Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)

– Допоможемо паровозику? – спитала стара у котiв.

– Допоможемо, допоможемо. – загурчала тi i взялися якось загадково пiдморгувати iй.

– А ви i в механiцi розумiетеся? – стало цiкаво i менi.

– А то як же! – здивувалася стара. – Розумiемося. І дуже багато ще в чому розумiемося.

– Так ви механiки! – вирвалося в мене. Хоча згорблена стара i два коти не надто походили на механiкiв.

– Майже що. – прогурчав чорний кiт. – Ми бiльше нiж механiки. Ми володiемо механiчноi магiею. Ремонтуемо силою заклинань, вiдварiв, настоянок, масляних сумiшей та iнших технiчних речовин, невiдомих вiдсталiй науцi.

– Ух ти! – здивувався я. – А ангар де ваш?

– А недалече, милок, – вступила в розмову стара. – Тут, недалеко. Всього-то хвилин тридцять лiском пройтися i на мiсцi будемо. – примружилася вона.

– Та що пiвгодини, швидше доберемося. – пiдхопив чорний кiт, облизуючись чомусь.

– У нас там все вже готове, – всю дорогу не замовкала стара. – Ми тобi припарки поставимо, масло змiнимо, метал настоянками отрихтуемо, iржу розчинемо i метал на цих мiсцях наростимо. Ми в цих справах багато що розумiемо. – шепотiло вона.

Скажу вiдразу, лiс то був той же самий – похмурий, холодний, вологий i темний. Гiлки все так само змикалися над трубою, не пропускаючи вниз свiтло, пiдлiсок закривав собою весь простiр мiж стовбурiв дерев. Ми йшли по зеленому тунелю. Менi навiть здалося, що начебто б саме для нас дерева розступилися в сторони, вiдкриваючи прохiд, але так i не розiмкнули гiлки над нами.

Я слухав неуважно стару, весь час озираючись по сторонах. Менi здавалося, що звiдти, через чагарники, з-за стовбурiв дерев, з темряви хтось за нами спостерiгае. І спостерiгачiв там було дуже багато, вiдразу по кiлька за кожним деревом. Всi вони були злi i були готовi ось-ось вискочити i накинутися. Тепер я розумiю чому стара час вiд часу переставала розповiдати менi про свою механiчну магiю i шикала у бiк лiсу. Напевно, заспокоювала тих, хто там сидiв.

Коти простували поруч, гордо задерши хвости. Один праворуч, другий лiворуч вiд мене.

– А ось ми майже вже i прийшли, – вказала вперед стара. – Ось i наш ангар – хатинка.

Попереду щось замаячило, займаючи собою весь прохiд. То була звичайна дерев'яна хатинка. Звичайна та не зовсiм звичайна. Старе дерево у вогкостi поросло мохом. Єдине вiкно давно не милось, а дах, що був зроблений з очерету, потемнiв i вимагав замiни. Хатинка час вiд часу коливалася i з боку здавалося, що вона дихае.

– А як же ми там все помiстимося? – здивувався я.

– Про то не турбуйся, милок! – вимовила стара. – Ось, подивись. – i вона раптово засвистiла. Вiд ii свисту у мене вiдразу ж вуха заклало, а коли вона перестала – ще якийсь час я погано чув.

– Гей, дерев'яна, повернись до мене передом, до лiсу задом! – прокричала стара. У ту мить менi здалося, що я вже десь чув цю фразу, от тiльки де – все нi як не мiг згадати.

«Дерев'яна» затремтiла i, на мiй подив, почала пiднiматися. Хатинка пiднiмалася вгору, розштовхуючи собою в сторони гiлки, а де i самi дерева. Дерева розходилися, як живi, гiлки завбачливо вiдгинаеться убiк, а якi не встигали, тi просто ламалися пiд напором хатинки, що почала рухатися.

– Та швидше ти, дерев'яна! – прокричав чорний кiт. – Ми що тут тебе рiк чекати будемо?!

Хатинка пiднялася на своiх манiпуляторах вгору, повернулась там на пiвоберта i так само акуратно i неспiшно опустилася вниз. Ми стояли осторонь i тiльки зараз я зрозумiв справжнi розмiри цiеi споруди. Вона була величезна, висотою в три ангара, а завширшки п'ять паровозiв. Поки ми стояли далеко – вона нам здавалася не бiльше звичайного будинку.

З цього боку не було вiкон, тiльки однi дверi i великi ангарнi ворота. Ворота вiдчинилися i стара запропонувала менi туди в'iхати.

– Ось ми i вдома, – показувала шлях вона. – У нас тут i вiдвари, i корiння, i масла машиннi настоянi на ялинових шишках. І пiч чудодiйна.

– А пiчка навiщо? – здивувався я. Посеред хатинки, що була розмiром з ангар, стояла величезних розмiрiв пiч, в яку цiлком мiг вмiститися паровоз i мiсце ще залишалося. Пiч вже була розiгрiта i навiть палала жаром.

– А як же по iншому? – зробила здивоване обличчя стара.

– Це щоб кiсточки твоi розпарити. – додав свiтлий кiт.

– Це щоб порчу паровозну з тебе зняти. – промурчала i темний кiт.

