Вавилонська царівна

Потiм, витягти невеличку коробку, вiн подав ii скiфовi з такими словами:

– У цiй коробочцi, ваша величнiсть, чистий ясенець, у який вiрять у моiй краiнi; вашi славнi рани загояться вiд нього в одну хвилину. Тiльки випадково не змогли ви подолати лева, та, незважаючи на це, ваша мужнiсть усiх нас захоплюе.

Скiфський цар, бiльше схильний до вдячностi, нiж до заздростi, подякував своему визволителевi й, нiжно обнявши його, пiшов до свого покою, щоб прикласти ясенець до ран.

Невiдомий дав левову голову своему челядниковi, який вимив ii у водоймищi, що було пiд амфiтеатром, i, випустивши з неi всю кров, витяг зi своеi торбинки клiщi, висмикнув ними з пащi лева сорок зубiв i вставив на iх мiсце сорок таких самих завбiльшки дiамантiв.

Його господар зi звичайною своею скромнiстю повернувся на свое мiсце. Вiн дав голову лева своему птаховi.

– Любий пташе, – сказав вiн, – однеси до нiг Формозанти цей невеличкий знак пошани.

Птах полетiв, тримаючи в кiгтях страшний трофей. Вiн принiс його до нiг царiвни, схиливши шанобливо шию й згинаючись перед нею. Сорок дiамантiв заслiпили всiм очi. У пишному Вавилонi ще не бачили таких самоцвiтiв: на смарагди, топази, сапфiри i карбункули тодi дивилися там як на найдорогоцiннiшi окраси. Бел i весь двiр були в захватi. Ще бiльше вражав iх птах, що принiс цей подарунок. Вiн був завбiльшки з орла, але очi в нього були нiжнi й лагiднi, в орла ж вони гордi й грiзнi. Дзьоб у нього був рожевий i, здавалося, чимось нагадував чарiвнi уста Формозанти. Шия його мiнилася фарбами веселки, але яскравiшими i осяйнiшими. Золото всiх вiдтiнкiв виблискувало в його пiр'i. Лапи в нього були наче сумiш срiбла з пурпуром, а хвости найкращих iз птахiв, яких пiзнiш запрягали в колiсницю Юнони,[17 - Богиню Юнону, дружину Юпiтера, часто змальовували в колiсницi, яку тягнули павичi] меркли перед його хвостом.

Увагу, цiкавiсть, здивування, захват усього двору привертали то сорок дiамантiв, то цей чарiвний птах.

Вiн сiв на балюстрадi мiж Белом i його дочкою. Формозанта гладила його, пестила i цiлувала. Вiн, здавалося, приймав цi пестощi з насолодою, до якоi примiшувалася пошана. Коли царiвна давала йому поцiлунок, вiн повертав його i потiм, зворушений, дивився на неi. Вона дала йому тiстечок i фiсташок, якi вiн брав своею пурпурно-срiблястою лапою i з невимовною грацiею вкидав у дзьоб.

Бел, уважно розглянувши дiаманти, вирiшив, що цiла його провiнцiя ледве чи може викупити такий багатий подарунок. Вiн наказав, щоб для невiдомого виготували дари ще розкiшнiшi, нiж тi, що придiленi були для трьох державцiв.

– Цей юнак, – сказав вiн, – е, безперечно, син або китайського iмператора, або короля тоi частини свiту, про яку я чув i яку називають Європою, або вiн син африканського царя, володiння якого, кажуть, межують з Єгиптом.

Вiн одразу ж послав свого обершталмейстера привiтати невiдомого юнака i спитати, чи не е вiн державець якоiсь iз цих iмперiй i чому, маючи такi незвичайнi скарби, приiхав вiн з одним слугою i невеличкою торбинкою.

Поки обершталмейстер пiдходив до амфiтеатру, щоб виконати це доручення, приiхав верхи на однорозi другий слуга. Вiн, звертаючись до юнака, сказав йому:

– Життю Ормара, вашого батька, надходить кiнець, я приiхав сповiстити вас про це.

