Володимир Мономах

Володимир Мономах
Володимир Ричка

Знаменитi украiнцi
Володимир Мономах (1053–1125 рр.) – знакова постать украiнського середньовiччя. Онук Ярослава Мудрого та вiзантiйського iмператора Константина IХ Мономаха ще задовго до сходження на киiвський престол зажив слави боронителя Руськоi землi, завдаючи нищiвних ударiв половецьким ордам, а ставши великим князем, поклав край iхнiм руйнiвним набiгам. Його талант миротворця i державника повною мiрою проявився пiсля утвердження на киiвському престолi: владнання мiжкнязiвських чвар зумовило об’еднання навколо Киева бiльшостi розпорошених руських земель. Однак не цi дiяння стали визначальними для привласнення iменi Володимира Мономаха мнимими спадкоемцями киеворуськоi спадщини.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.

Володимир Ричка

Володимир Мономах

© В. Ричка, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009

Передслово

Володимир Мономах е знаковою постаттю в iсторii середньовiчноi Руси-Украiни. Старокиiвськi лiтописцi називають його добрим дбайливцем Рземлi, який боронив ii i вiд зовнiшнiх ворогiв, i вiд внутрiшнiх мiжкнязiвських чвар. Вiн, мовлячи словами давньоруського книжника, «просвiтив Руську землю, наче сонце, i слава його розiйшлася по всiх землях». Нинi можна додати: i не померкла у вiках, зберiгаючи в iсторичнiй пам’ятi схiдних слов’ян образ розважливого i твердого державця, справедливого володаря-миротворця.

Значно пiзнiше видатний iсторик Микола Костомаров завважить, що Володимир Мономах «залишив по собi пам’ять найкращого iз князiв… Його благодушнiсть, сполучена в ньому з енергiйною дiяльнiстю i розумом, пiднесли його так високо i в очах сучасникiв, i в пам’ятi потомства»[1 - Костомаров Н. И. Князь Владимир Мономах // Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Кн. 1. Вып. 1, 2, 3, – М., 1990. – С.70.].

Володимир Мономах свiдомо працював над творенням власного образу iдеального правителя. Першi лiтературнi твори, що вказують на це, походять вiд самого князя – насамперед йдеться про знамените Повчання, або з найближчого оточення – грандiозний лiтописний звiд Повiсть временних лiт, складений на початку ХІІ ст. За словами Михайла Грушевського, його прихильник свiдчить, той «зiставсь iдеалом князя – енергiйного, запопадливого, для громади доброго»[2 - Грушевський М. С. Історiя Украiни-Руси. В 11 т., 12 кн. – К., 1992 (Пам’ятки iсторичноi думки Украiни). Т. 2. – С. 120.].

Вiн також зумiв набути великого авторитету серед сучасних йому представникiв князiвських кланiв, впливових вельмож та церковних iерархiв. Либонь, тому його постать не обдiлена увагою у вступi до Галицько-Волинського лiтопису, руськiй редакцii Лiтописця патрiарха Никифора, Словi про погибель Руськоi землi.

Кульмiнацiя творення образу Володимира Мономаха припала на XV–XVI ст., коли формуеться легенда про царськi дари Мономаху. І тiльки згодом – у XVIII – на початку ХІХ ст. в iсторичнiй творчостi та художнiй лiтературi[3 - Ширше див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. – Ростов-на-Дону, 2014.] вiдроджуеться iнтерес до цiеi непересiчноi особистостi. Утiм, художня лiтература використовувала i розвивала тi риси образу князя, якi продукувала iсторична наука.

Слiд зазначити, що здобуття авторитету серед князiвського загалу, невеликого кола впливових княжих мужiв i церковних iерархiв досягалося щоденною напруженою працею пiд час безпосередньоi комунiкацii. Тексти лише вiдобразили результат цiеi полiтики Мономаха.

