Святошинська осінь

Згубився наш цiлунок у роках,
Де руки вiдчували любий потиск.
Та восени злетить у небо птах,
Наспiвуючи: «Ось ти, ось ти, ось ти…».

    1996

«Чекання бiль i сльози зустрiчi, i радiсть…»

Чекання бiль i сльози зустрiчi, i радiсть…
Хто знае все оце, усе це пережив?
Нi, iншоi такоi ти не знайдеш, —
Немае iншоi такоi на землi!

Замислилась, стоiть бабуся-осiнь,
Аж свiтить латаною свитою земля.
А ти iдеш, i зрiдка ноги човгнуть.

Куди ж менi?.. Попереду – журба,
Слiв недоречних артистичний випад
І погляд, кинутий раз по раз навмання…

    1996

Перша зустрiч

Заблисло враз на сподi мого серця,
Мов жар забутий через попiл рокiв,
Нiме ще слово чи вiдлуння крокiв,
Що ними доля набiгае та смiеться.

Полину думкою назад у чорнi ночi —
Вперед цi очi кличуть мене знову.
До них непевну я веду розмову
Про сни моi й тлумачення пророчi.

Усмiшка Ваша чи списом, чи лiком
Обернеться для змученого серця.
Роки шаленi вже не стратять вiку,
Якщо страждати знову доведеться.

Не знав ще, хто Ви, звiдки, як далеко
Щодня повз мене йшли, вiддаленi шляхами
Старого Мiста… Лише жар-птахами
Здiймався погляд Ваш так нiжно й легко.

Забулося далеке вiршування,
Не годен був знайти слова високi.
Лиш присуд озиваеться жорстокий:
Не згадувати, де зiйшла ця зоря рання.

Зневагу, сором, усмiх ледь з презирством —
Все зрозумiю. Лиш нестерпним буде
Постiйний сумнiв, що чигае всюди,
Пiдмiнюючи щастя псевдодiйством.

Та радiсть розливаеться у грудях,
Як уявлю, що знову Вашi очi
Навпроти мене зблиснуть i жiночi
Тендiтнi риси спляче серце збудять.

    2005

Я вiрю

Я вiрю… i коли надмiрна радiсть
Бурхливим морем в серцi закипить,
Коли нi вир життя, нi квола старiсть
Ту надприродну силу не спинить.

Коли п’янке безумство враз накрие,
Розквiтне рiзнобарв’ям краевид,
Захоплена чуттевiсть зрозумiе,
Як танцював безтямно цар Давид.

Я вiрю… коли будень запануе,
Замерехтить у далинi мета
Й стривожена надiя помандруе
Туди, де мешкае примара лиш сама.

Тодi, спинившись поглядом далеким
Аж ген за обрiем, я саме там
Побачу вiри знак, в якiй крiзь спеку
Ступав у Край прабатько Авраам.

Я вiрю… в час, коли глибока туга
У серцi лютим змiем засичить,
Пiдступна думка, наче зрада друга,
Зi споду серця зрине, щоб збудить

Страхи минулi, а в очах постане
Колишнiй жах, що сумнiв живить знов.
Молю Тебе, нехай в надii дане
Цiлюще Слово ситить мою кров!

І як коханоi единi в свiтi очi
Імлою безнадii вiддалить
Жорстокий присуд i у пiтьмi ночi
Нiме питання в небо полетить,