже десять рокiв письменник працював над циклом «Будiвники свiту». Перший твiр цього циклу – «Три майстри. Бальзак, Дiкенс, Достоевський» (1920) про найбiльших письменникiв XIX столiття Францii (Бальзак), Англii (Дiкенс) i Росii (Достоевський). Не завжди точнi у фактах, iнколи довiльно трактуючи життя i дiяльнiсть iсторичноi особи, белетризованi бiографii Цвейга пiдкуповують критичним мисленням, умiнням вiдтворити iсторичний колорит, проникненням в психологiю творчоi особистостi.

В формате PDF A4 сохранен издательский макет.

Стефан Цвейг

Три майстри. Бальзак, Дiкенс, Достоевський

Ромену Роллану

на знак вдячностi

за непохитну дружбу

у свiтлi й темнi часи

Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi

Stefan Zweig

DREI MEISTER

BALZAC * DICKENS * DOSTOJEWSKI

Переклад з нiмецькоi Богдани Максимнюк

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова

© Б. Максимнюк, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015

Хоча цi три нариси про Бальзака, Дiкенса та Достоевського з’являлися протягом десяти рокiв, вони не випадково поеднанi в однiй книзi. Головною метою було показати трьох великих i, на мiй погляд, чи не единих письменникiв-романiстiв XIX столiття, як осiб, чиi контрастнi постатi, однак, доповнюють один одного i, можливо, приводять до чiткiшого поняття про творцiв епiчного свiту.

Те, що я згадую тут Бальзака, Дiкенса та Достоевського як виняткових письменникiв-романiстiв XIX столiття, жодним чином не знецiнюе велич окремих праць Гете, Келлера, Стендаля, Флобера, Толстого, Гюго та iнших. Деякi з них часто значно перевершують, скажiмо, роботи Бальзака й Дiкенса. Тому, гадаю, повинен виразно проiлюструвати внутрiшню непохитну рiзницю мiж укладачем роману та романiстом. Романiст у кристалiзованому, вищому сенсi – це лише енциклопедичний генiй, унiверсальний художник, який (тут розлогiсть твору та велика кiлькiсть фiгур слугують аргументами) будуе цiлий космос, установлюе iндивiдуальний свiт зi своiми взiрцями, власними законами гравiтацii та осiбним зоряним небом поруч iз земним. Це той, хто просочуе своею сутнiстю всяку фiгуру, кожну подiю настiльки, що вони стають типовими не тiльки для нього, але й для нас. Романiст робить це з наполегливiстю, яка часто спонукае називати подii та людей пiсля прочитаного так, нiби йдеться про iндивiдiв iз дiйсного життя: бальзакiвська фiгура, дiкенсiвський образ, достоевський характер. Кожен з цих митцiв формуе закон i сприйняття життя через багатство власних форм настiльки едино, що створюе нову конфiгурацiю свiту. І цей найпотаемнiший закон, це становлення персонажа в його прихованiй монолiтностi – головний дослiд у моiй книзi, неписаний пiдзаголовок якоi мiг би звучати як «Психологiя романiста».

Кожен iз трьох представникiв мае свою сферу: Бальзак – свiт суспiльства, Дiкенс – сiм’i, Достоевський – Всесвiту. Порiвняння цих складових демонструе iхню вiдмiннiсть, проте ще нiхто не брався за те, щоб дати оцiнку цiй рiзницi чи наголосити на нацiональних елементах митця, симпатизуючи iм або нi. Кожен великий творець – це одиниця, яка зачиняе своi межi та вагомiсть у власнi вимiри. У глибинi твору наявна ж лише особлива вага, а не абсолютна, як у залiзнiй оболонцi справедливостi.

Передумовою до всiх трьох статей е знання творiв, оскiльки iхня цiль – стати сублiмацiею, конденсацiею, витягом, а не вступом. Вони можуть переконати тому, що подають особисте, яке сприймаеться як важливе, дiючи цiлiсно; найбiльше я шкодую про цю необхiдну нетотожнiсть у нарисi про Достоевського, нескiнченна мiра якого, як i межа Гете, нiколи не зможе бути охоплена найширшою формулою.

Цi великi особистостi – француз, англiець, росiянин – також хотiли б бути доданi до портрета характерного нiмецького письменника, епiчного творця свiту в тому пiднесеному сенсi, у якому я промовляю слово «романiст». Однак не знаходжу найвищого, особливого значення в сучасностi чи минувшинi. Можливо, мета цiеi книги й полягае в тому, щоб прикликати прийдешне й передати йому своi вiтання.