Середньовiчне феодальне суспiльство, як вiдомо, iснувало на засадах вiдносно жорстких статусiв та стабiльних станових категорiй, що передбачали обов’язковий для його представникiв спосiб життя та лiнiю поведiнки[4 - Див.: Гуревич А. Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. – М., 1970. – С. 76, 218.]. Усвiдомлення своеi престижноi соцiальноi ролi зумовило Мономаха постiйно дбати про власний авторитет та репутацiю, а отже, належне сприйняття соцiумом його образу. Як, власне, чинили й iншi представники владноi верхiвки. Заради демонстрацii своiх достоiнств вони свiдомо наражалися на, здавалося б, непотрiбний ризик.

Ставлення до князя визначалося тим, наскiльки його вчинки вiдповiдали тодiшньому поняттю честi. Честь – незастигла iманентна даннiсть, раз i назавжди дарована князiвському клану. Саме слово честь було похiдним вiд спостереження за поведiнкою людини й розумiння / прийняття соцiумом. Інакше кажучи, мiсце князя у суспiльствi «прямо залежало вiд оцiнки його поведiнки оточенням. Претензiя на визнання обов’язково повинна була вiдповiдати прийнятим нормам поведiнки»[5 - Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков. – М., 1999. – С. 113.].

Поняття честi було центральним в лицарському етосi – стилi життя провiдноi верстви суспiльства й прийнятiй нею iерархii цiнностей, що визначала модель соцiального орiентованоi поведiнки[6 - Оссовская М. Рыцарь и буржуа: Исследования по истории морали. – М., 1987. – С. 26.]. Лицарство традицiйно вважаеться суто захiдноевропейським явищем. Однак його глибокi i давнi корiння були вигодуванi, за образним висловом Франко Кардiнi, степним чорноземом й, «вiтер степiв гуде в гiллях древа середньовiчного лицарства»[7 - Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – М., 1987. – С. 61.].

Ідеологiя лицарства своiми корiннями сягае в глибини самосвiдомостi варварських народiв середньовiчноi Європи з притаманним iм культом вождя, особистоi вiдданостi i военноi вiдваги. Уявлення про честь князя-язичника, що формувалася з часу появи у схiднослов’янському суспiльствi военних спiвтовариств, вiдбивають такi слова Мономахового прадiда – Святослава Ігоревича: «…ми не якiсь там ремiсники, що добувають засоби для iснування трудами рук своiх, а мужi кровi (видiлено мною – В. Р.) якi зброею перемагають ворога»[8 - Лев Диакон. История. – М., 1988. – С. 57.]. Як бачимо, для Святослава честь пов’язана з кров’ю, пролитою у вiйнах i грабунках.

Мужнiсть на вiйнi була чи не найбiльшою чеснотою й для християнського князя Володимира Мономаха. Характерними щодо цього е лiтописнi прославляння його воiнськоi доблестi, де рефреном звучать, наприклад, такi слова: «немало поту витер iз дружиною своею, i виказав неабияку мужнiсть iз мужами своiми».

Найважливiшими елементами лицарськоi конструкцii iдеальноi князiвськоi поведiнки була особиста мужнiсть на вiйнi та полюваннi. Глибоку закорiненiсть подiбних уявлень в ментальних установках схiдних слов’ян вiдбивае, на мiй погляд, семантичний, зi знаком ототожнення, ряд: поле битви – поле честi. Таким лицарем честi був Володимир Мономах.

У цiй книжцi автор намагався вiдтворити славетнi дiяння очiльника Киiвськоi держави, простежити еволюцiю його образу, створеного старокиiвськими книжниками, а також дослiдити, в якiй послiдовностi та якими засобами вiдбувалося привласнення iменi успiшного державця чужою нам iсторiею агресивноi пiвнiчно-схiдноi сусiдки.

Хай це видання стане своерiдною лоцiею для захопливоi подорожi у свiт украiнського середньовiччя, сповненого брязкоту зброi, звитяжних перемог i високих помислiв. Адресуючи книжку широкому читацькому загалу, автор, слiдом за Мономахом, смиренно закликае бути до неi поблажливим: «Якщо ж кому не люба грамотка ся, хай не посмiються чи так ото не скажуть: “На далекiй путi та на санях сидячи, нiсенiтницю ти еси мовив”».

