Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»

Вибранi твори. Легенда про сонну балку. Рiп ван Вiнкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»
Вашингтон Ірвiнг

До цiеi книги ввiйшли найбiльш вiдомi оповiдання i новели класика американськоi лiтератури Вашингтона Ірвiнга: «Легенда про сонну балку», «Рiп ван Вiнкль» та новели-казки зi збiрки новел «Альгамбра». Саме збiрка новел «Альгамбра», присвячена легендам iсторii iспано-мавританського спiвiснування, вважаеться вершиною творчостi автора.

Поеднавши iлюзiю та буденнiсть, Ірвiнг визначив шляхи розвитку американського романтизму та назавжди увiйшов в iсторiю свiтового письменства як один iз перших класикiв американськоi лiтератури.

Переклад украiнською Свiтлани Вишневськоi.

Вашингтон Ірвiнг

ВИБРАНІ ТВОРИ

Легенда про сонну балку

Рiп ван Вiнкль

Легенда про «Троянду Альгамбри»

Легенда про Сонну балку

З паперiв покiйного Дiтриха Нiкербокера

Це був прекрасний свiт, що вабив нас у мрiю
Видiння ока сонного; в чудовий край,
Де замки iз повiтря у хмаринах
Небесноi блакитi нiжних зграй.

    Джеймс Томсон, «Замок Лiнi»

У глибинi однiеi з тих просторих бухт, що ними порiзаний схiдний берег Гудзона, там, де рiчка розливаеться вшир, – у давнину цю водну широчiнь голландськi мореплавцi охрестили Таппан-Зее,[1 - Таппанське озеро (голл.)] причому тут вони завжди завбачливо прибирали частину вiтрил i молилися св. Миколаевi про заступництво i покровительство, – розкинулося невеличке торгове селище або, радше, сiльська пристань, iменована при нагодi Грiнсбургом, хоча точна i загальновживана назва ii – Таррiтаун.[2 - Насилу пiддаеться перекладу, щось на зразок: «Неквап-мiстечко». Насправдi ця назва, як вважають, е спотвореним голландським Tawen Dorp, тобто «Пшенична гавань»] Розповiдають, начебто таку назву дали iй за старих часiв поважнi жiночки тутешнього краю, вiдзначивши таким чином застарiлу схильнiсть своiх чоловiкiв забаритися у базарнi днi в сiльському трактирi. Хай там як, але я не закладюся за достовiрнiсть цього пояснення i наводжу його тут лише через те, що прагну саме достовiрностi. Неподалiк села, за якихось двi-три милi, лежить невеличка долина, або, вiрнiше, виярок, оточений високими пагорбами – один з найбiльш спокiйних i мирних куточкiв у цiлому свiтi. На його днi виблискуе струмочок, вiн заколисуе i навiвае дрiмоту; випадковий свист перепiлки i «тук-тук» зеленого дятла – чи не единi звуки, що порушують тут незмiнну тишу.

Пригадую, як у днi юностi саме тут, в гаю, що прикривае один iз схилiв балки, серед високих горiхових дерев я застрелив свою першу бiлку. Це сталося у пiсляполуденний час, коли природа дзвенить особливою тишею – мене i самого налякав гучний пострiл моеi рушницi, що перервав урочисте безгомiння, i до того ж продовжений i повторений сердитим вiдлунням. Якщо колись на мене нахлине туга про притулок, де я мiг би сховатися вiд свiту з його суетнiстю i мрiяти решту мого неспокiйного життя у тишi, то не знайти менi куточка бiльш благословенного, нiж ця невеличка долина.

Через безтурботнiсть i тишу, а також деякi особливостi характеру мешканцiв, до речi – нащадкiв перших голландських переселенцiв, цей вiдокремлений дол здавна iменуеться Сонною Лощиною, i тутешнiх парубкiв усi навколо величають не iнакше як «соннолощинськими». Здаеться, над цiею землею витають якiсь дрiмотнi чари, що схиляють вас долу, i якими насичене тут саме повiтря. Хтось каже, що долину зачарував у першi днi поселення один високовчений нiмецький лiкар, тодi як iншi наполягають: начебто ще до вiдкриття цього краю майстром Гендриком Гудзоном тут влаштовував шабашi старий iндiанський вождь, вiщун i чаклун свого племенi. Немае сумнiву, однак, що це мiсце i донинi продовжуе перебувати пiд невiдомим закляттям. Це закляття заворожило розум його мешканцiв, що безперервно живуть саме з цiеi причини серед видiнь. Вони шанують усiлякi повiр'я, схильнi до екстатичних станiв i мрiй; перед ними нерiдко постають незвичайнi примари, вони чують якусь музику i голоси. Вся околиця ряснiе мiсцевими переказами, «нечистими» мiсцями, темними забобонами; над лощиною частiше, нiж деiнде, падають i палахкотять зiрки i метеори; водиться тут, здаеться, i всiляка нiчна нечисть з численним своiм мерзенним кодлом.