Зальцбург

1919 рiк

Бальзак

Бальзак народився в 1799 роцi в Туренi, провiнцii з достатком, безхмарнiй батькiвщинi Рабле. Червень 1799 року заслуговуе на повторну згадку. У цьому роцi Наполеон – свiт, уже занепокоений його дiяннями, називав чоловiка Бонапартом – повернувся з Єгипту напiвпереможцем, напiвбiженцем. Вiн боровся там пiд чужими сузiр’ями, перед кам’яними свiдками – пiрамiдами, а потiм, знемiгшись, не завершив велично розпочату справу; у крихiтному суднi пробрався повз корвети Нельсона, що були на вахтi, i, через кiлька днiв пiсля свого повернення зiбравши пригорщу вiдданих прихильникiв, розiгнав Конвент, що пручався, й одним помахом захопив владу у Францii. 1799 рiк – дата народження Бальзака та початок Імперii. Нове столiття вже не знае «маленького генерала», уже не вiдае корсиканського авантюриста, натомiсть Наполеона – монарха Францii. Проходить ще десять, п’ятнадцять рокiв – пiдпарубочi лiта Бальзака, – i руки, що жадають влади, охоплюють пiв Європи, а марнославнi орлинокрилi мрii ширяють уже над усiею землею зi Сходу на Захiд. Такого чоловiка, як Бальзак, який був настiльки не байдужий до всього, що вiдбувалося, не мiг не турбувати той факт, що шiстнадцять рокiв – роки його першого знайомства з навколишнiм свiтом – збiглися зi шiстнадцятьма роками Імперii, iз цiею, либонь, найбiльш дивовижною епохою в iсторii людства. Чи ж не е перше переживання й покликання внутрiшнiм i зовнiшнiм боком одного й того ж явища? Людина, про яку нiхто не знав, що прибула з невiдомого острова лазурового Середземного моря, з’явилась у Парижi, не маючи нi друзiв, нi конкретноi роботи, нi ймення, нi звання, мiцно прикипiла до занепалого на той час керма влади, круто повернувши його й повнiстю ставши володарем державних справ; чужинець, що не був нiкому вiдомий, голiруч узяв верх над Парижем, згодом – над Францiею, а ще невдовзi – над усiм свiтом. Юнак опановував цю незвичайну примху iсторii не з друкованих сторiнок, як правдоподiбну сумiш переказiв i небилиць, а безпосередньо насправдi поглинаючи ii всiм своiм еством; вона проникала в його особисте життя через тисячi рiзнобарвних подiй, наповнюючи незайману внутрiшню оболонку Бальзака якоюсь дивною подобою. Такий досвiд, вочевидь, мав бути сприйнятий за образ. Можливо, у дитинствi письменник вчився читати за допомогою рядкiв прокламацiй, що гордо й строго, майже з римською патетичнiстю, оповiдали про перемоги в далеких краях, i, мабуть, палець хлопчика невпевнено пересувався по картi, на якiй Францiя, немов розпливчаста рiка, поступово оточувала Європу, рухаючись услiд за пiшими колонами наполеонiвських воiнiв: сьогоднi через Сен-Готтард, завтра по Сьеррi-Невадi, повз рiчки Нiмеччини, снiги Росii, через море до Гiбралтару, де англiйцi за допомогою розжарених бомб спалювали французьку флотилiю. Удень з ним на вулицi, очевидно, гралися солдати, на обличчях яких були слiди вiд шабель, а вночi – пробуджували гармати, що котилися Австрiею, щоб прорубати крижане покривало пiд копитами росiйськоi кавалерii пiд Аустерлiцом. Усi поривання Бальзака мали б канути у звучаннi натхненного iменi, в одному його помислi та в единому уявленнi – Наполеон. Перед великим садом, звiдки свiй початок бере дорога з Парижа, виросла трiумфальна арка, на якiй були вирiзьбленi назви мiст, що зазнали капiтуляцii. Але яке жахливе розчарування мало зайняти мiсце усвiдомлення панування, що взяло гору, якщо пiзнiше там проходили iноземнi вiйська. Усе, що вiдбувалося назовнi, у свiтi, який сколихнули бурi, вкорiнювалось у свiдомостi Бальзака як досвiд пережитого. Вiн дуже рано переглянув цiнностi: як духовнi, так i матерiальнi. Юнак спостерiгав за тим, як за волею вiтру летять непотрiбнi папiрцi – сто- i тисяча франковi асигнацii з печаткою Республiки. На золотих монетах, якi перебирав у руках, вiн бачив то гладкi щоки страченого короля, то якобiнський ковпак свободи, то профiль римського консула, то Наполеона в iмператорськiй мантii. У час незвичайних переворотiв, коли мораль, грошi, земельна власнiсть, закони, лад чинiв i звання, – усе, що було незворушним протягом столiть, зробилося хитким i вийшло за межi звичного сприйняття – в епоху таких небувалих змiн вiн, звiсно ж, мав збагнути вiдноснiсть усiх цiнностей. Свiт довкола бушував, i коли стривожений погляд намагався розглянути його, шукав над пiднятими хвилями провiдну зорю, образ, що був би ознакою цього стану, то в усiх припливах i вiдпливах подiй з’являвся завше вiн – единий вершитель, який вiв за собою тисячi потрясiнь i вагань. Бальзак дожив ще до часу правлiння самого Наполеона. Бачив, як вiн проiжджав верхи на парад, а з ним i тi, кого створила його воля: мамелюк Рустан, Жозеф, якому iмператор подарував Іспанiю, Мюрат, котрого вiн зробив володарем Сицилii, зрадник Бернадот, – усi тi, для кого монарх карбував вiнцi, завойовував королiвства, кого вивiв зi злиденного минулого в блискуче теперiшне. В одну мить сiткiвка очей Бальзака спiймала живе зображення, що було бiльш яскравим i царственим, нiж усi його iсторичнi попередники: вiн побачив великого пiдкорювача свiту. А коли хлопчик споглядае завойовника такого масштабу, хiба ж не виникне бажання самому приборкати свiт? У тi ж роки жили-панували ще двое – один в Кенiгсберзi, фiлософ, який перетворив колотнечу тодiшнiх подiй на чiткi явища, другий у Веймарi, поет, який охопив свiт не менш владно, нiж Наполеон зi своiм вiйськом. Але для Бальзака це ще довго залишалося непiзнаваною далечiнню. Вiн постiйно хотiв мати щось цiле, нiколи не був задоволений вiдокремленим, вилученим: жадiбно прагнув заволодiти всiею розкiшшю свiту; ця гарячкова чванливiсть пробудила в юнаковi передусiм приклад Наполеона.