Мономаховi «труди i днi»

Володимир, наречений у хрещеннi Василiем, народився 1053 року вiд шлюбу улюбленого сина Ярослава Мудрого – Всеволода з дочкою вiзантiйського iмператора Константина ІХ Мономаха – Марiею: «У рiк 6561 [1053] у Всеволода родився син Володимир од цесарицi грецькоi». Про свое походження Володимир не без гордощiв розповiдае у складеному ним на схилi лiт Повчаннi дiтям: «Я, недостойний, дiдом своiм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещеннi Василiем, а руським iменем Володимир, отцем улюбленим i матiр’ю своею з Мономахiв»[9 - Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (Далi – ПСРЛ) – Л., 1926. – Т. 1. – Стб. 240. Тут i далi цитування лiтописних джерел подаеться у перекладi украiнською мовою за виданням: Лiтопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. – К.: Днiпро, 1989.].

Його хрестильне i княже iм’я, схоже, свiдчить про те, що вiн був названий так на честь свого прадiда – хрестителя Русi Володимира-Василя Великого.

Правляча династiя Киiвськоi Русi була поеднана узами матримонiального спорiднення з багатьма королiвськими домами Європи. Ми, украiнцi, iз задоволенням i гордiстю називаемо князя Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.) «тестем Європи». Справдi, одна з його доньок – Анна Ярославна була «королевою Францii» (Іль-де-Франса), а двi iншi – дружинами королiв Норвегii й Угорщини.

Сам Ярослав був одружений зi шведською принцесою Іриною-Інгiгердою, донькою шведського короля Олафа Шьотконунга. Вiд цього шлюбу народилися всi його сини. Старший Ізяслав, який успадкував вiд батька киiвський престол, одружився з донькою польського короля Мешко – Гертрудою. Його наступник на киiвському престолi Святослав Ярославич взяв собi за дружину дочку нiмецького графа Леопольда фон Штаде, а молодший Ярославич, Всеволод – вже згадувану доньку вiзантiйського iмператора Константина Мономаха.

Подiбнi pacta matrimonialia визначали вiдповiднi полiтичнi стратегii, европейське партнерство Киiвськоi Русi. У зворотнiй перспективi непоцiнованим залишаеться те, що iноземнi дружини привносили в повсякденне життя княжого двору культурнi традицii своеi краiни, своi мови i звичаi. Тому, либонь, кожен князь мав досить вiльно володiти не менш нiж трьома мовами, щоб розмовляти зi своею матiр’ю, в якоi вiн виховувався рокiв до шести-восьми, з батьком, дружиною i пiдданими. Отож важко встановити, яка мова була для них рiдною.

Визначальною для двiрцевоi культури Киiвськоi Русi, стилю життя ii полiтичноi й церковноi елiти була вiдкритiсть зовнiшнiм культурним впливам, у iх творчому синтезi на грунтi киево-руськоi (слов’янськоi) самобутностi.

Часи зростання i мужнiння

У цiй полiкультурнiй атмосферi i зростав Володимир. За середньовiччя, дитина з малих рокiв прилучалася до життя дорослих, переймалася iхнiми заняттями й турботами. Разом з iншими хлопцями Володимир вправлявся на дерев’яних мечах, готуючись до майбутнiх ратних подвигiв та опановував майстернiсть верховоi iзди.

Своерiдним вступом до громадського життя новонародженого члена княжого дому Рюриковичiв були пострижини, якi здiйснювалися на третьому чи навiть другому роцi життя княжича. Зазвичай цей обряд вiдбувався за участi мiсцевого епископа в кафедральному храмi. Щодо Володимира Мономаха то, очевидно, йдеться про Софiйський собор у Киевi.

Обряд пострижин iснував також у Вiзантii. В давнiх германцiв вiн супроводжувався оперiзуванням хлопчикiв. У середньовiчнiй Русi, як засвiдчують лiтописнi джерела, пострижини княжича супроводжувалися його першим посадовленням на коня. Завершувалася церемонiя загальномiським святом й учтою на княжому дворi.