Невiдомий звiв очi до неба, заплакав i вiдповiв одним словом:

– Їдьмо.

Обершталмейстер, переказавши привiтання Бела тому, хто перемiг лева, подарував сорок дiамантiв i володiв прекрасним птахом, спитав у слуги, яким же царством править батько цього юного героя. Слуга вiдповiв:

– Батько його – старий пастух, якого дуже люблять в окрузi.

Поки тривала ця коротка розмова, невiдомий сiв на свого однорога i сказав обершталмейстеровi:

– Пане, дозвольте передати Беловi i його дочцi мое щедре шанування i скажiть царiвнi, що я прошу добре дбати за птаха, якого я лишаю iй; вiн единий на весь свiт, i цим вiн подiбний до неi.

Сказавши це, вiн виiхав, як блискавка. Обидва слуги виiхали за ним i зникли з очей.

Формозанта не могла втриматися й голосно зойкнула. Птах, обернувшись до амфiтеатру, де ранiше сидiв його господар, здавалося, дуже засмутився, не бачачи його, потiм, пильно глянувши на царiвну й тихенько потершися дзьобом об ii прекрасну руку, вiн неначе вiддавав себе iй до послуг.

Бел, дiзнавшись, що цей незвичайний юнак – син пастуха, здивувався, як нiколи ранiш, i не мiг тому повiрити. Вiн послав навздогiн за ним, але швидко йому доповiли, що однорогiв, на яких виiхали три вершники, не можна наздогнати i що, iдучи чвалом, вони, мабуть, роблять по сто миль за день.

II

Усi обмiрковували цю дивовижну подiю i марно силкувалися довiдатись, як пастухiв син мiг подарувати сорок великих дiамантiв i чому вiн приiхав однорогом. Усi розгубилися, а прекрасна Формозанта, пестячи свого птаха, була в глибокiй задумi.

Княжна Альдея, ii двоюрiдна сестра, яка була струнка i майже така сама вродлива, як Формозанта, сказала iй:

– Сестро моя, не знаю, чи цей молодий напiвбог е пастухiв син, чи нi, але менi здаеться, що вiн виконав усi умови, зв'язанi з вашим шлюбом: вiн натягнув лук Немврода, вiн перемiг лева, вiн дуже розумний, бо написав для вас досить гарний експромт. Пiсля того як вiн дав вам сорок величезних дiамантiв, ви не можете заперечувати, що вiн найщедрiший з людей; вiн володiе птахом, якого не знайти бiльше в свiтi. Його доброчиннiсть не мае меж, адже, замiсть того щоб лишитися бiля вас, вiн не вагаючись виiхав, як тiльки дiзнався, що батько його хворий. Усi вимоги оракула вiн виконав, окрiм однiеi – перемогти своiх суперникiв, але вiн зробив бiльше: вiн урятував життя единому суперниковi, якого мiг боятися, а коли б вiн захотiв битися з двома iншими, то, гадаю, немае сумнiву, що вiн легко перемiг би iх.

– Усе, що ви кажете, – правда, але чи можливо, щоб найбiльший з людей i, може, найлюб'язнiший, був сином пастуха? – вiдповiла Формозанта.

Статс-дама, яка втрутилася до розмови, сказала, що дуже часто слово «пастир» застосовують до царiв. Їх називають пастирями, бо вони стрижуть своi отари, i що це, безперечно, поганий жарт слуги, що молодий герой приiхав з таким невеличким почтом тiльки для того, щоб показати, що його власнi заслуги вищi за королiвську пишноту i що тiльки вiн сам домiгся Формозанти. У вiдповiдь на це царiвна тiльки осипала птаха тисячею поцiлункiв.

Тим часом справили величезний бенкет для трьох царiв i для iнших володарiв, що приiхали на свято. Царева дочка i небога мусили приймати гостей. Царям принесли подарунки, гiднi вавилонськоi пишноти. Чекаючи трапези, Бел скликав раду, щоб вирiшити справу зi шлюбом Формозанти. Бувши тонким полiтиком, вiн сказав:

– Я старий, не знаю, що менi робити й кому вiддати мою дочку. Той, хто заслужив ii, – тiльки простий пастух; царi египетський i iндiйський – боягузи; менi подобаеться цар скiфський, але вiн не виконав жодноi умови. Я маю ще порадитися з оракулом. Мiркуйте тим часом, i ми постановимо так, як скаже оракул, бо цар повинен поводитися тiльки згiдно з волею безсмертних богiв.