Його палке бажання осягнути свiт не вiдразу ж знайшло свiй шлях. Спершу Бальзак не може з рiшучiстю вибрати покликання. Якби ж вiн народився на два роки ранiше, у 18 поповнив би лаву вiйськових Наполеона, а потiм, можливо, йшов би в атаку височинами Бель-Альянсу, пiд звуки англiйськоi картечi, однак iсторiя людства не полюбляе повторень. За грозовою негодою наполеонiвськоi епохи прийшли лiтнi рознiженi днi. При правлiннi Людовiка XVIII шабля слугувала за декоративну шпагу, воiн став придворним пiдлабузником, а полiтик – присяжним торохтiем. Тепер уже не з кулака великоi дii, не з цього темного рогу достатку, пiдвладного долi, а зi слабких жiночих рук випромiнювалися почестi та гаразди; суспiльне життя нiби поглинув пiсок, воно змiлiло, а непорушнiсть затхлого ставка замiнила бурхливий розпал подiй. Уже неможливо було зброею захопити свiт. Наполеон все ще залишався взiрцем для деяких i був прикладом, що роз’ятрював страх у бiльшостi. Зараз залишалося мистецтво – Бальзак почав писати. Проте не так, як iншi: не для того, щоб отримувати грошову винагороду, розважати, поповнювати книжковi полицi, бути предметом пустих розмов; його принаджував не маршальський жезл лiтератури, а iмператорська корона. Вiн починав у мансардi. Своi першi романи пiдписуе чужим iменем, нiби перевiряючи власнi здiбностi. Це ще не вiйна, а лише ii iмiтацiя, маневри, та не сама боротьба. Письменник був незадоволений успiхом i тим, що, власне, писав, а тому вiдмовився вiд цього ремесла й три-чотири роки вiддавав себе iншим заняттям. Бальзак працюе писарем в конторi нотарiуса, спостерiгае, поглинае враження, занурюються в глибини свiту, а невдовзi знову розпочинае все спочатку. Одначе тепер був одержимий потужною волею, спрямованою на все. Вiн вiдчувае ту несамовиту фантастичну жадiбнiсть, яка, нехтуючи одиничним, випадковим, зовнiшнiм, окремим, прагне заволодiти лиш тим, що рухаеться великими орбiтами, бажае почути, як влаштованi найбiльш химернi пружини першочергових пристрастей. Нинi його мета – виокремити чистi елементи з варива явищ, суму з безладдя чисел, гармонiю з хаосу звукiв, докопатися до самоi сутностi, квiнтесенцii життя, убгати весь свiт у свою реторту й вiдновити його en raccoursi[1 - Найкоротшим шляхом (франц. en raccoursi) – прим. ред.]. Нiчого з цього всього розмаiття не мало бути втраченим, i для того, щоб надати нескiнченностi бiльш-менш завершений вигляд, щоб недосяжне перетворити в доступне для людини, iснуе тiльки один спосiб – ущiльнення. Усi його зусилля спрямованi на те, щоб узагальнити, охопити явища, просiявши iх крiзь сито, у якому залишилося б все несуттеве, а просiялися тiльки чистi, повноцiннi форми, щоб iх потiм ущiльнити, вкраплювати, сплавлювати жаром своiх рук, привести iхню надзвичайну рiзноманiтнiсть в наочну систему, нiби так, як Лiнней створюе единий короткий огляд мiльярдiв рослин чи хiмiк розкладае незлiченну множиннiсть складних речовин на декiлька десяткiв елементiв. У цьому тепер цiль його марнолюбства. Бальзак спрощуе бачення свiту, аби володiти ним, а потiм вливае пiдкорений в грандiозну завершальну частину «Людськоi комедii». Унаслiдок процесу дистиляцii його персонажi завжди типовi, характерна генералiзацiя певних множин, iз якоi екстраординарна воля художника витiснила все надлишкове та неiстотне. Романiст добиваеться ущiльнення, вводячи в лiтературу систему адмiнiстративноi централiзацii. Вiн, як Наполеон, змушуе весь свiт рухатися орбiтою Францii, центр якоi – Париж. І в серединi цiеi межi, у самiсiнькiй столицi, Бальзак виокремлюе багато кiл: аристократiя, духовенство, пролетарiат, поети, письменники, художники, ученi. З п’ятдесяти шляхетних салонiв вiн формуе один – герцогинi де Кадiньян. Зi сотнi банкiрiв вiн створюе единого – барона Нусингена, з усiх лихварiв – Гобсека, iз лiкарiв – Ораса Б’яншона. Вiн поселяе цих людей поряд, змушуючи iх частiше стикатися й бiльш люто боротися одне з одним. Там, де життя продукуе тисячi видiв гри, митець вiдшукуе один. У нього немае ускладнених промiжних образiв. Зображуе свiт бiльш спрощено, нiж те, яким вiн е насправдi, зате гостро, оскiльки героi – це екстракти, iхнi пристрастi – нерозбавленi елементи, а трагедii – сумiш. Як i Наполеон, письменник розпочав iз штурмування Парижа. Незабаром вiн захоплюе провiнцiю за провiнцiею – кожен департамент направляе, так би мовити, своiх представникiв до парламенту Бальзака. А потiм вiн, наче консул-переможець Бонапарт, рушае зi своею армiею на всi краiни. Бальзак простуе все дальше, вiдправляючи своiх героiв до фiордiв Норвегii, у спаленi сонцем пiщанi долини Іспанii, пiд вогненне небо Єгипту, на вкритий кригою мiст через Березину, – усюди проникае його бажання охопити свiт, простягнувшись далi, нiж воля того, хто став його великим прикладом. І, як Наполеон у перервi мiж двома походами створив «Цивiльний кодекс», так i Бальзак, вiдпочиваючи вiд захоплення свiту, сформував у «Людськiй комедii» моральний кодекс кохання та шлюбу, принципово резюмований трактат, i до того ж з усмiшкою додав до контурiв, що обмальовують весь свiт його великого творiння, зухвалi арабески «Бешкетних казок». Вiд вельми глибокоi бiдностi, iз хиж селян вiн перемiщуеться в палаци Сен-Жерменського передмiстя, бувае в апартаментах Наполеона й всюди зривае четверту стiну, розкриваючи таемницi зачинених домiвок. Вiн вiдпочивае в наметах солдатiв у Британi, грае на бiржi, заглядае за кулiси театрiв, стежить за роботою вчених. Немае такого у свiтi куточка, якого б не освiтило магiчне полум’я Бальзака. Його армiю складають вiд двох до трьох тисяч бiйцiв, i справдi вiн, чаклуючи, викликав ii з-пiд землi: вона виросла в нього на долонi. Усi героi вийшли iз небуття нагими, i вiн одягае iх, надiляе званнями й статками, як Наполеон своiх маршалiв, потiм письменник знову вiднiмае в персонажiв дари, граеться ними, стикае й пiд’юджуе iх. Незлiченна кiлькiсть пригод, розлогий простiр, де вiдбуваються цi подii. Єдине у всiй сучаснiй лiтературi, як Наполеон у новiй iсторii, – це завоювання свiту в людськiй комедii, ця лаконiчнiсть, зосередженiсть земного життя, всього сущого, що мiститься в одних руках. Проте така вже була мрiя юнака Бальзака – пiдкорити все. Нiщо не може бiльш величавим, анiж здiйснення задуму, який виник так швидко. Недарма романiст написав пiд портретом Наполеона: «Те, що iмператор досягнув мечем, я доведу до кiнця пером».

