Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)

Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзi. Дитячi оповiдання (украiнською)
Федiр Титарчук

Перед Вами збiрка дитячих казок. Мiсце дii: «казкова» мiсцевiсть десь на Полтавщинi, районi, як вiдомо, що славиться притулком вiдьом, нечистi i наповнений iншими атрибутами надприродного. У лiсi, де ранiше стояли вiйськовi, якi покинули цi мiсця, залишивши все свое нерухоме господарство. Залишилося i депо, яке з часом почало приходити в запустiння, як i всi в цьому лiсi, поки в ньому не оселилися мандрiвнi паровозики.

Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзi

Дитячi оповiдання (украiнською)

Федiр Титарчук

© Федiр Титарчук, 2018

ISBN 978-5-4493-6547-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Веселий паровоз Чу-Чухiн та його друзi

Титарчук Федiр Олександрович

    Вступ…

В однiй непростий мiсцевостi, що розташувалася акурат мiж Полтавою та Киевом, серед болот, прадавнiх лiсiв i занедбаних вiйськових об'ектiв, оселилися мандрiвнi паровозики. Їх поява нi в кого не викликала б особливого iнтересу, якби не злоблива стара, що проживала на Болотi Старих Паровозiв та вела свiй бiзнес на тому, що переплавляла рухомий склад залiзницi на ложки та виделки.

Мiсця тi стояли особняком i не значилися на жоднiй картi. Хтось вiдносив це до iхньоi чаклунськоi природи, а хтось бачив всього лише в недавньому перебуваннi тут вiйськових, якi, як вiдомо, своi об'екти на карти не поспiшають наносити. Але як би там не було, а вiйськовi з цих мiсць благополучно забралися, залишивши за собою всi своi споруди, з десяток залiзничних перегонiв, кiлька мостiв через рiчки та iнший непотрiб, який чи то забули, чи то не знайшли застосування на новому мiсцi. Саме в такому вiйськовому об'ектi, дуже схожому на хату на курячих ногах, i оселилася стара, що звалася Бабою-Ягою, i яка таiла злобу на усiх, у тому числi й на мандрiвних паровозикiв.

Паровозики, траплялося, втручалися у справи лiсовi або болотнi, але бiльше через незнання або гостру необхiднiсть, нiж з якихось iнших мотивiв, i це кожен раз виводило стару з себе.

А за рiкою жили мiсцевi. Жили вони тут давно, принаймнi самi так вважали. Жили, але чiтко проводили лiнiю куди заходити було можна безбоязно, а куди краще було не потикатися. Тому за рiчку якщо хто i забрiдав, то повертався звiдти з сивиною у волоссi i з масою iсторii, вiд яких охочих вiдвiдати лiси та болота ставало ще менше.

Лiсовi ж мешканцi лише виглядали для стороннiх чимось единим, монолiтним, насправдi ж i всерединi цього закритого спiвтовариства, що намагалося не впускати до себе стороннiх, кипiло бурхливе життя. Баба-Яга, пiсля вiдходу з болiт вiйськових, вважала себе iх правонаступницею, з чим були вiдверто незгiднi Дуби-Ходуни. Дуби-Ходуни прожили в цих мiсцях не одну тисячу рокiв i тому вважали Бабу-Ягу прийшлою. Лiсовi i водянi мешканцi не бажали будь-яких змiн, звикнувши до того життя, яке тут було споконвiку i тому агресивно сприймали будь-яке втручання ззовнi. Болотнi духи, що оселилися в мiсцевих болотах, заманювали своiми чарами механiчноi магii паровози, що пробiгали поруч, а перiодичнi порчi та iнше чаклунство Баби-Яги нейтралiзувалося проявами магii мiсцевоi флори i фауни. Значною мiрою паровозикам просто щастило…

Істрii, що наводяться нижче, якраз i розповiдають про тi подii, що вiдбувалися в цьому ненанесеному нi на одну карту куточку Полтавщини, де, як вiдомо, кожна друга стара е вiдьмою, а кожен третiй кiт Баюн.

1. Як Баба-Яга паровозика Чу-Чухiна на ложки переплавити хотiла

В одному густому лiсi, що росте десь пiд Полтавою, в сторонi вiд основних трас, знаходиться старе депо. Ранiше ним користувалися вiйськовi, але потiм вiйськовi пiшли i залишили все як е, забравши лише своi паровози та бронепоiзди. А цивiльним депо виявилося не потрiбно – у них i без того своiх вистачало. Так i залишилося пустувати нiчийне депо посеред густого лiсу, вiдгороджене вiд зовнiшнього свiту величезними деревами, широкими рiчками да топкими болотами, що тягнуться на десятки кiлометрiв. Спочатку депо пустувало, але потiм, перебираючись за трьома, таким же занедбаним, як i саме депо, мостам, в нього почали забрiдати мандрiвнi паровози. Деякi йшли далi, побувши в депо зовсiм недовго, а деяким мiсце одразу ж подобалося, i вони залишалися тут жити, а депо ставало iхньою домiвкою. Але просто сидiти в ангарах паровозам було нудно, вони любили колесити по рейках, розганятися, гальмувати, возити вантажi та пасажирiв, а також гудiти на полустанках. Тому паровози першим дiлом полагодили вiйськовий телеграф, розiслали всiм телеграми з проханням i iм надсилати заявки на перевезення, i коли такi заявки приходили, то з радiстю iх приймали.