Головний дух з числа вiдвiдувачiв цього зачарованого куточка – вiн, схоже, i головнокомандувач усього сонму повiтряних сил – такий собi Вершник без голови. Кажуть, начебто це тiнь одного гессенського кавалериста,[3 - Пiд час визвольноi вiйни американських колонiй (1775–1783), що завершилася вiддiленням цих колонiй вiд Англii i утворенням Сполучених Штатiв Америки, у лавах англiйських вiйськ билися досить численнi загони гессенцiв, якими «поступився» англiйцям, ясна рiч, за певну мзду, герцог Гессен-Дармштадтський (Нiмеччина)] якому у безiменнiй битвi революцiйноi вiйни гарматне ядро вiдiрвало голову, i який час вiд часу, немов на крилах вiтрiв, проноситься серед нiчного мороку перед мiсцевими жителями. Його бачать, втiм, не лише в долинi, а й часом на всiх навколишнiх дорогах, особливо неподалiк мiсцевоi церкви. І справдi, деякi з найбiльш гiдних довiри iсторикiв цього краю – вони з усiею можливою ретельнiстю зiбрали i звiрили плутанi розповiдi про примарного вершника – стверджують, що тiло кавалериста поховано всерединi церковноi огорожi, а дух його нишпорить ночами колишнiм полем бою в пошуку вiдiрваноi голови, тож швидкiсть, з якою вiн, подiбно до пориву нiчного вихору, нерiдко мчить уздовж Сонноi лощини, зумовлена його запiзненням i прагненням повернутися за огорожу до першого свiтла.

Ось такий, загалом, змiст забобонноi легенди, що стала основою для низки дивних iсторiй, поширених в цьому царствi тiней; що ж до примари, то бiля всiх домашнiх вогнищ цiеi мiсцевостi ii звуть не iнакше як Вершник без голови з Сонноi лощини.

Примiтно, що пристрасть до надприродного, яку я згадував перед цим, властива не тiльки уродженцям долини, – вона у якийсь непримiтний спосiб захоплюе всякого, хто поживе в нiй певний час. Хай би яким тверезим i розважливим був до переселення в цю дрiмотну мiсцевiсть новоприбулий, можна не сумнiватися, що невдовзi вiн теж пiдпаде пiд вплив чар, що витають у повiтрi, i перетвориться на великого мрiйника, схильного до марень i видiнь.

Я згадую цей тихий i спокiйний куточок зi щирим схваленням: у таких маленьких забутих голландських долинах, розкиданих по великому штату Нью-Йорк, анi населення, анi традицii, анi звичаi не зазнають жодних змiн. Тож стрiмкий потiк переселень i прогресу, що безперервно змiнюе вигляд iнших областей нашоi неспокiйноi краiни, залишаеться тут зовсiм непомiченим. Такi долини подiбнi до крихiтних затонiв бiля берегiв бурхливих струмкiв; затонiв, де можна бачити, як соломинка або повiтряна бульбашка застигли собi мирно на якорi або повiльно кружляють в iграшковiй бухточцi, i iх не зачiпае порив течii, що прокотився поряд. І хоча вiдтодi, як я походжав серед дрiмотних тiней Сонноi лощини, минуло чимало лiт, я все ще запитую себе, чи не ростуть в ii богоспасенному лонi тi самi дерева i тi самi сiм'i?

У цьому загубленому куточку, у вiддалений перiод iсторii Штатiв, iнакше кажучи – рокiв тридцять тому, жив досить шанований молодий чоловiк на iм'я Ікабод Крейн,[4 - Ікабод – рiдкiсне чоловiче iм’я бiблiйного походження. У перекладi з давньоеврейськоi означае «нещасливий», «бiдолаха»] який оселився, або, як вiн сам визначив, «затримався» у Соннiй лощинi з метою навчання мiсцевих дiтлахiв. Вiн походив iз Коннектикуту – штату, який, забезпечуючи всю федерацiю пiонерами не тiльки у звичному значеннi цього слова, а й тими, що здатнi виорати мозок, щорiчно посилае за своi межi легiони колонiстiв i сiльських вчителiв, що викорчовують прикордоннi лiси. Прiзвище Крейн[5 - Крейн (Crane) – журавель (англ.)] досить добре пасувало його зовнiшностi. Це був високий, вкрай худий, вузькогрудий i вузькоплечий хлопець з величезними руками i такими самими ногами: кистi рук вилазили в нього з рукавiв на цiлу милю, ступнi легко могли б зiйти за лопати, та й уся його постать була на рiдкiсть незграбною. У нього була крихiтна, сплюснута на макiвцi голiвка, величезнi вуха, великi зеленi, немов склянi, очi, довгий як у кулика нiс – геть тобi флюгер в образi пiвника, що красуеться на спицi i вказуе напрямок вiтру. Коли вiтряноi днини в одежi, що роздуваеться, як вiтрило, вiн великими кроками спускався схилом пагорбу, його можна було сплутати з демоном голоду або опудалом, яке втекло з кукурудзяного поля i сходило на землю.

Його школа була низьким будинком з колод i складалася з единоi великоi свiтлицi; вiкна ii були або заскленi, або заклеенi аркушами старих зошитiв. Тодi, коли не було занять, школа охоронялася за допомогою прикрученого до дверноi ручки вербового прута i кiлкiв, що пiдпирали вiконницi, тож злодiя, який мiг легко проникнути всередину, на виходi чекали деякi перешкоди. Цiлком можливо, що iдею цього хитромудрого пристосування пiдказав будiвельниковi школи Йосту ван Гуттену таемничиий пристрiй для лову вугрiв. Шкiльний будинок був розташований в глухому, але мальовничому мiсцi. Вiн примостився бiля пiднiжжя порослого лiсом пагорба; поблизу протiкав струмок i росла страхiтлива на вигляд береза. У спекотний лiтнiй день, коли, здаеться, засинае саме повiтря, звiдти доносився приглушений гул – учнi Ікабода зубрили завдання, – це нагадувало дзижчання бджiл i переривалося час вiд часу владним окриком самого наставника (то був наказ або загроза), а при нагодi i моторошним свистом березових прутiв, якi пiдганяли якогось лобуряку, що забарився на посипаному трояндами шляху до знань. Слiд зазначити, що наш педагог був людиною сумлiнною i незмiнно дотримувався дорогоцiнного правила: «Хто шкодуе рiзок, той псуе дитину». Учнi Ікабода Крейна, вже повiрте менi, зiпсованими не були.