Дитинство Володимира не було безхмарним. Воно припало на часи бурхливих змiн у громадсько-полiтичному життi Киiвськоi Русi. Коли малюку не було й року, помер його дiд Ярослав, який доклав чимало зусиль для розбудови Киiвськоi держави та домiгся ii процвiтання в нероздiленiй Європi. По смертi Ярослава Мудрого, яка наздогнала його 20 лютого 1054 року у Вишгородi, старший його син Всеволод, який тодi перебував при батьковi, «опрятав тiло отця свойого, положив на сани, i повезли його до Киева».

Сани з тiлом Ярослава до мiсця поховання у збудованому ним Софiйському соборi супроводжувала урочиста процесiя з церковними спiвами духовенства та плач-голосiння мирян: «Попи по обичаю спiвали спiви, i плакали по ньому всi люди. І, принiсши, положили його в рацi мармуровiй у церквi святоi Софii»[10 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. Т. 1. Стб. 162.].

Перед цим, вiдчуваючи холодний подих смертi, Ярослав вирiшив обумовити порядок передачi влади своiм синам: «коли ще вiн був живий, наставив вiн синiв своiх, сказавши iм: «Осе я одхожу зi свiту сього. А ви, сини моi, майте межи собою любов, бо ви есте брати вiд одного отця i одноi матерi. І якщо будете ви в любовi межи собою, то й Бог буде в вас, i покорить вiн вам противникiв вiд вас, i будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненавистi жити, у роздорах сварячись, то й самi погибните, i землю отцiв своiх i дiдiв погубите, що ii надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно»[11 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 161.].

Наведений текст Ярославового «заповiту» текстологiчно грунтуеться на бiблiйних зразках та лiтературних запозиченнях iз вiзантiйських джерел[12 - Див.: Franklin S. Some Apocryphal Sources of Kievan Russian Historio-graphy // Oxford Slavonic Papers, 1982. – № S. Vol. 15. – P. 6 – 15.]. Однак сам факт такого перерозподiлу земель мiж синами Ярослава не викликае сумнiвiв. Старшому Ізяславу дiсталася Киiвщина, Святославу – Чернiгiвщина, Всеволоду – Переяславщина, Ігорю – Волинь з центром у Володимирi, а В’ячеславу – Смоленськ.

Метою цього ряду було збереження сiмейного союзу мiж Ярославичами заради внутрiшнього миру i едностi в боротьбi з ворогами. Його полiтичний, сказати б, змiст полягав у спробi узгодити сiмейний розподiл з потребами державноi едностi: адже результатом сiмейного розподiлу стало «припинення спiвволодiння i розпадання заснованоi на ньому соцiальноi групи»[13 - Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси. Лекции по русской истории. Киевская Русь. – М., 1998. С. 36.].

Історики минулого вважали, що «ряд» Ярослава не встановлював порядку наслiдування киiвського старiйшинства й спадкоемностi князiвських володiнь, а вiдтак i не внiс нiчого нового до форми полiтичноi органiзацii Киiвськоi держави. Подiбноi точки зору дотримуеться й низка сучасних дослiдникiв.

Натомiсть М. Ф. Котляр обгрунтував думку про те, що Ярослав передбачав передачу Киева старшому в родi й тим самим поклав початок системi успадкування князiвських столiв по горизонталi, вiд старшого брата до молодшого[14 - Котляр Н. Ф. Ярославов ряд 1054 г. и его политические последствия //Історiя Русi-Украiни (iсторико-археологiчний збiрник). – К., 1998. – С. 155–156; Його ж: Історiя давньоруськоi державностi. – К., 2002. – С. 82–83.].

Звiсно, iдеi Ярославового заповiту з часом будуть нiвельованi непередбачуваним плином суспiльно-полiтичного життя та полiтичноi практики. Та все-таки, можна сконстатувати, що подiл земель мiж синами Ярослава, спiвтовариство яких вiдтепер набувае якiсно нового статусу референтноi сiмейноi групи володарiв Киiвськоi Русi призвiв до змiн в органiзацii ii полiтичноi системи.

