Спокуси святого Антонія

Чортище збоку, осiдлавши лавку, —
Подобою – на ратицях – полiвка,
Пiд ребра – сiркою – i межи очi сцика, —

На мiй хребет – всi жужмом, – як на цоколь,
І я везу бiсiвський почт, мов шкапа. —
Але Ти, Боже, мiй – крiзь пiтьму – шкiпер.

VI

Ти – все в менi – i помисли, i дii,
Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.
Тебе я, Боже, серед пекла здибав
Й вiдтодi все нiяк не вiдгадаю,

Нi – що я, нi – навiщо, анi – де я.
Весь свiт, все звичне – раптом стало дуба.
І хоча я Тобi себе й вiддав був,
Нутро менi – ще й досi бiси доять,

Немов я iхне немовля зарiзав,
Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —
На колесо – i мiж собою дiлять, —

І пекло й далi клепле мою долю, —
Та я – по вiнця – вiд Твоiх чудес, —
Бо Ти – змагун, я ж – Твiй метальний диск.

VII

На вухо – три чорти – содомську казку,
Аби душею – гадяче вiдлуння:
«На хрест – i лагiднiшого вiд ланi!» —
Чортиська – щука-рись й гiена-кiзка

Мене шматують, я тут гiрше кузьки, —
За ноги й руки – й тягнуть геть вiд лiнiй,
Що – куля свiтла – по стернi вiд льону, —
І кожен мною, як об землю – козир,

Що iх – бiсища, – двометровi блохи. —
Я вже оглух вiд пазурiв i бляхи,
Мiй зiр кривавить вiд оцих зображень,

Якi менi – щомитi – пекла брижi.
Аби, – як стiй, – крiзь панцери навколо —
Стернею – в кулi свiтла – Граля келих.

VIII

Менi в живiт – бiсища – з гиком – п’яти,
Аж заграва – вiд сiрки i вiд диму.
Не знаю, чи е край цьому Содому,
А бiси – все новi на мене пута,

Щоб змусити гноiвку пекла пити
І струпами не тiльки тiло, – думи.
Пилу менi крiзь мозок – тлустий демон
І пригорщами в нiс – криваву потерть.

Мурахо-чорт, – боки – з ножiв комори, —
В легеню – iкла – й тягне в закамарок,
Де стiни – навсебiч – iз рученят,

Якi менi – останнiй реченець, —
І я – мiж них, як мiж хортiв – толай. —
А Ти в менi, о Боже, мов телiй.

IX

Бiсище, що – скабою – менi тiм'я,
Одягнений в червоноiклу рясу,
У серце – цвяхи; морда – куркорисi, —
Вiд обрiю по обрiй – пики й темiнь,

Що корбою – сумлiння, жили й тяму.
Серцевий сонця м’яз, що – вiссю в росах,
В менi видовжуеться в нескiнченнi русла,
І я не жменька попелу i втоми

(Хоча мене ще вдосвiта зорав
Бiсище, що – на вусиках зорi, —
І – ланцюги – крiзь вiддих i крiзь скронi,

Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —
Менi – всi ребра, тягнучи за пруг), —
А – вiз усесвiту, в який мене запряг

Ти сам…

X

Цей свiт – рiка, де я – вода й дараба,
А Ти в менi, як буря, що не вщухла.
Все видиме – лиш приступцi i чохли.
Ти мури нахилив менi до ребер,

Де гнотиком – душа, сумний доробок,
Що тiльки но – у лещатах i – чахла,
Аж поки Ти iй – замашного щигля,