Який Бальзак, такi й героi. Всi вони одержимi пристрастю завоювати свiт. Певна вiдцентрова сила виганяе iх з провiнцii, iз рiдних мiсцин у Париж. Там – поле бою. П’ятдесят тисяч парубкiв – цiла армiя – у штурмовому русi; у нiй не розтраченi первиннi сили, присутня неусвiдомлена енергiя, здатна вибухнути. І тут, у темному просторi, вони зустрiчаються, знищуючи одне одного, зцiпившись, мов летючi ядра; одного кидае вверх, iнший падае в прiрву. Нiхто не мае уготовленого мiсця. Кожен повинен сам завоювати собi його пiд сонцем i видозмiнити цей твердий i пружний, мов сталь, метал, що зветься молодiстю, у пробивну зброю, сконцентрувавши всi заряди своеi енергii до ступеня вибуховоi сили. Бальзак уперше довiв, що баталiя всерединi цивiлiзованого суспiльства не менш запекла, нiж на полi бою. У цьому проявляеться його вартiсть. «Моi буржуазнi романи бiльш драматичнi, анiж вашi трагедii», – вигукуе вiн, звертаючись до романтикiв. Перше, що почерпне молодь iз книг Бальзака – закон немилосердностi, який проголошуе те, що iх занадто багато i вони змушенi – образ належить Вотрену, улюбленому персонажевi Бальзака, – поiдати одне одного, неначе павуки в горщику. Знаряддя, яке вони виковують зi своеi молодостi, ще мають занурити в палючу отруту свого досвiду. Мае рацiю лише той, хто вижив. З усiх тридцяти двох напрямкiв рози вiтрiв приходять вони, як ступали колись санкюлоти «великоi армii», пiдтоптуючи черевики на дорогах, що вели до Парижа. Порох шляху покривае iхню одiж, а горло обпiкае невгамовна спрага насолод. І коли вони оглядаються навкруги в цьому дивовижному свiтi елегантностi, багатства та влади, то вiдчувають, що для того, щоб завоювати цi палаци, цих жiнок, цi знаряддя панування, недостатньо тих малих сил, якi е в iхньому резервi. Щоб застосувати своi здiбностi, вони змушенi спершу iх переплавити: перетворити молодiсть на завзятiсть, розум на хитрiсть, довiрливiсть на лукавство, красу на ганж, брутальну вiдвагу на приховану облуднiсть. Героi Бальзака невимовно жадiбнi й мають на метi заволодiти всiм сповна. І кожен з них потрапляв у ту ж пригоду: повз нього мчав вiдкритий екiпаж, який заплямував його болотом, що бризкало з-пiд колiс, кучер розмахуе батогом, а в повозцi – молода жiнка: ii волосся осяюють коштовностi, а очi швидко бiгають. Вона невимовно принадна – живий символ насолоди. І всi персонажi Бальзака в цю мить мають едине бажання: менi, менi цю даму, цю коляску, слуг, достаток, Париж, свiт! Їх зiпсував приклад Наполеона – могутнiсть влади доступна й простим людям. Вони не схожi на свого провiнцiйного батька. Змагаються не за якийсь там виноградник, не за посаду префекта чи спадок, а за високi атрибути величi, за владу, за те, щоб досягти тих блискучих сфер, де промениться королiвське сонце й де золото, як вода, протiкае мiж пальцями. Так i виникають тi грандiознi честолюбцi, яких Бальзак надiляе сильнiшими м’язами, вираженим красномовством, напруженими пристрастями й, хоча коротшим, зате активнiшим життям. Вони – люди, мрii яких перевтiлюються на дiйснiсть, поети, що творять, як вiн говорить, iз матерiалу самого буття; рiзнi, роздiленi на два роди навiть своiми дiями: для генiiв простелений один шлях, для звичайних людей – iнший. Потрiбно або знайти свiй особливий спосiб завоювання влади, або дослiдити методи, якi прийнятi в суспiльствi, але вживанi iншими. Треба, немов гарматне ядро, нещадно врiзатися в натовп, що стоiть на твоему шляху до мети, або отруювати iх по-одному, неначе чума, як радить Вотрен – анархiст, велетенський образ, улюблений персонаж Бальзака.

