Спокуси святого Антонія

Аби вона, як рибна кiстка, – руба,

І вже iй – нi погрози, нi волання.
Скубуть ii, як стиглий кущ малини
Ще сумнiви, отруйнi мозку трутнi,

Та я до Тебе, – що страшнiшi втрати, —
Ще мить, i Ти в менi – вже кожен кут.
Хоч Ти мене – до дiр, – як личаки!

XI

Вода менi у скронях – крап – i – крап, —
Видовжуе у потойбiччя дебет.
Вiтряк-бiсище (свiтло стало дуба,
Повiтря – iз залiзних, довгих круп), —

Вiн меле серце пiд хитинний скрип, —
Навколо мене – то бiгцем, – то – диба.
А я – немов у виразках худоба,
Яку – валками серполезих скребл.

Гiлля – з ребра, i я над свiтом висну,
Повз мене i крiзь мене зими й весни
І зернята рiчок, i зародкiв кулони,

І бiси, що, одягши кущ калини,
Із хоботiв – iкру – на роздорiжжi. —
Чи бiс i Ти, який – у лапах – рожу?

XII

Трикутний бiс – iз черевом вельможi, —
Калаталом менi мiж очi брязка.
Тримаючись за довгу шию бризки,
Отрутою чортисько промiнь маже,

Аби менi – й останнiй цей промiжок,
Щоб анi свiтла, нi струмка, нi бростки,
А тiльки плоть – нiма, глуха i брезкла,
Що Ти iй, Боже, – послугу ведмежу,

Аби душа – нi даху, – нi родини. —
Я – попiл, що лишився вiд ридання,
Пожбурений на смiтник пiтьми – рептух,

Що iз-пiд тлiну усвiдомив раптом:
Я так поволi, як з-пiд кия, вчусь,
Що ця моя ганьба – моя едина честь.

XIII

Увесь цей морок, Боже, – нi, – не докiр,
А просто – в серцi, – як пiдземний зсув.
Бож Ти – фарватер, де мене несе,
І Ти в менi – на всi лади, як – дека.

Я весь румовище, де тiльки пси й гадюки,
Могила, на якiй i хрест осiв.
І той струмок в менi, де небеса,
Бiсища – смiттям, – ще й регочуть дико.

Цей свiт – а з ним i я – лахмiття купи,
Де сатани, – iз присвистом, – екiпа.
Мiй мозок, як в дiрках порожня шанька,

Я так… Мене – до тла – i порошинка,
А я усе ще – маслаки питать,
Хоч Ти мене, як ховраха, – пiтон.

XIV

Я заблукав. Цей свiт – чавунний килим
На груди, i я гину вiд ядухи.
На мене бiс-повiя задом диха
Пiд вигуки визивнi – й iкла скалить.

Ще й бiс-пила, а з ним i бiс-акула, —
О Господи, коли ця погань здохне!
Мене валкують, аби я, невдаха,
Їм на догоду, як фанти на – колiр.
Скрiзь писки мишачi i пики вовчi,
Я так усю абетку пекла вивчив,
Що цi подоби – все нове i рiзне —

Для мене – за незмiнне i старезне, —
Копита, пазурi i вiдра жовчi. —
Мене – нема, е тiльки Ти, – мiй живчик.

XV

Із мене тягне зiр – м’якi цибулi скла,
Бiс-бегемот, що в лапах – важелi потопу.
Бiсище-хрящ, який – на шальках людську тупiсть,
Менi у серце забива горющий клин.

В цьому содомi я один, – безлистий клен, —
В кайданах тiла – на бiсiвському етапi.
За мною й пiдi мною – кишла – пекла типи,
Їх – з черева, як з шапокляка, – бiс-чаклун.