Тут вiн пiшов до своеi молитовнi; оракул, як звичайно, вiдповiв йому дуже коротко: «Твоя дочка одружиться тiльки тодi, як попоiздить свiтом». Здивований Бел повернувся до радникiв i переказав вiдповiдь оракула.

Усi мiнiстри дуже шанували оракулiв, усi погоджувалися чи удавали, нiби погоджуються, що оракули е основа релiгii, що розум повинен мовчати перед ними, що це через них царi правлять народами, а маги царями; що без оракулiв на землi не було б нi чесноти, нi вiдпочинку. Потiм, засвiдчивши найглибшу до них пошану, мало не всi зважили, що цей оракул надто зухвалий, що йому не треба скорятися, що нема нiчого непристойнiшого для дiвчини, а тим бiльше для дочки великого вавилонського царя, як iхати невiдомо куди; що це добрий спосiб зовсiм не одружитися чи одружитися потай, негiдно й непристойно, що, одне слово, оракул не мае й найменшого здорового глузду.

Наймолодший з мiнiстрiв, на iм'я Онадаз, найрозумнiший з них, сказав, що оракул, очевидно, мав на увазi богомiлля чи прощу i що вiн пропонуе себе в проводирi царiвнi. Рада погодилася з його думкою, але кожен хотiв бути за проводиря. Цар вирiшив, що царiвна може поiхати в храм, трасантiв за триста вiд мiста, по дорозi в Аравiю, щоб поклонитися святому, який нiбито влаштовував щасливi шлюби дiвчатам, i що поiде з нею старшина ради. Пiсля цiеi постанови пiшли вечеряти.

III

Посеред садiв, мiж двох водоспадiв, пiдносився овальний салон на триста футiв у дiаметрi, його блакитне склепiння, усипане золотими зiрками, вiдбивало дiйсне розмiщення сузiр'iв i планет. Склепiння це оберталося, як i небо, за допомогою машин, так само невидимих, як i тi, що керують небесним рухом. Сто тисяч свiтильникiв, у цилiндрах гiрського кришталю, освiтлювали зокола й зсередини iдальню; у буфетi, який мав вигляд амфiтеатру, було двадцять тисяч ваз i золотих блюд, а проти буфету сидiли музиканти. У двох iнших амфiтеатрах були: в одному – овочi всiх сезонiв, у другому – кришталевi амфори, в яких вилискували вина, якi тiльки бувають у свiтi.

Гостi посiдали навколо столу, вкритого вiзерунками квiтiв i фруктiв з дорогоцiнного камiння. Прекрасна Формозанта сидiла мiж царем iндiйським i фараоном египетським, прекрасна Альдея – бiля скiфського царя. Було ще тридцять iнших володарiв, i бiля кожного сидiла одна з кращих двiрських дам. Посерединi, проти своеi дочки, сидiв цар вавилонський. Здавалося, вiн сумував, що не знайшов iй гiдного мужа, i разом з тим радiв, що вона ще бiля нього. Формозанта попрохала в нього дозволу посадити свого птаха бiля себе на столi; цар охоче погодився.

Пiд звуки музики кожен володар мiг вiльно розмовляти зi своею сусiдкою. Бенкет був приемний i пишний. Перед Формозантою поставили рагу, яке дуже любив ii батько. Царiвна сказала, що цю страву треба було б подати його величностi, i вiдразу ж птах, на диво спритно, вхопив блюдо i подав його царевi. Ще нiколи так не дивувалися за вечерею. Бел так само, як i дочка його, пестив птаха. Раптом птах полетiв назад до Формозанти. Летячи, вiн розгорнув такий прекрасний хвiст, його розкритi крила були таких блискучих кольорiв, золоте пiр'я так слiпуче виблискувало, що всi дивилися тiльки на нього, а музики припинили грати i стояли непорушнi. Нiхто не iв, нiхто не розмовляв, чути було тiльки захоплене шепотiння. Протягом вечерi вавилонська царiвна цiлувала його, забувши про всiх володарiв на свiтi. А царi iндiйський та египетський вiдчували, як зростае iх досада й обурення, i кожен з них дав собi слово прискорити прихiд своiх трьохсоттисячних армiй, щоб помститися.