У Латинському кварталi, де колись у тiснiй кiмнатцi починав свiй шлях i сам Бальзак, збираються його героi – втiлення первинних засад громадського життя. Студент-медик Деплен, кар’ерист Растiньяк, фiлософ Луi Ламбер, художник Бридо, журналiст Рюбампре. Вони утворюють спiвдружнiсть молодих людей, кожен iз яких – це первородний, ще не оформлений елемент; чистi, ще в зародку, характери, але разом з ними усе людське життя збираеться навколо обiднього столу в легендарному пансiонi Воке. А вiдтак, вилитi у велику реторту, виваренi у вогнi пристрастей i знову охолодженi в холоднечi розчарувань, випробувавши рiзноманiтнi впливи суспiльства, механiчнi тертя, магнiтнi тяжiння, хiмiчнi розкладання та молекулярнi розчленовування, цi люди переiнакшуються й втрачають справжню суть. Їдка кислота, iменована Парижем, одних роз’iдае, а iнших змушуе пiти на дно; однi зникають, а iншi навпаки – викристалiзовуються, твердiють й увiковiчуються. Вони зазнають усiляких перетворень, змiнюють забарвлення i то з’еднуються, то розходяться, утворюючи новi складники, i через десятилiття тi, що вцiлiли, але абсолютно змiнилися, зустрiвшись на вершинах життя, вiтають один одного посмiшками авгурiв. Деплен – знаменитий лiкар, Растiньяк – мiнiстр, Бридо – великий художник, а Луi Ламбер i Рюбампре затягнутi й розмеленi маховиком. Бальзак недаремно захоплювався хiмiею, вивчав працi Кюв’е та Лавуазье. Йому здавалося, що саме в цьому рiзноманiтному процесi дiй i реакцiй, поеднаннi вiдштовхувань i тяжiнь, розкладань i з’еднань, розчинень i кристалiзацiй, у розподiлi складних структур на атоми, найвиразнiше проглядаеться картина громадського устрою. Для нього було аксiомою, що кожен iндивiдуум е продуктом, створений клiматом, людським середовищем, норовом, випадком – усiм, що найбiльше впливае на людину. Вiн вважав, що кожен iз нас, так би мовити, вбирае в себе те, iз чого складаеться його сутнiсть, iз визначеноi обстановки, що оточуе його, i у своею чергою сам створюе навколо себе нову атмосферу. Така загальна взаемозалежнiсть зовнiшнього та внутрiшнього свiтiв була для письменника абсолютним законом. На його погляд, найголовнiше завдання художника полягае в тому, щоб зображувати цi вiдбитки органiчного в неорганiчному, цi втiлення життя в умоглядних поняттях; пiдсумовувати окремi думки, що накопичуються суспiльною свiдомiстю та плодами цiлих епох. Усе взаемопроникае. Хоч сили й розкутi, проте не вiльнi. Такий безладний релятивiзм вiдкидав всяку незмiннiсть, навiть характеру. Героi Бальзака завжди створюються подiями, iх немов лiпить з глини рука долi. Навiть iмена його персонажiв зображають мiнливiсть, а не постiйнiсть. Через двадцять книг Бальзака проходить барон де Растiньяк, пер Францii. Здавалося б, ми його знаемо чи то через зустрiчi на вулицях або в салонах, чи то з газет, – це безпринципний кар’ерист, прототип жорстокого безсердечного паризького мисливця за щастям, який вужем прослизае крiзь усi таемнi вiчка закону й прекрасно уособлюе в собi мораль прогнилого суспiльства. Але е ще одна книга, у якiй живе той же Растiньяк – молодий бiдний дворянин, якого вiдправили в Париж батьки; у нього багато надiй i мало грошей, вiн пiддатливий, сентиментальний, скромний. У нiй розповiдаеться, як герой попадае в пансiон Воке, у цей розжарений котел характерiв, один iз тих методiв генiального ущiльнення, у якому Бальзак у межах чотирьох стiн, обклеених дешевими шпалерами, закривае все життеве рiзноманiття темпераментiв, i тут Растiньяк слiдкуе за катастрофою невiдомого короля Лiра – батька Горiо, бачить, як сухозлотi принцеси Сен-Жерменського передмiстя жадiбно обкрадають батька, дивиться на пiдлiсть свiтського товариства, яка розкриваеться в однiй трагедii.