Перехiд вiд corpus fratrum, тобто вiд моделi братерськоi сiм’i, в якiй не iснувало авторитету старшого брата, до сеньйорату, який закрiплював за старшим у родинi сином права батька[15 - Ширше див.: Назаренко А. В. Родовой сюзеренитет Рюриковичей над Русью (Х – ХІ вв.) //Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования 1985 г… – М., 1986. – С. 151–154.], вiдбивае, на думку багатьох дослiдникiв, вiдома композицiя фрески в центральнiй навi Софiйського собору в Киевi iз зображенням сiм’i Ярослава Мудрого.

Ф. Кемпфер зводить його у ранг документа сеньйорату i вбачае в ньому пiдтвердження присяги едностi княжоi сiм’i у полiтичних справах[16 - Kampfer F. Das russische Herrscherbild von den Anfangen bis zu Peter de Grossen. Studie zur Entwicklung politischer Ikonographie im byzantinischen Kulturkreis. – Recklinghausen, 1978. – S. 114–116.]. Так само i сучасний украiнський дослiдник потрактовуе княжий портрет як спрямоване в майбутне послання Ярослава: «композицiя княжоi фрески в соборi св. Софii репрезентувала таку концепцiю сiмейного урядування над Руссю, за якоi старший син мав посiсти мiсце батька. Метою системи було забезпечити еднiсть сiм’i та пiдвладних територiй»[17 - Козак Н. Образ i влада (Княжi портрети у мистецтвi Киiвськоi Русi ХІ ст.). – Львiв. 2007. – С. 44.]. Втiм, не переконаний в тому, що цей художнiй образ являе собою нотарiально засвiдчений юридичний акт полiтичного спiвжиття княжоi сiм’i, яким воно бачилося Ярославу пiсля його смертi.

Говорячи про полiтичнi наслiдки Ярославового заповiту, насамперед слiд вiдзначити, що цим «рядом» була порушена еднiсть «Руськоi землi» в Середньому Поднiпров’i, яка досi була доменом киiвських князiв-самовладцiв – Володимира Великого i Ярослава Мудрого.

Через вiдновлення адмiнiстративно-полiтичного подiлу «Руськоi землi» на Днiпровському Лiвобережжi виникають князiвськi столи з центром у Чернiговi i Переяславi, якi стали осередками володiнь старших Ярославичiв. Вiдповiдно, Святослав i Всеволод були надiленi рiвними з киiвським князем Ізяславом легiтимними правами.

Це, зокрема, засвiдчуе iхня спiльна дiяльнiсть у всiх сферах життя краiни: разом вони розпоряджалися розподiлом земель мiж iншими князями, органiзовували спiльнi походи, впроваджували законодавчi норми. Так, стаття 2 Поширеноi редакцii Руськоi Правди сповiщае, що по смертi Ярослава «зiбралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод та мужi iх: Коснячко Перенег, Никифор i вiдмiнили страту (отложиша убиение за голову), натомiсть постановили кунами ся викупати; а iншi норми всi, за якими Ярослав судив, так i сини його зоставили»[18 - Памятники русского права.: Вып. 1. Памятники права Киевского государства Х – ХІІ вв. – М., 1952. – С. 108.].

У 1059 роцi Ізяслав, Святослав i Всеволод звiльнили з в’язницi свого дядька Судислава та волi йому не подарували, а постригли в ченцi Георгiiвського монастиря в Киевi, де той i скiнчив свое живоття. Пiсля смертi в 1057 роцi смоленського князя В’ячеслава брати посадовили на його мiсце Ігоря Ярославича, «iз Володимира вивiвши»[19 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 162.].

Слiдом за Волинню вони прилучили до своiх володiнь i Галичину, вигнавши звiдти свого небожа Ростислава – сина Володимира Ярославича. Невдовзi Ярославичi виступили вiйною на Полоцьке князiвство: «Ярославичi ж трое, – Ізяслав, Святослав, Всеволод, – зiбравши воiв, рушили на Всеслава»[20 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 166.]. Холодноi зимовоi днини 1067 року Ярославичi заволодiли Мiнськом, а з настанням весни виграли вирiшальну битву з вiйськами Всеслава Полоцького. Потому вони, «цiлувавши хрест чесний» пiдступно заманили Всеслава до себе на переговори, кажучи йому: «Прийди до нас, а ми не вчинемо тобi зла».