Проте я аж нiяк не вважаю, що вiн належав до кола тих жорстокосердих шкiльних владик, якi дiстають задоволення в мордуваннi своiх пiдданих; навпаки, вiн чинив правосуддя, вникаючи у суть, а не рубаючи з плеча; наприклад, вiн звiльняв вiд покарання кволi дитячi зади i перекладав його на нижню частину тiл фiзично дужих учнiв. Вiн милував худого, нещасного хлопця, що тремтiв за найменшого помаху лози, проте справедливiсть при цьому нiтрохи не страждала: вона винагороджувалася подвiйною порцiею рiзок, якi присуджувалися кремезному, впертому i докучливому шибенику, що пiд лозою хмурився, пнувся i ставав дедалi впертiшим та похмурiшим. Вiн називав це «виконати свiй обов'язок перед батьками» i нiколи не накладав покарання без вельми втiшного для покараного запевнення в тому, що «вiн пам'ятатиме i буде вдячний йому до кiнця своiх днiв».

Втiм, пiсля закiнчення шкiльних занять Ікабод ставав для старших хлопчакiв другом i приятелем, дiлив iхнi забави та iгри, а в святковi днi проводжав додому малюкiв, особливо тих, кому випало щастя мати гарненьких сестер або матусь, якi славилися своею хазяйновитiстю, i про яких було вiдомо, що полицi у них битком набитi усiлякими ласощами. Йому i справдi доводилося пiдтримувати добрi стосунки з учнями, адже дохiд вiд школи був настiльки незначний, що його ледь вистачило б на хлiб насущний, а Ікабод мав чудовий апетит i, незважаючи на сухорлявiсть, вирiзнявся не меншою, нiж анаконда,[6 - Анаконда (рiд удава) – назва найбiльшоi змii Пiвденноi Америки, здатноi проковтнути величезну кiлькiсть iжi] здатнiстю збiльшуватися в об'емi. Отже, задля того, щоб пiдтримати себе, вiн харчувався i жив, вiдповiдно до мiсцевого звичаю, у тих фермерiв, чиi дiти у нього навчалися. Проживши в якомусь будинку тиждень, вiн переселявся потiм в iнший, тягаючи за собою все свое надбання, що вмiщувалося у паперову хустку, i обходив таким чином всю околицю.

Однак щоб це не лягло непомiрним податком на гаманець його господарiв-селян, схильних вважати витрати на утримання школи непосильним тягарем, а вчителя – ледарем i трутнем, вiн вдавався до рiзних прийомiв, якi мали б продемонструвати, що вiн тiею ж мiрою корисний, як i приемний. Принагiдно вiн допомагав фермерам у господарствi: ходив з ними на сiнокiс, лагодив огорожi, водив на водопiй коней, приганяв корiв з пасовища i пиляв дрова для зимового вогнища. Вiн забував у цiй роботi про непогрiшний авторитет i про абсолютну владу, яку мав у своiй маленькiй державi – у себе в школi, i був уособленням люб'язностi i чемностi. Коли вiн пестив дiтлахiв, особливо молодших, вiн здобував прихильнiсть в серцях матерiв i, подiбно до лютого лева, що у давнi часи колисав ягня, годинами сидiв з якимось малюком на колiнi, розмiрено гойдаючи ногою ще i колиску.

За всiх своiх iнших обов'язкiв вiн був також регентом i клав у кишеню чимало блискучих срiбних шилiнгiв, навчаючи мiсцеву молодь спiву псалмiв. Сповнений гордостi i пихи, у недiльнi днi вiн займав свое мiсце на хорах церкви, попереду групи добiрних спiвакiв; стоячи тут, вiн вважав в глибинi душi, що пальма першостi, безперечно, належить йому, а не священику. Його громовий голос заглушав голоси всiх, хто молився, i досi в цiй церквi можна почути якiсь дивнi рулади i завивання. Та хiба лише в церквi! Їх можна почути навiть за пiвмилi звiдси, по той бiк ставка з млином; стверджують, нiби вони е прямими нащадками тих самих рулад i тих завивань, якi колись видавав Ікабод. Так, за допомогою маленьких хитрощiв i вивертiв, або, як то кажуть, «всiма правдами i неправдами», наш вельмишановний педагог заробляв, слiд сказати, непогано; тож усiм, хто не мае анi найменшого уявлення про зусилля, яких потребуе iнтелектуальна праця, здавалося, що доля послала йому надзвичайно легке й безтурботне життя.

Сiльський вчитель – зазвичай особа, яка мае певну шану i вагу серед жiночоi половини села; на нього дивляться, вiдверто сказати, як на бiлоручку, як на людину якоюсь мiрою близьку до панiв, незрiвнянно бiльш освiчену i тонку в поводженнi, нiж неотесанi сiльськi хлопцi, як на людину, яка поступаеться вченiстю хiба що священику. Вiдтак його прихiд до будинку здатен здiйняти сполох за чайним столом у фермера – доводилося ставити на стiл понадштатну страву у виглядi тiстечка, ласощiв або при нагодi навiть срiбний парадний чайник. Саме з цiеi причини нашому вченому чоловiковi надзвичайно таланило також на усмiшки мiсцевих дiвчат. А яка картина вiдкрилася б для нашого ока, якби нам вдалося побачити його у перервах мiж недiльними службами, коли вiн виблискував розумом у дiвочому товариствi на церковному подвiр'i! Вiн зривав для дiвчат грона дикого винограду, що обвивав стовбури навколишнiх дерев, читав усi без винятку могильнi епiтафii, коли прогулювався, оточений iхньою зграйкою, уздовж берега впритул до кладовища млинового ставка, в той час як боязкi сiльськi телепнi нiяково плелися позаду та ладнi були луснути з досади i заздрили його спритностi й розкутостi.