І ось, коли вiн прямуе за гробом цього надзвичайно доброго чоловiка, якого проводжають на кладовище тiльки лакей i служниця, коли герой, немовби розгнiваний суддя, спостерiгае з височин Пер-Лашеза на Париж, що лежить бiля його нiг, брудно-жовтий i тьмяний, як гнiйник, – вiн уперше осягае мудрiсть життя. У цю мить чуе голос Вотрена, у його вухах знову лунають настанови мученика про те, що з людьми потрiбно обходитися, як iз поштовими кiньми: iх необхiдно запрягати й гнати, i нехай вони не спочивають до того моменту, поки цiль не буде досягнута. Саме тодi вiн стае бароном Растiньяком усiх iнших книг, безсовiсним i немилосердним кар’еристом – пером Парижа. І такi митi на перехрестках життевих шляхiв переживають усi героi Бальзака. Стають солдатами на вiйнi всiх проти всiх, усякий рветься вперед, iдучи по трупах iнших. Бальзак iлюструе, що в нас е свiй Рубiкон i свое Ватерлоо, що тi ж боi ведуться i в палацах, i в лiплянках, i в шинках; i тi ж пристрастi прихованi пiд одягом священникiв, лiкарiв, вiйськових, адвокатiв. Це знае створений митцем Вотрен – анархiст, який грае всi ролi й з’являеться в книгах Бальзака в десятках ризах, але завжди навмисно залишаеться самим собою. Пiд гладкою поверхнею сучасного життя, у глибинi, продовжуе вирувати бiй, адже приховане в душi прагнення до почестей протидiе зовнiшньому вирiвнюванню. Нiкому не уготовано мiсце заздалегiдь, як колись королю, аристократii, духовенству: кожен мае тi ж права, що i всi, i до того ж – право на всiх. Тому напруга зростае вдесятеро. Зменшення можливостей подвоюе енергiю.

