– Нет, я этого не могу допустить. Отойди, я ж сказал, что здесь не мы решаем. Извини, но так карта легла. На вот тебе деньги и пойди, купи себе пивка, что бы успокоится. Я знаю, что у тебя это быстро пройдет. Ведь столько их у тебя было. И найдешь ты себе девушку, которая умеет вязать.
– Давай деньги на пивко. Кстати можешь вернуть мне и за билеты.
– Верну, но в следующий раз, Сам понимаешь, на свидание с пустыми карманами не ходят.
Та
е
мна зброя Сокола
– Знову цей дощ, чи то небо там прорвало, що воно лье i лье, – сказав незадоволено Форвард, поглядаючи наверх.
– Унылая пора – очей очарованье,– спробував пожартувати Захисник. – Той, хто сказав цi слова, мабуть, не мокнув пiд дощем, як ми з тобою, – закинув невiдомо кому док Форвард. – Так, – погодився захисник.
– Якщо дотримуватись iстини, то краще сказати – грипозна пора. Особливо це вiдноситься до мене: оце тiльки промокну, чи навiть ноги промочу i вже схопив нежить, температура пiдскочила.
– То треба тодi ноги в гарячiй водi з гiрчицею парити.
– Пробував я, не допомагае. Дружинка i банки ставить, i розтирае спиртом, теж не допомагае. Роки вже не тi. Ранiше менi було байдуже чи то дощ надворi чи то снiг, чи мороз, а зараз тiльки починаеться якась катаклiзма з природою, то мене починае викручувати, нiби на прасцi.
– То може б вже закiнчували виступи в великому спортi?– обережно порекомендував захисник.
– Рада душа в рай, та грiхи не пускають. Дiти ж ростуть. Старший до школи з англiйським ухилом ходить, а донька до музикальноi школи ходить, на фортепiано учиться грати. Оце на днях здивувала мене iх зворушила. Заграла "Мiсячну сонату". Уявляеш собi iй вiсiм рокiв, а вона вже не якiсь там "Бугi-Вугi" грае, а Бетховена… Розчулився, ледве не заплакав. Може в неi талант, то як iй в навчаннi вiдмовиш.
– Талант, чи не талант, а музикантам все одно не приходиться пiд дощем мокнути. Завжди криша над головою маеться.
– Так криша у них з, бо iнструмент дорогим, а хто нами дорожить.
– Чи то вже б сонечко виглянуло?– зуби у Захисника цокотiли – Чи то б м’ячика хто кинув, щоб побiгав з ним та зiгрiвся.
– Не дочекаешся ти, мабуть, того моменту, щоб менi м’яча видали.
– Чого ж це?– щиро здивувався Захисник.
– Тому що установка в мене вiд тренера така – грати без м’яча. – сказав Форвард, чим ще бiльше здивував молодого захисника. – А осi так – вiдволiкаю на свiй фланг головнi сили супротивника, а моi товаришi тим часом на iншому фланзi розвивають успiх.
– І як вам вдаеться?– не вгавав Захисник.
– Це наша таемниця.
– Ну чого ви зi мною так. Я з вами розмовляю з усiею вiдвертiстю, а ви вiд мене щось приховуйте, – молодий гравець навiть образився.
– Не можна розкривати карти противнику, бо вiн же потiм нас буде бити на тою ж зброею.
– Та я ж нiкому не скажу. Чесне пiонерське. Тьху, тепер же такого немае. Ну нехай буде чесне джентельменьське, чи яке там ще е.
– Ну хорошо розповiм я тобi, тiльки щоб нiкому. – Форвард змовницьки озирнувся навкруги.
– Я вмiю тримати язика за зубами, – запевнив Захисник.
– Ти знаеш як мене називають?
– Так " таемна зброя, "сокола".
– А знаеш, чому мене так називають?
– Нi. Звiдки Я знаю.
– І то правд а – ззiдки тобi знати, ти, мабуть, тодi ще пiд стiл пiшки хо-див. То ж слухай. Було це давно, зараз навiть не пригадую скiльки рок i пролетiло з тих пiр, але в пам’ятi постае та картина , нiби вiдбулась вона щойно. Отож грали ми з "Вимпелом". Зустрiч була принципiальна для обох команд, нам потрiбна була тiльки перемога, а суперника влаштовувала ничiя. Ми атакували впродовж всього матчу, але нашi дii натикались на хорошо органiзований захист "Вимпела". Надiя згасала, йшла остання хвилина, ми опустили руки i догравали останнi секунди. Я пiдiйшов по ближче до боковоi лiнii, щоб по свистку суддi кинутись до роздягальнi, пiд гарячий душ, бо погода була тодi паршива, було сиро , прохолодно , накрапував дощ. Отож стою i чекаю я свистка, коли це хтось менi пас дае прямо в ноги. Це мене прямо-таки обурило: «Оце менi ще не хватало, щоб зараз на мене накинулись захисники та виваляли мене в багнюцi. Нi, красненько дякую вам за м’ячик, але заберiть його назад." – думаю я i з пересердя щосили вдарив того м’яча. При цьому футбольний м’ячик описавши неймовiрну траекторiю влучив в саму "дев’ятку". На мене накинулись моi одноклубники i завалили все-таки в калюжу. Ох, i холодна ж була там вода, але я не ображався на товаришiв, бо сам находився в станi надзвичайного збудження вiд забитого гола. Солодка мить перемоги, таке можна пережити тiльки раз в життi,– Форвард замрiяно дивився кудись в далину,
– І що бiльше вам не вдавалось повторити такого удару?