Завдяки кочовому способу життя вiн до того ж являв собою своерiдну «ходячу газету», бо переносив з хати до хати повнi короби мiсцевих плiток, а отже його завжди зустрiчали з неприхованим задоволенням. Окрiм цього, жiнки поважали в ньому людину неймовiрноi ерудицii, оскiльки вiн прочитав вiд А до Я кiлька книжок i знав напам'ять «Історiю чаклунства в Новiй Англii» Коттона Мезера, в непогрiшнiсть якоi, слiд зазначити, вiрив усiею душею.

Загалом, вiн був химерним поеднанням лукавства i простодушностi. Його пристрасть до надприродного i здатнiсть перетравлювати взаемовиключнi речi були воiстину вражаючими, причому обидвi названi властивостi змiцнювалися в ньому у мiру тривалостi перебування в цiй зачарованоi мiсцевостi. Для його ненажерливоi глотки не iснувало анi надто грубоi, анi занадто безглуздоi байки. Як часто i з якою насолодою, закiнчивши пiсля полудня заняття в школi, розтягувався вiн на пишному ложi з конюшини на березi маленького потiчка, що дзюрчав близько шкiльноi будiвлi, i вiддавався тут вивченню сповнених жахiть стародавнiх повiстей Мезера, аж поки сутiнки не покривали друкованоi сторiнки непроникною сiткою iмли! І потiм, коли вiн прямував повз болота, струмок i моторошний лiс до будинку того фермера, де цього разу перебував на постоi, всякий звук, всякий голос природи, що лунали цiеi зачарованоi години, бентежив його розпалену уяву: стогiн дрiмлюги, що лунав зi схилу пагорба, квакання деревноi жаби, цiеi передвiсницi негоди i бурi, тужливi крики сови або раптовий шурхiт стривоженого в хащах птаха. І навiть свiтляки, якi найяскравiше виблискують у найбiльш темних мiсцях, час вiд часу, коли на шляху раптом спалахне особливо яскрава точка, змушували його зупинятися з переляку. А якщо якийсь дурний жук чiпляв його в безглуздому своему польотi, бiдолаха ладен був вiд страху вiддати Боговi душу, бо вважав себе вiдзначеним дотиком чаклуна. Єдиний засiб, до якого вiн вдавався в таких випадках, – чи то щоб звiльнитися вiд болiсних думок, чи то щоб вiдiгнати злi сили, – спiв псалмiв, i простодушнi мешканцi Сонноi лощини, сидячи вечорами на ганку своiх будинкiв, щоразу здригалися вiд страху, слухаючи його гугнявi мелодii, безперервнi i нескiнченнi, що доносилися з далекого пагорба чи з боку оповитою iмлою дороги.

Ще одним джерелом, звiдки вiн черпав своi моторошнi насолоди, були довгi зимовi вечори, якi вiн проводив зi бабусями-голландками: вони сидiли бiля вогню, пряли свою вiчну пряжу, в печi лускали i шипiли яблука, а вiн слухав iхнi розповiдi про духiв, примар, нечистi поля, нечистi мости, нечистi струмки i особливо – про вершника без голови, або, як iнколи його величали, Гессенця з лощини. Вiн в свою чергу тiшив iх iсторiями про чаклунство, зловiснi знаки, недобрi прикмети i таемничi звуки – все, про що на початку заселення аж гудiв Коннектикут, i лякав iх майже до нестями оповiдями про комети, падаючi зiрки i той тривожний факт, що земля, поза сумнiвом, крутиться, i що половину доби вони проводять вниз головою.Та якщо, затишно вмостившись бiля камiну, – кiмнату в таких випадках осявало багряне полум'я дрiв, що потрiскували у вогнищi, i сюди, ясна рiч, не посмiв би сунути носа жоден привид, – Ікабод дiставав вiд усього цього нескiнченне задоволення, то за наступного повернення до себе додому йому доводилося розплачуватися жахливими страхами. Якi лишень грiзнi тiнi й лики не чатували на нього серед тьмяного i примарного освiтлення заметiльноi ночi! З якою тугою поглядав вiн на мерехтiння далекого вiкна i вогник, що ковзав над безлюдною рiвниною! Скiльки разiв зупинявся вiн, напiвмертвий вiд страху, перед запорошеним снiгом кущем, який, немов привид в саванi, перекривав йому шлях! Скiльки разiв застигав вiд жаху, зачувши на мерзлому снiгу своi власнi кроки i побоюючись озирнутися назад, щоб не побачити у себе за спиною якесь чудовисько, що переслiдуе його по п'ятах! Скiльки разiв, зрештою, порив вiтру, що завивав мiж деревами, доводив його майже до безтями, бо йому здавалося, начебто це мчить щодуху гессенець, що як завжди о цiй порi шукае свою голову.