Щодо скiфського царя, то вiн захопився розмовою з прекрасною Альдеею. Його горде серце нiби не помiчало неуважностi Формозанти i було до неi швидше байдуже, нiж гнiвне.

– Вона прекрасна, – говорив вiн, – визнаю це, але вона, здаеться менi, належить до тих жiнок, якi цiкавляться тiльки власною вродою i якi гадають, що людський рiд повинен iм бути дуже вдячний уже за те, що вони дозволяють показувати себе привселюдно. У моiй краiнi не обожують iдолiв; менi бiльше подобаеться весела й уважна погануля, нiж ця прекрасна статуя. Ви, панi, такi самi чарiвнi, як вона, а ви дозволяете собi принаймнi хоч розмовляти з чужинцями. Зi скiфською щирiстю признаюсь вам, що я вiддаю вам перевагу перед вашою сестрою.

Проте вiн помилявся щодо вдачi Формозанти; вона не була така пихата, як здавалося. Але Альдеi дуже сподобався його комплiмент. Розмова iхня стала дуже цiкава: поки вийшли з-за столу, i вiн i вона порозумiлися й були дуже задоволенi.

Пiсля вечерi вийшли прогулятися в парку. Цар скiфський i Альдея не забули вiдшукати затишний куточок. Альдея, що була щира на вдачу, сказала царевi:

– Я ненавиджу мою двоюрiдну сестру, хоч вона й краща за мене i ii чекае вавилонський трон. Честь сподобатися вам для мене привабливiша. Я волiю краще Скiфiю з вами, нiж вавилонську корону без вас, але ця корона належить менi за правом, коли е права на свiтi, бо я походжу вiд старшого Немвродового колiна, а Формозанта тiльки вiд молодшого. Їi дiд скинув з царства мого дiда i вбив його.

– То от яке кревне право у вавилонських царiв! – сказав скiф. – Як звали вашого дiда?

– Його звали Альдей, як i мене, батько мав таке саме iм'я; його з матiр'ю заслали були в глибину iмпеpi?, a по iхнiй смертi Бел, не боячись мене, побажав виховати мене разом зi своею дочкою, але вiн вирiшив, що я нiколи не вийду замiж.

– Я помщуся за вашого дiда, вашого батька й за вас, – сказав цар скiфський, – я вiдповiдаю за те, що ви вийдете замiж, я заберу вас позавтрьому рано-вранцi, бо завтра мушу обiдати з вавилонським царем, i щоб пiдтримати вашi права, я приведу армiю в триста тисяч!

– Я згодна, – вiдповiла прекрасна Альдея, i, давши одне одному слово честi, вони розiйшлися.

Незрiвнянна Формозанта вже давно пiшла спати. Вона звелiла поставити бiля свого лiжка срiбний ящик, а в ньому апельсинове дерево, на якому б опочивав ii птах. Запона над лiжком була спущена, але Формозантi не хотiлося спати, – серце й уява ii надто були збудженi. Прекрасний невiдомий стояв iй перед очима, вона бачила, як вiн пускав стрiлу з лука Немврода, вона стежила, як вiн рубав голову левовi, вона знову читала його мадригал, нарештi, вона бачила, як вiн вихопився з натовпу й сiв на свого однорога. Тодi вона вибухнула риданнями й вигукнула крiзь сльози:

– То я його вже не побачу, вiн не прийде знов!

– Вiн вернеться, панi, – вiдповiв iй птах з височини свого апельсинового деревця. – Хiба можна побачити вас i не бачити знову?