– Нi, але з того часу мене з легкоi руки мiсцевого журналiста прозвали "таемна зброя "Сокола", мiй гол занесли до всiх хрестоматiйних пiдручник по футболу, про нього знають всi суперники i бояться отримати в своi ворота такого ж гола, а тому стережуть мене всiма можливими силами, про iнших гракiв забувають за що i поплачуються голами вiд моiх одноклубникiв. Тобто моя присутнiсть на полi з сильний психологiчний фактор, який деморiлiзуе супротивника, i влаштовуе мою команду цiлком. Тому вони i не дають менi паса, бо бояться, що раптом я не повторю того знаменито¬го удара i тим самим розвiнчаю себе, як неперевершеного голеадора. Ото ж i граю весь час без м’яча, так що свободно можеш побiгти туди , де з м’ячом грають.
– Правда, можна,– очi в хлопця загорiлись.
– Правда, а я пiду, поки поближче до боковоi лiнii, може пауза яка винекне то я чайку поп’ю, он уже дружина на мене з термосом чекае. – Форвард махнув рукою в сторону трибун, де на бiговiй дорожчi стояла чорнява жiнка з термосом.
– То я побiжу тодi. – сказав захисник i рвонув було туди, де точиться борьба за м’яч, та пробiгши декiлька метрiв зупинився.
– Бач, який пiдступний – подумав вiн – хоче мене вiдправити вiд себе подалi а сам тим часом отримае м’яча i без перешкод нанесе по воротам свого гарматного удару. Немае дурних – переженились.
І захисник повернувся i, пiшов слiдом за Форвардом.
Ах, Натали
Ольга Дмитриевна первая вошла в кабинет и включила чайник. Лена выложила из сумочки печенье и конфеты в хрустальную вазочку.
– Печенье я вчера пекла по новому рецепту. Не знаю – получались ли они у меня.
– Да. Видно, плохи наши дела. Я таким злым еще не видела Михайловича, – задумчиво сказала Ольга Дмитриевна.
– А мне, кажется, он выглядел вполне нормально. Просто решил немножко настращать нас, как делали это преподаватели в университете.
– Ты ещё мало его знаешь, а я его за годы работы изучала вдоль и впоперек. "Мы скучная газета, мы ничего не даем нового, только передираем материалы из других газет и журналов" – Не понимаю, почему он так сказал?.. Я уверена, что грядут перемены, возможно даже сокращение штатов.
– Ой! Не дай бог! Мне так тяжело досталось это месте. А у меня ведь ребёнок.
– Кто сейчас на это обращает внимание, – кинула мимоходом Ольга Дмитриевна, но затем спохватилась – Ой, да ты не переживай. Ты свежий человек в газете, у тебя есть хорошие свежие идеи, ты ещё не выписалась, а это очень ценится в газете. Вот я… Меня изучили вдоль и впоперек, знают, где и какой оборот я сделаю, где поставлю запятую или точку. НАДО ДЕЙСТВИТЕЛЬНО что-то менять. Михалыч тут прав.
Она задумчиво смотрела в окно, за которым стояли голые тополя, и сыпал мелкий унылый дождь. Мерзопакостная погода, мерзопакостное настроение.
Закипел чайник. Ольга Дмитриевна разлила кипяток по чашкам, куда перед этим Лена бросила по ложечке растворимого кофе и две ложечки сахаре, тщательно все перемешала.
– Будем пить кофе, может, оно разогреет нам застывшие мозги, и они станут выдавать нам гору гениальные идей.
– Будем надеяться. – Лена села за столик, Ольга Дмитриевна напротив и они, молча, пили кофе, закусывая его домашним печеньем. Действительно, утро было не лучшим, из головы повылетали все темы, которые обсуждались за чаепитием. Сегодня не волновали: ни политика, ни внеземные цивилизации, ни таяние полярных льдов и прочие катаклизмы. Они понимали, что это избитые старые темы, а от них требовалось что-то вовсе оригинальное. Они так ушли в себя, что даже забыли высказать мнение о печенье, приготовленное Леной накануне.