Були це, втiм, не бiльш нiж звичайнi, породженi нiччю страхи, фантоми уяви, що блукали у темрявi. І хоча пiд час самотнiх нiчних прогулянок йому довелося побачити чимало рiзних духiв i навiть зiткнутися з самим сатаною в його незлiченних iпостасях, денне свiтло приносило зрештою край лиховi подiбного роду. На зло дияволу з усiма його витiвками Ікабод Крейн прожив би, ймовiрно, спокiйне й щасливе життя, якби не зустрiв на своему шляху iстоти, що приносить смертним незрiвнянно бiльше клопоту й страждань, анiж духи, привиди i вся когорта чарiвникiв i чаклунiв разом. Цiею iстотою була жiнка.

Серед тих, кого вiн навчав спiву псалмiв, i якi заради цього збиралися раз на тиждень вечорами, була Катрiн ван Тассель, едина дочка багатого голландського фермера. Це була квiтуча дiвчина ледь вiсiмнадцяти рокiв, пухкенька, як курiпка, мiцна, нiжна i рожевощока, як персики ii батька. Вона привертала увагу всiх парубкiв цiеi мiсцевостi, причому не лише вродою, а також незлiченними благами, що чекали ii обранця. До того ж вона була ще й трохи кокеткою, що знайшло вiдображення у ii вбраннi, яке являло собою сумiш новомодного i старовинного, оскiльки це дозволяло iй виставити напоказ своi принади. Вона носила прикраси з червоного золота, вивезенi з Саардама ще ii прапрабусею, звабливий корсаж за модою минулих часiв i спокусливо коротку спiдницю, що вiдкривала найгарнiшi нiжки на всю околицю.

Ікабод Крейн мав нiжне i велелюбне серце. Не дивно, що такий ласий шматочок привернув його увагу, особливо пiсля того, як вiн кiлька разiв вiдвiдав ii в батькiвському домi. Старий Балт ван Тассель мiг би служити зразковим портретом успiшного, благодушного, вдоволеного собою фермера. Щоправда, його погляди i думки не надто часто перелiтали за огорожу його садиби, проте в ii межах все було затишно, впорядковано i добротно. Вiн спокiйно i задоволено оглядав своi багатства, проте пихатим не був, пишаючись лише добробутом i достатком, а не тим, що вiн багатший за iнших. Його «замок» був розташований поблизу Гудзона, в одному з тих зелених, затишних i родючих куточкiв, де так охоче гнiздяться голландськi фермери. Величезний в'яз простягав над будинком своi могутнi гiлки; бiля його пiднiжжя, в невеликому водоймищi, для якого була пристосована стара дiжка, кипiло i рвалося назовнi холодне джерело з дивовижно м'якою i смачною водою; виливаючись з водойми, воно текло, поблискуючи серед трави, i впадало в струмочок, що тихо дзюрчав i протiкав серед карликових верб i вiльшняка. Поряд з будинком стояла простора комора; вона була збудована настiльки добротно, що скидалася на сiльську церкву. Кожне вiкно i кожна щiлина ii, здавалося, ось-ось готовi розступитися i пролити назовнi незлiченнi скарби ферми; всерединi ii вiд свiтанку до заходу сонця було чути дiловитий стукiт цiпа; ластiвки i стрижi весело щебетали i невтомно снували пiд навiсом даху, а незлiченнi голуби, деякi – схилившись набiк i поглядаючи одним оком в небо, немов для того, щоб з'ясувати, яка сьогоднi погода, iншi – сховавши голову пiд крило або уткнувши ii в груди, третi – роздуваючись, воркучи i кланяючись своiм дамам, – радiли на даху сонячному сяйву.

Гладкi, неповороткi, вгодованi на забiй свинi мирно рохкають i нiжаться у прохолодi хлiва, звiдки час вiд часу, немов того, щоб, форкаючи, вдихнути п'ятачком повiтря, вибiгали надвiр ватаги потiшних дитинчат-поросят. Ескадра бiлоснiжних гусей у всьому своему блиску, ескортуючи незлiченний качиний флот, повiльно i поважно пливла вздовж берега ставка по сусiдству; полки iндикiв сповнювали гомоном двiр; пронизуючи все роздратованим криком, метушилися, немов очманiлi, схожi на лайливих господинь цесарки. Перед дверима комори бундючився галантний пiвень – зразковий чоловiк, воiн i джентльмен; який пiд змах блискучих крил кукурiкав вiд радостi i гордостi, що переповнювали його серце, i раптом брався розривати землю; слiдом за тим вiн великодушно i благородно скликав своiх вiчно голодних дружин i дiтей, аби потiшити iх жаданим шматочком, який йому пощастило вiдшукати.

Коли наш педагог милувався цiею красою, що обiцяла розкiшне харчування упродовж зими, у нього аж котилася слина. Ненажерлива його уява пiдносила кожне порося винятково з пудингом у черевi i яблуком у вишкiренiй пащi; голубiв вона нiжно вкладала у чудовий пирiг, покривши його рум’яною, хрусткою скоринкою; що ж до гусей, то вони плавали у власному жирi, тодi як качки, що нагадували молодят, якi вчора побралися, нiжно притулившись один до одного, лежали на блюдах, рясно политi цибульним соусом. У свинях вiн бачив грудинку – жирну, нiжну! – i запашну шинку, що тане в ротi; iндичка витала перед його поглядом, повиснувши на рожнi з шийкою пiд крилом i, можливо, оперезана низкою неймовiрно смачних сосисок; величний пiвник – золотий гребiнець як особлива страва, розтягнувшись на спинцi iз задертими вгору кiгтиками, немов благав про помилування, бо просити за життя йому не дозволяв лицарський дух.

