Проблема трансформації людини. Metamodernism/ Post.metamodernism. перше наукове дослідження в Україні (2015—2018)

16. Участь у “круглий столах” кафедри філософської антропології НПУ ім. М. Драгоманова, м. Київ (кожного місяця).

Публікації:

1. Манагарова В. “Бриллиантовый век”. Київ, 2015. 120 с.

2.Манагарова В. “Девушка с птицами в волосах”. Киев, 2013. 20 с.

3.Манагарова В. “Боголюди. Сотворение мира в период Армагеддон”. Киев, 2010. 136 с.

4.Миленькая Л. “Шаг в Бриллиантовый век”. Интервью с Викторией Манагаровой. ART UKRAINE. Киев, 2018.

5. “NEW FACES. Metamodernism. Postmetamodernism.Viktoriia Managarova”, August, 2018. www.izbrannie.com.ua

6.V.Managarova. “New business without evil. Vision of metamodernism, after-metamodernism”. Proceedings of the 6th International Conference on Modern Approach in Humanities,81—83, 2018.https://www.dpublication.com/proceeding/proceedings-of-6mah/#Table-of-Contents

7. V.Managarova. “History from the zero. Post metamodernism+ constructive postmodern/metamodern transformations. Introduction 2017—2018”. Ridero smart publishing system, 2019. – 55 с.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Історична ретроспектива: завершення досвіду бінарного мислення в історії філософії

Судомами землетрусів розпочався кінець 19 — початок 20 століття. Філософ-“динаміт” Фрідріх Ніцше заявив про руйнацію усіх ідеалів і передрік людству небачені культурні війни, кінець релігії і філософських доктрин, занепад політичних систем і усіх моральних цінностей людини, які формувалися протягом багатьох тисячоліть минулого часу.

“Я знаю свій жереб. Коли-небудь із моїм ім'ям буде пов'язуватися спогад про щось жахливе – про кризу, якої ніколи не було на Землі, про найглибші колізії совісті, про рішення, зроблені проти всього, у що досі вірили, чого вимагали, що вважали священним” [33, c. 203].

Надлюдина “за межами добра і зла” [31], звісно, не планувала на стільки реально розпочинати традиції Великого Занепаду і історію Великого Кінця. У той час Ф. Ніцше вірив, що закресливши у жорсткому пафосі усе, що було створено у викривленому дзеркалі до нього, він зможе подарувати людству нову надію, нову свободу без Бога, якого він знайшов несправжнім у власному трагічному Бутті, і, звісно, він був переконаний у тому, що саме із його філософії серед “льоду і гірських висот” [33, c.8] розпочнеться на Землі велика політика, адже усі інші діалектичні філософські системи він залишив за боротом інформаційного світу своєї Доби.

Звісно, такий гучний історичний поворот, не був випадковістю.

Фрідріх Шлаєрмахер, один із яскравих представників німецької школи романтиків кінця 18 – початку 19 століття і, разом із тим, син реформаторського пастора, уже із дитинства відчував певний Дух свободи нової християнської віри. Він зміг поєднати у собі одночасно і філософа, і теолога і він був переконаний також у тому, що кожна людина має право вільно відчувати присутність Бога, і що неможливо повноцінно осмислити Бога в умовах суворої ортодоксальної церкви.

“О, якби колись це покликання посередників припинилося, і людське священство набуло більш прекрасного призначення! О, якби настав час, описаний у давніх пророцтвах так, де ніхто вже не потребуватиме повчання, бо усі будуть навчені Богом!” [58, c.44].

Такі високі мрії у непростий перехідний період Доби Просвітництва і Наукової революції (кін.17 – поч.18 ст.), у якому розвивався Ф. Шлаєрмахер, звісно, не могли сприйматися достатньо серйозно, адже все більше і більше людей починали мислити вільно, не беручи до уваги церковні догмати і будь-які їхні інтерпретації, все частіше усвідомлюючи силу власного розуму і силу “Абсолютного знання” (Г. Гегель).

Р. Барт у праці “Нульовий ступінь письма” [92] точно переносить нас у цей перехідний період, у якому поступово почав стиратися домінантний релігійний смисл, пропонуючи безліч інших вільних варіантів для самопізнання, в першу чергу, для письменників молодого світського суспільства, які отримали можливість формувати світогляд власного оточення, цілих народів, демонструючи досвід власного життя, яке, на превелике диво, почало майже одразу стикатися із кризою творчої повноти. Писати про Бога уже було не престижно. Але про що можна писати так, щоби виділитися, щоби привернути увагу, щоби не знецінити власну індивідуальну Велич?

Р. Барт зазначає, що в період цього буржуазного перелому письменники перетворилися на гінців за формою, втративши майже одразу і літературу, адже смисл Буття перестав цікавити багатьох своєю недосяжністю, тому думати стали про те, як одягнути в красиве обрамлення власні численні неглибокі слова. І чим незвичайнішою була форма літературного твору, тим дорожчою була книга, адже таким чином відточувався авторський неповторний стиль, який, звісно, вимагав матеріальної компенсації за витрачений час.

Таким чином, людина почала закладати свої думки у товар у вигляді книги, схованої у яскраві коробочки, які вимагали постійної трансформації і видозміни, адже інакше кожен літератор у наступних поколіннях втрачав обличчя і власну неповторність.