– Щоб усi пом'ятостi м'якше стали i вiдвари цiлющi iх отрихтовати змогли.

– Щоб iржу цiлющий вогонь вiддiлив вiд корпусу твого, а ми потiм олiйними екстрактами метал змогли на тебе наварити.

І так солодко звучали iхнi слова, так манила пiчка. Ну прямо так само, як i болото, коли я продирався через лiс. І я вже подався до пiчки, в теплий i приемний жар, як раптом порiвняння з лiсом менi стало очевидним з тим, що вiдбувалося зараз. Порiвняння це мене привело в почуття, щось осмикнуло мене i чари тут же спали. Теплий жар пiчки перетворився на обпалюючу спеку i я навiть почав вiдчувати як метал потроху пiддаеться i ось-ось почне плавитися.

– Гей, ангар, слухай мене! – закричав я. – Туши швидко пiч. Пiдiймайся на манiпулятори i гайда звiдси, в бiк найближчих залiзничних колiй.

І що б ви думали?! Вiн мене послухався. А як же могло бути iнакше то?! Один механiзм iнший зрозумiе з пiвслова. Зрозумiе, послухаеться i розбереться що другому добре, а що нi.

Хатинка похитнулася, стулки печi зачинилися i запал та жар почав вщухати за ними, стара i коти вiд хитавицi покотилися пiд стiну. Покотилися i вiдразу ж перестали бути добрими да чемними. Закричали, руками та лапами замахали, коти тi й зовсiм заверещали. А хатинка тим часом погойдувалася з боку в бiк на ходу.

Дерева своiми лапами чiплялися за ii ноги-манiпулятори, тяглися гiлками-гаками до дверей, обманута у своiх очiкуваннях, зла звiрина та iнша лiсова нечисть стрибали внизу, намагаючись дотягтися до дверей.

І так тривало з пiвгодини…

– А що потiм? – не витримав хтось iз слухачiв.

– А потiм хатинка на манiпуляторах пройшла через весь лiс, прокрокувала по парi болiт, та вийшла до гiлки, що вела прямо сюди. Тут я подякував хатинйi, запропонував iй пiти з лiсу, але вона сказала, що ii вiйськовi тут залишили на випадок вiйни, пiд стару будiвлю замаскували, i вона повинна вiрою i правдою i далi служити, тому покинути свiй бойовий пiст не може. Пообiцяв я тодi час вiд часу заскакувати – виявляеться iй вiйськовi залишили цiлий склад мастильних матерiалiв, – i ледве тягнучи колеса ось випадково забрiв сюди – в депо.

– Ух ти! – здивувався хтось. – Це чи не там, де занедбанi залiзничнi колii уздовж лiсу дугою в топi йдуть, сталося?

– Мабуть, що там, – кивнув Чу-Чухiн. – Я навiть упевнений, що там. Тiльки туди краще не потикатися – мiсця там i справдi згубнi. А ось ту стару зовсiм недавно на базарi в Полтавi бачив.

– І що вона?

– Так ложками торгувала. Ложки, каструлi, сковорiдки. Все металеве. Новеньке, блискуче, зовсiм недавно виготовлене. Я потiм питав у людей на базарi, чи часто вона тут торгуе?! Кажуть – постiйно. Всi цi ложки-сковорiдки – ii коник. Пiдробки, звичайно, пiд китайськi, але продаються добре.

– Це вона i тебе на ложки переплавити хотiла?! – раптом зрозумiв хтось.

– І не сумнiвайся. Я потiм багато про те думав. Це виходить – живе вона бiля болота згубного, повного магнiтноi магii, зупиняе одурманенi паровози у самоi топi, заманюе до себе в лiгво i там в печi плавить та ложки лле. Так що я, виходить, дивом вислизнув, – кивнув Чу-Чухiн. – І тепер тi мiсця стороною об'iжджаю. Ну хiба що вiд випадку до випадку до замаскованого ангару пiд хатинку заскочити, а так бiльше нi-нi. І вам не раджу.

2. Як паровозик Чу-Чухiн Колобчука рятував

– Привiт, Колобчук! – протрубив Чу-Чухiн Колобчуку, коли пробiгав повз нього.

Колобчук був чимось дуже зайнятий i тому лише кивнув паровозику, продовжуючи на ходу щось роз'яснювати коту Маслянцi. Маслянка не погоджувався, постiйно невдоволено бурчав, iнший раз навiть сичав, але якiсь цифри в паперах, що Колобчук нiс у розгорнутому виглядi i постiйно вказував в них, змушували Маслянку змовкати.

Колобчук носив пом'ятого кашкета бiлого кольору з темним козирком, займався в депо дiловодством i бухгалтерiею, був постiйно насупленим i нi кому не давав спуску. При цьому Колобчук залишався класичним колобком – кулькою з тiста, але дуже важливою i солiдною, отчого тепер не котився, як ранiше, по дорозi, а лише пiдстрибував угору i вперед.

– Ох i дiстанеться ж сьогоднi Маслянцi! – промовив хтось.

– А що сталося те? – поцiкавився Чу-Чухiн.

– Так Маслянка вчора якусь запчастину в нашому кранi неправильно вставив. Їi перекосило i кран зламався.