Поки Ікабод перебував у захопленнi вiд картини достатку, що постала перед ним, поки вiддавався подiбним мрiям, i його зеленi, широко розплющенi очi перебiгали з жирних пасовищ на огряднi, засiянi пшеницею, житом, кукурудзою i гречкою поля, а потiм на сади, якi оточували затишне, тепле житло ван Тасселiв з деревами, що гнуться пiд вагою рум'яних плодiв, серце його зажадало спадкоемицi цих багатств, i його уяву захопила думка про те, як легко було б перетворити iх в готiвку, а грошi вкласти в безкраi простори дикоi, незораноi землi i дерев'янi хороми десь у чарiвному закутку. Ба бiльше, його жива фантазiя малювала йому пишну, квiтучу, оточену купою дiтлахiв Катрiн у переселенському фургонi, завантаженому всiляким домашнiм скарбом, з горщиками i котлами, що погойдуються i брязкають бiля колiс, i вiн бачив себе верхи на кобилi з лошам, що невiдступно трусило за нею по п'ятах, на шляху до Кентуккi, Теннессi або сам Бог знае куди.

Переступивши порiг будинку, вiн зрозумiв: серце його пiдкорене остаточно i безповоротно. Це був один з тих просторих сiльських будинкiв, дахи яких високо здiймаються, але низько звисають, зразок яких успадковано вiд перших голландських переселенцiв; карниз даху був низько опущений, утворюючи з боку фасаду веранду, що закривалася в разi негоди. Пiд навiсом даху висiли ланцюги, упряж, предмети сiльськогосподарського вжитку i сiтки, якими ловили рибу у рiчцi, що протiкае неподалiк будинку. По обидва боки веранди були розставленi лави, призначенi для лiтнього часу; в одному кiнцi виднiлася велика прядка, у другому – маслобойка – все це вказувало на багатоманiтне застосування прибудови. Далi захоплений Ікабод проник в сiни, що були, можна сказати, центром будинку ван Тасселiв i традицiйним мiсцем збору родини. І тут його погляд заслiпили ряди блискучого олов'яного посуду, чинно розставленого по полицях буфета. В одному кутку вiн помiтив величезний мiшок з вовною, приготованою до пряжi, в другому – щойно знятi з верстата шматки грубововняноi тканини; качани кукурудзи; в'язки сушених яблук i персикiв, веселими вiзерунками розвiшанi вздовж стiн, чергувалися з яскравими плямами червоного перцю, а напiввiдчиненi дверi дозволяли йому окинути поглядом парадну кiмнату, в якiй крiсла з нiжками у виглядi звiриних лап i темнi столи червоного дерева блищали, як дзеркало; таган i його вiчнi супутники – совок i щипцi – поблискували крiзь кiнчики стебел аспарагуса, що звисали з камiну; штучнi апельсини i великi морськi мушлi прикрашали камiн, над яким висiли нанизанi на нитку рiзнокольоровi пташинi яйця; посеред кiмнати зi стелi спускалося величезне страусине яйце; в шафi, що стояла в одному з куткiв цiеi вiтальнi i не без намiру залишена вiдкритою, виднiлися незлiченнi скарби, що складалися iз старовинного срiбла i майстерно склееноi порцеляни.

Побувавши в цьому казковому царствi, Ікабод остаточно втратив душевний спокiй; всi його поми сли зосередилися на одному: як завоювати взаемнiсть незрiвнянноi дочки ван Тасселя. На цьому шляху йому, втiм, належало подолати набагато бiльше труднощiв, нiж тi, що випадали зазвичай на долю мандрiвних лицарiв старих добрих часiв, яким не часто доводилося стикатися з кимось, окрiм гiгантiв, чарiвникiв, злих драконiв та iм подiбних супротивникiв, що можна було приборкати без особливих зусиль, а також потрiбно було пробитися крiзь якiсь нiкчемнi залiзнi або мiднi дверi i адамантовi[7 - Адамант – одна з назв дiаманта] стiни, щоб проникнути в одну з замкових веж, де нудилася дама iхнього серця; все це лицар робив з такою ж легкiстю, з якою ми дiстаемося начинки рiздвяного пирога; пiсля чого красуня, звiсно, вiддавала йому руку i серце. Ікабоду, однак, належало пробитися до серця сiльськiй кокетки, огородженого лабiринтом примх, що зводили на його шляху новi труднощi i перешкоди; вiн мав зiткнутися з купою лютих суперникiв, незлiченних сiльських залицяльникiв, надiлених справжнiсiнькою плоттю i кров'ю конкурентiв, що ревно охороняли пiдступи до ii серця, насторожено й сердито стежили один за одним, але готовi об'еднатися заради спiльноi справи i колективними зусиллями розчавити нового претендента.

З-помiж них найбiльш грiзним противником був дужий, метушливий i буйний молодик на iм'я Абрагам, або, як кажуть голландцi, Бром ван Брунт, герой тутешнiх мiсць, чутки про подвиги i мiць якого гримiли на всю околицю. Це був широкоплечий, м'язистий хлопець з короткими кучерявим волоссям i грубуватим, хоч i не позбавленим приемностi, веселим, завзятим i водночас зухвалим обличчям.

Через свою геркулесову статуру i надзвичайну фiзичну силу вiн отримав прiзвисько Бром Бонс,[8 - Бонс (Bones) – кiстки (англ.)] i пiд цим iм'ям був вiдомий всюди. Вiн мав славу чудового наiзника i справдi сидiв у сiдлi як татарин. Вiн незмiнно вiдвiдував усi скачки, пiвнячi боi i завдяки своiй фiзичнiй силi, яка в умовах сiльського життя надае людинi певноi ваги i впливу, постiйно виступав третейським суддею у всiх суперечках i сварках, причому, зсунувши набакир шапку, виносив рiшення тоном, що не допускае анi невдоволення, анi заперечень.

