Святошинська осінь

Святошинська осiнь
Доктор Клаус

Збiрка мiстить раннi поетичнi спроби автора, а також вiршi, писанi ним незадовго перед вiд'iздом з Украiни та рiдного Киева. Окремi наведенi тут твори було оприлюднено в кiлькох часописах у серединi 2000-х рокiв; завершеним же виданням – пiд назвою, задуманою автором ще в юнацькi роки, – вiршi публiкуються вперше. «Святошинська осiнь» – пiсня романтичноi молодостi, болю i радостi кохання, смутку минулого й надii щодо майбутнього, – уособлена водами здавна омрiяного автором Святошинського ставу.

Святошинська осiнь

Доктор Клаус

© Доктор Клаус, 2019

ISBN 978-5-4493-0899-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

***
Кудись бiжить вiд мене залiзнична колiя,
У нiздрi б’е кiптявою вагонiв,
По схилах в’еться давня стежечка моя,
Окраець хлiба на малiй долонi…

Там навеснi паруе-дихае рiлля,
А восени чомусь так легко й сумно…
Вогню iз печi, диму з димаря
Не розгублю, не втрачу нерозумно.

Вiталiю, Олежки, Женю i Сашко,
Чи пам’ятаете роки тi безтурботнi?
Чи залишилося в душi, чи не зiйшло
Дитяче хвилювання i неспокiй?

Було мiж нами бiйок i смiхiв,
Образ, примирень, – слiз ми не жалiли.
Немов порозлiталися птахи,
Як виросли, мiцними стали крила.

Минуло стiльки лiт, i ще мине багато, —
Я ж, затаврований iменням «городський»,
Нiколи не забуду першу школу-хату,
Обличчя вчительки i пахощiв весни.

    1995

«Може, диво станеться – i минуле верне…»

Може, диво станеться – i минуле верне,
Як не в цьому свiтi, то на тiм – напевно,
Де гнiтючiсть ночi та омана ранку
Пiд промiнням Вiчностi сплинуть до останку.

І шляхами земними по небесних трасах
Псалми переможнi у словах-прикрасах
Розлетяться в безмiрi, зорями спочинуть,
Твоi сни далекi спомином омрiють…

Прокинься, розуме, зледачiлий байстрюче!
Сни твоi й згадки – зброя навiсна.
У пам’ятi, мов нездоланнi кручi,
Ще височiе давнiшня весна.

Та вже оддалiк маячить надiя —
У вiрi скрiплена обiтниця стара.
Простуючи до неi, плоть змарнiе,
Душа ж повiк лишиться молода.

    1996—2005

Триптих безнадii

1

Мов неполитий саджанець – кохання без майбутнього,
А всi палкi слова – немов мелодiя ввi снi.
Немае на землi нiчого незабутнього, —
Багато нездiйсненного на нiй.

Обставини тяжкi колись назвем ми долею
І слово безнадii кинем спогадам на скон.
Не нашою, на жаль, керовано те волею.
Чому ж моi так груди стискуе воно?

2

Мине ще час – i ти мене забудеш,
І вогник, що горiв у грудях, згасне.
Найдужчi навiть спогади не зможуть
Збудити те, що вмерло передчасно.

Важкi думки отруюють кохання,
Що серцю спокiй не бажають дати:
Як я тебе кохаю, ти нiколи,
Нiколи так не зможеш покохати.

3

Запам’ятай мiй голос назавжди, —
У ньому я для тебе залишуся.
Хоча попереду маячать нам свiти,
Назад, якби й хотiв, не повернуся.