Пісні самогубців. Рима, біль та журба

Бо люди…
Такi… як е.

Дайте iм хлiба!

На землях родючих, чудових,
Живе простий люд.
Своiми руками ледве збирають,
Іншим ротам семена.

Вони багато працюють,
Та ледве iснують.
В постiйних злиднях,
Недугах та скаргах живуть.

Хлiбороби хлiборобiв деруть,
Скотарi рiжуть останню худобу.
А бабки все лають на всiх,
Посмiхаясь згадають минулих катiв.

Їх годують плiтками,
Чутками, гнилою землею,
Що ось-ось прийдуть змiни.
І всi як царi заживуть.

Та для брехнi,
В серцях працюючих мас
Бракуе вже мiсця,
Та немае вже сил!

Їх мотори глохнуть поволi.
Один за одним…
Вся нацiя гине задля
Ситих шлункiв катiв.

Дурнi мрiями багатiють,
А не iхнiх хребтах,
Будують новi квартали,
Дачi, вiлли, палаци…

Цiлiсiнький свiт подурнiв.
Всi живуть немов ляльки,
Та поодинцi рiжуть горлянки,
Сховавшись по конурах лячним.

Тихий шум

Я йду по вулицi,
Дивуюся.
Назустрiч бiжать люди,
Шумнi та смiшнi.

Вони так тремтять,
Кричать.
Та iх все одно не чути.
Вони вже мертвi.

Їхнi тiла все летять
У безодню.
Там вже чекае смерть,
Привiтно вiтаючи всiх.

Може менi закричати?
Побiгти?
Чи просто далi стояти,
Чекаючи див?

Чи в змозi хтось iм…
Сказати…
Що ось-ось прийде вiн.
Кiнець, фiнал усього.

Я можу просто мовчати.
Та бути нiчим,
Нiким.
На телефон просто знiмати.

Так який тодi сенс?
Вмирати?
Чи далi грати роль,
У виставi сумнiй?

Паразит в серцi

Вiн в неi серце вкрав,
Проник до душi.
Розбивши там тент,
Вiн жив вглибинi.

Щастя й радiсть,
Спокiй та тишу —
Все це забрав,