Вiн перебував у постiйнiй готовностi зчинити бiйку або якусь кумедну витiвку, хоча, вiдверто кажучи, в ньому було набагато бiльше запалу, нiж злоби; за всiеi його безмежноi грубостi основною рисою характеру Брома була молода, пустотлива веселiсть, що нестримно рвалася назовнi. Його оточували три або чотири приятелi, яких вiн, можна сказати, виховав i якi дивилися на нього як на приклад; очоливши iх, iх вiн роз'iжджав околицями i був присутнiй при кожнiй сварцi i на кожному веселому збiговиську на кiлька миль навколо. За холодноi погоди його можна було впiзнати по хутрянiй шапцi, прикрашенiй пишним лисячим хвостом, i коли фермери на сiльських сходах помiчали десь на вiддалi цей добре знайомий усiм головний убiр попереду купки вiдчайдушних вершникiв, вони завжди чекали неминучоi бурi. Часом його ватага, пролiтаючи опiвночi позаду фермерських будиночкiв, давала про себе знати вигуками, що нагадували крики i гикання донських козакiв, i бабусi, раптово прокинувшись вiд сну i прислухаючись, аж доки все не вщухне, вигукували: «Ох, та це ж Бром Бонс зi своею ватагою!» Сусiди зиркали на нього з острахом i водночас захоплено, з любов'ю, а коли поблизу траплялася якась навiжена витiвка чи неабияка бiйка, вони незмiнно похитували головами i висловлювали впевненiсть, що це справа рук Брома Бонса.

Цього шалапутного героя з певного часу зачарувала квiтуча Катрiн, яку вiн обрав предметом своiх незграбних залицянь. І хоча його люб'язнiсть надзвичайно скидалася на нiжнiсть i турботу ведмедя, все ж, як шепотiли на вухо, вона аж нiяк не вiдкидала його домагань. Так чи iнакше, але це стало попередженням для всiх iнших залицяльникiв, що поквапилися забратися з дороги, бо хто ж наважиться оскаржувати кохану самого лева. Ось чому щоразу, коли кiнь Брома недiльного вечора стояв прив'язаний бiля огорожi ферми ван Тасселiв, – а це було вiрною ознакою того, що його господар флiртуе, або, як то кажуть, «в'еться» десь всерединi, – всi iншi претенденти, зневiрившись в успiху, проходили повз i переносили вiйськовi дii в iншi мiсця.

Саме таким був грiзний суперник, з яким належало зiткнутися Ікабоду Крейну. Взявши до уваги всi обставини, – людина сильнiша за нього, певно, вiдмовилася б вiд суперництва, людина мудрiша – впала б у вiдчай. Однак його характер являв собою щасливе поеднання м'якостi i завзятостi. І зовнi, i за своiм духом i вдачею Ікабод Крейн скидався на очеретяну тростину – вiн був гнучкий, але мiцний; i хоча вiн часом згинався, проте зломити його нiхто б не змiг; вiн схилявся вiд найменшого натиску, та за якусь мить – крак! – знову випростовувався i так само високо, як ранiше, здiймав голову.

Вступити у вiдкрите единоборство з подiбним супротивником було б божевiллям, бо Бром не належав до числа людей, що терпiтимуть перешкоди в своiх любовних справах; вiн був, здаеться, бiльш полум'яним i бiльш пристрасним спокусником, нiж сам Ахiллес. А отже Ікабод почав повiльний, поступовий, на перший погляд непримiтний, наступ. Прикриваючись своiми знаннями вчителя спiву, вiн нерiдко навiдувався на ферму ван Тасселiв; цей привiд був потрiбен не тому, що вiн побоювався надокучливоi опiки батькiв, яка часто стае каменем спотикання на шляху кохання. Балт ван Тассель був поблажливий; вiн любив свою дочку, любив ii навiть бiльше, нiж люльку i, як личить розсудливiй людинi i чудовому батьковi, надав iй право вiльно розпоряджатися собою. Його гiдна дружина була по горло зайнята домашнiм господарством i пташиним двором, бо вона розсудила, i, слiд визнати, досить мудро, що качки i гуси – божевiльний народ, який потребуе догляду, тодi як дiвчата самi в змозi подбати про себе. Ось чому ця вiчно заклопотана господарка або носилася по будинку, або сумлiнно працювала за прядкою на одному кiнцi веранди, в той час як на iншому добряк Балт ван Тассель димiв своею вечiрньою люлькою, пильно спостерiгаючи за рухами маленького дерев'яного воiна, озброеного парою шпажок – по однiй в кожнiй руцi – i хоробро воював з вiтром на вежi, яка вiнчала собою хлiбну комору. А Ікабод мiж тим залицявся до дочки або бiля джерела попiд розлогим в'язом, або прогулювався по двору в сутiнках о тiй порi, коли всi сприяе красномовним одкровенням закоханих.