Але саме ця вбивча й самогубна боротьба заряджених завзяттям сил i приковуе увагу Бальзака. Вiн усiею душею хоче зображати власне саму сутнiсть енергii, а не тiльки ii зовнiшнi прояви, якi спрямованi до певноi мети, i втiлюе усвiдомлену волю до життя. Йому байдуже, на добро чи зло спрямована ця пiднесенiсть, дiева вона або витрачаеться даремно, – аби тiльки була напруженою. Гострота й воля означають все, тому що вони залежать вiд людини; успiх i слава – нiщо, оскiльки iх диктуе випадок. Дрiбний крадiй, який злякано ховае в руках хлiб, поцуплений iз прилавка пекарнi, – нудний; великий грабiжник, злодiй за покликанням, робить шкоду не тiльки заради користi, але й через пристрасть, для якого сенс життя в надбаннi хижака, – грандiозний. Вимiрювати наслiдки та самi факти – завдання iсторii, а розкривати причини й напругу сил – це, на думку Бальзака, завдання письменника, адже трагiчна тiльки та могутнiсть, яка не досягае мети. Романiст описуе «забутих героiв», для нього в кожну епоху iснуе не один Наполеон, не тiльки той, чию дiяльнiсть вивчають iсторики, хто завойовував свiт з 1796 року по 1815; нi, вiн знае чотирьох або п’ятьох рiзних iмператорiв. Один iз них, на ймення Дезе, можливо, загинув у Маренго; iншого сам Наполеон мiг вiдправити в Єгипет, подалi вiд великих подiй; третiй, iмовiрно, пережив найстрашнiшу трагедiю – вiн був Наполеоном, але так нiколи й не побачив поля бою й примеркнув у якiйсь глушинi замiсть того, щоб стати полководцем, затративши не меншу енергiю, хоча i на менш вагомi цiлi. Називае вiн i жiнок, якi щедротами своеi пристрастi й завдяки красi могли б прославитися так само як тi сонячнi королеви, чиi iмена вiдомi, наприклад, Помпадур або Дiана де Пуатье; оповiдае про письменникiв, якi гинули через немилiсть випадку: слава минула iх, i тiльки iнший митець може повернути ii. Бальзаку вiдомо, що кожну мить життя гайнуеться величезна кiлькiсть енергii. Вiн знае, що Євгенiя Гранде, чутлива провiнцiйна панянка, тремтячи перед скупим батьком, дарувала заощаджене нею золото кузену, мала не менш вiдважний вигляд, нiж Жанна д’Арк, на честь якоi мармуровi статуi виблискують на кожнiй ринковiй площi Францii.

Успiхи не заслiплюють творця незлiченних життеписiв. Вони не можуть ввести в оману того, хто хiмiчно розклав всi рум’яна, весь грим свiтського успiху. Непiдкупне око Бальзака, яке шукае тiльки енергiю, бачить у сум’яттi подiй лише напруження живих сил; у несамовитому гармидерi бiля Березини, коли розбита армiя Наполеона кинулася через мiст, де весь вiдчай, пiдлiсть i героiзм багаторазово описаних сцен втиснулися в одну коротку мить, вiн розгледiв справжнiх i великих героiв – сорок саперiв, чиi iмена нiкому не вiдомi, тих, хто три днi стояв по груди в льодянiй водi, нагромадженiй крижинами, щоб полагодити той хиткий мiст, по якому вдалося втекти половинi армii, що вiдступала. Вiн знае, що в Парижi за опущеними шторами завжди розiгруються трагедii не менш величнi, нiж смерть Джульетти, загибель Валленштейна й вiдчай Лiра. Знову й знову письменник гордо повторюе слова: «Моi буржуазнi романи бiльш драматичнi, нiж вашi трагедii». Його романтика – це потаемнi надри; його Вотрен у простому одязi буржуа – не менш iмпозантний, нiж увiнчаний бубонцями дзвонар Собору Паризькоi Богоматерi Квазiмодо, створений Вiктором Гюго; застиглi, скелястi рельефи душ, непролазнi хащi жадiбних пристрастей в серцях його великих кар’еристiв не менш гнiвнi, нiж зловiсна гiрська печера Гана Ісландця. Бальзак шукае велич не в декоративностi, не у вiддаленiй iсторичнiй перспективi, не в екзотицi, а в надмiрностi, у пiдвищенiй напрузi надзвичайного й своерiдного людського почуття. Вiн знае, що воно стае значним тiльки тодi, коли залишаеться незламним, неослабленим, i людина велика лише за умови, якщо нестримно прагне до однiеi мети, не розпорошуючись, не роздрiбнюючись на окремi бажання, коли ii пристрасть вбирае в себе всi соки, призначенi для iнших почуттiв, i, як хижак, супроти природи, мiцнiе, як та гiлка, що розквiтае з подвоеною силою, коли садiвник вiдрубуе сумiжне братське галуззя.