“Письменники без літератури” на думку Р. Барта, сформували власний історичний кінець, у якому, зрештою, не залишилося місця і для автора, який розчинився у численних доріжечках інших авторів і став неспроможним бути дзеркалом для читача, у якому той зміг би упізнати себе.

Звісно, у той час, коли відбулося повстання проти всіх Ф. Ніцше, воно відбулося у тих культурних обставинах, які дійсно вимагали глибини і справжності, достовірності, яка би не викликала сумнівів, над якою ніхто би не міг глузувати. Саме тому Ф. Ніцше створив образ Надлюдини, яка починає говорити від імені Заратуштри [32]. Але трагічність цього образу саме у тому, що незбагненна чистота повинна існувати у світі маленьких людей, яких філософ ототожнює із “брудними потоками”. Надлюдина постає абсолютно одинокою, нездатною до спілкування із іншими, які лише бездумно “кліпають очима” і зовсім не бажають розуміти Висоту.

Холод, який зафіксував Ф. Ніцше у власних творах, дійсно перекинувся у реальність і через декілька десятиліть, у 20 столітті, історія побачила нелюдські обличчя Вождів двох Суперкраїн: А. Гітлера і Й. Сталіна, які відсторонили свою “висоту” від світу “маленьких людей” і розпочали “тотальну війну безпрецедентної руйнівної сили” на думку філософа Ф. Фукуями [54].

Людина абсолютної руйнації, яка втілилася у політичних лідерів фашизму і комунізму, на думку Ф. Фукуями, стала ототожнюватися із найнебезпечнішою істотою, яка почала загрожувати зброєю масового знищення всій планеті, руйнуючи мрії на краще життя, перетворюючи культурний клімат Европи однозначно у колір чорного песимізму.

Е. Фромм після подій II Cвітової Війни присвятив багато років життя, щоб проаналізувати “Анатомію людської деструктивності” [53].

І це дійсно була хвиля найгострішого бінарного зіткнення, в результаті якого був остаточно знецінений будь-який оптимізм.

Людина повністю дискредитувала себе, увібравши у власні думки знак яскравого мінусу.

Але чи може нормальна людина існувати тривалий час у тілі тотального зла, у тілі тотального песимізму, цинізму і руйнації?

Ні, нормальна людина починає тікати від суцільного чорного стану і ця втеча від себе породжує небажання бачити також і інших, які стали причиною народження культурного мороку.

Так, історія із вірою у світле майбутнє була остаточно вирвана із коренем і відкинута у зяючу порожнечу. Але у людини залишилось також і прагення закреслити усю історію модерну, закреслити повністю минуле, закритися від нього, щоб не відчувати нестерпний біль і сором за власні думки.

На арену виходить людина без минулого, без сьогодення, без майбутнього. Людина без сенсу. Без точки опори. Без цінностей. Без надії. Без віри. Без мрії. Людина-пасивний споживач, яка із відкритими очима зустріла “кінець історії” у смислі кінця усіх політичних систем, без можливості творення кращої соціальної моделі, аніж відома існуюча модель всезагальної свободи лібералізму [54].

Людина зустріла також “кінець мистецтва” [61], яке не змогло більше продукувати навіть нові форми, постійно мутуючи і зіштовхуючись із уже відомими багаторазово практиками модернізму.

Зрештою, людина зустріла кінець науки і, вцілому, кінець філософії в усіх метанаративних формаціях минулого [20].

Середина 20 століття за визначеннями Ж. Дільоза і Ф. Гваттарі сформувала “бажаючих машин” функціонуючих у “тілі без органів” із мисленням “ризоми” [8] – без початку і кінця, мисленням, яке перетворило світ у глобальну пустку без справжніх почуттів, які фрагментарно стали розпорошеними у мережевих просторах, створюючи тексти, які не зобов'язують до серйозних міркувань, породжуючи негармонійне багатоголосся нескінченої кількості нарцисичних маленьких Я, які описав Ж. Липовецький у праці “Ера Пустки” [19].

Голоси цих маленьких Я, на думку філософа, стали нікому непотрібними, вони почали існувати без сенсу і тонути у масовому потоці поверхових медіа, кожного дня багаторазово створюючи шаблонну інформаційну сітку про проблеми, які нікому не цікаві, які ніхто не бажає слухати довше декількох секунд і які існують лише задля того, щоби заповнювати холодними байдужими звуками комерційні прямі ефіри.

Феномен тотальної відсутності автора, про який писав, зокрема, М. Фуко [87], пояснюючи елементи дискурсивних практик, які, спираючись тільки на свіжі новини, стали уникати будь-якої історичності, створюючи кожен день все нові і нові безкореневі історіі без кінця, став яскраво помітним у добу постмодерну, але, разом із тим, він розпочався саме з періоду історії “нульового письма” Р. Барта [92], посилюючи інформаційну пустку у Добу постмодерну у багато разів і прояснюючи, разом із тим, нові закони об'єктивної і неупередженої журналістської майстерності, яка почала старанно маскувати усі емоції живої людини, розчиняючи власне Я у глобальному просторі інформаційних технологічних нейтральних систем, формуючи “масову”