Зiзнаюся, менi невiдомо, у який власне спосiб влаштовують облогу i як врештi-решт завойовують жiноче серце. Воно для мене завжди залишалося загадкою i предметом щирого захоплення. Однi серця мають якесь вразливе мiсце, так би мовити – вхiднi дверi, в той час як до iнших ведуть тисячi шляхiв, а отже й оволодiти ними можна за допомогою тисячi способiв. Перемога над першим – найбiльший трiумф спритностi i винахiдливостi, але вищий доказ стратегiчного таланту – це вмiння утримувати владу над другим, бо тут чоловiковi доводиться битися за фортецю бiля всiх ворiт i кожноi бiйницi. Людина, що завоювала тисячу звичайних сердець, набувае завдяки такому подвигу певноi слави, але той, кому вдаеться зберегти безумовну владу над серцем кокетки, – воiстину справжнiй герой. Грiзний Бонс аж нiяк не належав до розряду героiв, i ледь Ікабод перейшов до наступальних дiй, як надii Брома стали помiтно згасати: нiхто не бачив бiльше його коня в недiльний вечiр бiля огорожi ферми ван Тасселiв; мiж ним i наставником Сонноi лощини крок за кроком розпалилася ворожнеча не на життя, а на смерть.

Бром, не позбавлений своерiдного, хоч i досить дикого i грубого лицарства, був не проти довести протистояння до вiдкритого зiткнення i розв’язати суперечку про даму серця вiдповiдно до звичаiв найбiльш прямолiнiйних мислителiв – я маю на увазi мандрiвних лицарiв минулих часiв – тобто, просто кажучи, двобоем. Але Ікабод надто добре усвiдомлював спiввiдношення сил, аби прийняти виклик i вийти на арену турнiру. До нього дiйшли хвалькуватi слова Брома, який заявив, що «вiн складе вчителя вдвiчi i засуне на дальню полицю в його власному класi», тож вжив необхiдних заходiв, щоб не надати слушноi нагоди для виконання цiеi загрози. Його послiдовна i вперта миролюбнiсть доводила Брома до сказу. У нього не залишалося iншого вибору, анiж звернутися до випробуваного арсеналу сiльськоi дотепностi i обрушитися на свого суперника градом грубих витiвок. Бiдолаха Ікабод став предметом переслiдування з боку щедрого на вигадки Бонса i його буйноi ватаги. Вони спустошували його колись мирне царство, пiдкурювали, заткнувши пiчну трубу, його школу спiву i, незважаючи на грiзнi перепони у виглядi вербового прута i вiконниць, пробралися якось вночi у шкiльне примiщення i наробили тут такого Содому, що бiдолаха вчитель ладен був подумати, що у нього в школi справляли шабаш чаклуни i чарiвники тутешнiх мiсць. Та що обурювало найбiльше – Бром хапався за будь-яку можливiсть виставити Ікабода смiшним перед тiею, хто заволодiла його серцем: вiн навчив свого негiдного пса потiшно скиглити i повискувати i, привiвши його до Катрiн, заявив, що це гiдний конкурент Ікабода, здатний аж нiяк не гiрше за останнього посвятити ii в таемницi виспiвування псалмiв.

Днi минали, а тим часом становище протиборчих сторiн не позначалося жодною суттевою змiною. Якось чудового дня золотоi осенi Ікабод, задумливий i мрiйливий, сидiв на високому, неначе трон, стiльцi, з якого вiн зазвичай стежив за перебiгом життя в пiдвладнiй йому маленькiй державi. Рука його тримала лiнiйку – цей скiпетр деспотичноi влади; лозина правосуддя, що споконвiку вселяе жах всякому лиходiевi, лежала на трьох цвяхах позаду царського трону, в той час як перед ним, на кафедрi, можна було побачити купу забороненого до носiння зброi та всiляку контрабанду, вiдiбрану у ледарiв i шалапутiв з числа його пiдданих: тут були хлопавки, дзиги, огризки недоiдених яблук, клiтки для мух i цiлi легiони завзятих, виготовлених з паперу, бойових пiвникiв. Все свiдчило про те, що тут щойно вiдбувся грiзний акт правосуддя: школярi, дiловито уткнувшись носами в книги i поглядаючи нишком одним оком на невблаганного педагога, лукаво перешiптувалися помiж собою, i тiльки iхнiй шепiт було чути в класi. Втiм, тиша була порушена раптовою появою негра, вбрання якого складалося з грубоi вовняноi куртки, таких самих штанiв i тулii вiд капелюха, що вiнчала його голову i була надзвичайно схожою на ярмулку Меркурiя. Сидячи на спинi кудлатого молодого, майже не об'iждженного коня, вiн керував ним за допомогою обривка мотузки, що замiняв поводи. Вiн пiд'iхав до школи, постукав у дверi i запросив Ікабода на свято або на «посиденьки», якi мали вiдбутися того ж вечора у мiнгера ван Тасселя. Виконавши свое завдання з серйозним i урочистим видом i спробами висловлюватися вишукано i шляхетно (як це взагалi властиво неграм при виконаннi ними дрiбних доручень подiбного роду), вiн перемахнув через струмок i, сповнений усвiдомлення важливостi i невiдкладностi своеi мiсii, понiсся вгору долиною.

В одну мить у донедавна ще тихому i спокiйному класi здiйнялися неймовiрний гомiн i метушня. Школярi пустилися риссю по уроках, не зупиняючись на дрiбницях; хто був спритнiший, безкарно про- пускав половину заданого, тодi як тугодумам час вiд часу перепадало по м'яких мiсцях, вiд чого у них вмить з’являлася прудкiсть або вмiння вимовляти довге слово. Книги, замiсть того щоб вишикуватися рядочком на полицях, були кинутi абияк, чорнильницi перевернутi, лавки перекинутi; школа затихла i спорожнiла на цiлу годину ранiше, i школярi, що висипали назовнi, немов легiон молодих чертенят, галасували, верещали i носилися по зеленому лузi, радiючи нежданому i передчасному звiльненню.