Бальзак описуе таких одержимих единим прагненням людей, якi весь свiт сприймають лише в одному символiчному втiленнi, i в хаотичному вирi бачать цiлковитий сенс життя. Основна аксiома його енергетики полягае у своерiдному механiчному законi пристрастей – вiн переконаний в тому, що кожне життя вiддае однакову суму енергii, незалежно вiд того, на якi iлюзii витрачаеться вся напруга волi та жаги, чи робить вона це поступово, тисячами малих спалахiв, чи дбайливо зберiгаеться для раптових потужних розрядiв запалу, не звертаючи уваги на те, на що йде полум’я iснування – на жеврiюче горiння чи на спалах.

Хто живе швидше – не вкорочуе свое життя, а воно, пiдпорядковане однiй метi, не стае менш рiзноманiтним. Для творчостi, яка прагне зображати винятково типи, розчиняти тiльки чистi елементи, – важливi лише такi, одержимi единою жагою, манiяки. Половинчастi люди не цiкавлять Бальзака, його полонять тi, якi цiлком вiддаються чомусь, якi всiма нервами, м’язами, помислами прив’язанi до однiеi iлюзii життя: кохання, мистецтва, скупостi, уподобання, хоробростi, ледачостi, полiтики чи дружби. То може бути навiть любов до показноi розкошi, але всепоглинальна.

Цi hommes ? passion[2 - Пристрастнi чоловiки (франц. hommes ? passion) – прим. ред.], цi фанатичнi прихильники ними ж створених релiгiй, не оглядаються врiзнобiч. Вони розмовляють мiж собою рiзними мовами й не розумiють одне одного. Запропонуйте колекцiонеру жiнку, найпрекраснiшу у свiтi, – той ii не помiтить; закоханий зневажливо вiдвернеться вiд кар’ери, а скупий, якщо дати йому все, що завгодно, окрiм грошей, навiть не пiднiме погляду, прикутого до своеi скринi. Якщо ж хто-небудь з них дозволить спокусити себе й вiдмовиться вiд одного свого захоплення заради iншого – вiн помер. Коли не виконувати вправи, м’язи набувають в’ялоi форми, сухожилля, якi роками не напружуються, стають закостенiлими, втрачають еластичнiсть, i той, хто протягом усього свого життя був вiртуозом единого заняття, чемпiоном одного почуття, виявляеться бездарним i безсилим у будь-якiй справi. Усякий стан, напружений до найвищого ступеня, всеохопноi манiакальноi пристрастi, пригнiчуе всi iншi почуття, висушуючи життедайнi джерела, вбирае в себе iхнi життевi сили. Всi рiвнi наростання й перипетii любовi, ревнощiв i скорботи, знемоги й захоплення втiлюються в скупому шаленствi накопичення, у колекцiонера – збирання, тому що будь-яку абсолютну досконалiсть пiдсумовують всiлякi вiдтiнки почуттiв. Одна гранично завзята пристрасть охоплюе своiми проявами все рiзноманiття iнших, тих, якi виявилися пригнiченими. З цього починаються великi трагедii Бальзака. Грошовий мiшок Нусинген, найрозумнiший з банкiрiв iмперii, що накопичив мiльйони, стае безглуздим немовлям у руках розпусноi дiвицi; поет, що переквалiфiкувався в журналiста, – розмеленим, як зерно мiж жорнами. Будь-який образ свiту, створений мрiею, i символ вiри – ревнивий, як Єгова, i не терпить поруч зi собою нiяких iнших пристрастей. І серед цих захоплень жодне не менше за iнше, iх так само не можна диференцiювати за високими ступенями, як, скажiмо, ландшафти або сни. Нiякий пал не бувае занадто мiзерним. «Чому б не написати трагедiю глупоти, – запитуе Бальзак, – або трагедiю сором’язливостi, страху, нудьги?» Це ж теж рушiйнi сили, i будь-яка з них значна, якщо тiльки досить напружена. Лiнiя навiть найбiльш злиденного життя може бути наповненою i натхненним розмахом, i владною красою, якщо вона при своiй цiлi завжди залишаеться прямою або замикаеться в коло, повнiстю окресливши шлях, вказаний фатумом.