Вранцi, перед тим як роз'iхатися по справах, паровози збиралися за ангаром, пускали в небо пар та дим, пили машинне масло i розповiдали байки. Найвеселiшим i балакучим був, природно Чу-Чухiн. Чу-Чухiн того ранку вiдзначав рiвно мiсяць, як вiн влаштувався в депо i пригощав усiх привезеним вчора з рейсу машинним маслом.

– Гарне мало! – Хвалили його паровози.

– Ти б на вечiр його залишив, – натякали iншi на те, що вони пiдготували святкову вечерю.

– Я ще привезу, – вiдповiдав iм Чу-Чухiн i радiсно пускав у небо дум. – Ось вiдвезу два вагони дров i на зворотному шляху обов'язково захоплю.

– А не боiшся по незвiданих шляхах кататися? – запитав його кiт на прiзвисько Маслянка, що проходив повз них. Кiт тут працював механiком, носив промаслений комбiнезон, перевiряв пiдшипники паровозiв перед вiдправкою в рейс i всiх змащував своеi масельничкою за що i отримав свое прiзвисько.

– Так пiсля Топких Болiт, Болота Старих Паровозiв i Баби-Яги менi вже нiчого не страшно! – Вiдповiдав Чу-Чухiн.

– Баби-Яги?! – Здивувався один з паровозiв. – А хто це?

– Як? – Тепер здивувався i Чу-Чухiн. – Хiба я не розповiдав цю iсторiю?

Виявилося, що нi, не розповiдав. І тодi, любитель рiзних iсторiй, Чу-Чухiн почав.

– Це, скажу я вам, моi друзi, дуже цiкава i пiзнавальна iсторiя. Сталося це з мiсяць тому, якраз перед тим, як я добрався сюди. Тодi я був мандрiвним паровозом, який спить на запасних колiях, а коли не спить, то котить туди, куди очi дивляться, заправляеться тим, що пiдвернеться, а техогляди проходить вiд випадку до випадку, тому й хворiе часто. А механiкiв у нього i зовсiм немае.

Котив я в той день, здаеться, з боку Полтави. Їхав вже довго i менi стало здаватися, що дорога йде кудись не туди, кудись убiк. Тодi я зупинився, озирнувся по сторонах, подумав трохи i зiйшов з рейок. Погода була прекрасна, сонечко грiло моi боки, вiтерець легко гнав назад дим, що вириваеться з труби. У таку погоду було приемно погуляти на природi. Трохи погуляти, а потiм вийти на шляху в потрiбному мiсцi, встати на них своiми колесами i поiхати далi.

Менi не хотiлося втрачати половину дня на те, щоб зробити великий гак i вийти в бажану точку лише надвечiр. Судячи по картi, а я завжди iжджу з картою, тут через лiсочок можна було зрiзати i через годинку вийти на потрiбнi шляху, а звiдти вже i рукою подати у бiк Киева.

З перших же хвилин менi стало здаватися, що з картою у мене щось не так. Це я вже потiм дiзнався, що карту цих мiсць малювали вiйськовi i звичайно ж склали ii так, щоб приховати все, що показувати не хотiли – i депо, i ангари, i склади, i вiйськову технiку, яка тут колись стояла, i, звичайно ж, схему залiзниць теж неправильно намалювали. Я ж про це не знав i картi, яка не раз мене вже виручала, природно довiряв.

Спустився я з насипу, проскакав по дрiбному болiтцю, з купини на купину, вiд кущика до кущика, в одному мiсцi навiть в плаву довелося пробиратися. Правда там не глибоко було, тiльки в половину колеса. І минувши болiтце, вибрався на узлiсся. Лiс менi якось вiдразу не сподобався. Густий, похмурий, мовчазний. Старi дерева вiдразу ж зiмкнули своi крони над моею трубою, а через iх листя не пробивався навiть промiнчик свiтла. У погожий сонячний день раптом стало темно, сиро i незатишно. Я хотiв було вже повернути назад, але щось мене не пустило. Я так думаю, що це було якесь чаклунство. Напевно якесь магнiтне чаклунство, яке кораблi на мiлину затягуе, i лiтаки в повiтрянi ями заманюе.

Про магнiтному чаклунствi, якому, як вважалося, пiддаються всi металевi об'екти, а паровози вже тим бiльше, розмови ходили, i ставилися до цього всi серйозно.

– І чим далi я продирався крiзь заростi, тим сильнiше мене вабило вперед, – продовжував Чу-Чухiн. – А заростi ставали все щiльнiше, я вже всi боки собi подряпав, один або два рази вдарився об стовбур дерева, пом'яв огорожу трапа, кабiну пом'яв, навiть на пару колiс почав кульгати. І коли за темно-зеленим листям почало пробиватися свiтло, я зрадiв i побiг швидше, не звертаючи уваги на те, що пiд колесами захлюпало, а з кожним метром я став занурюватися все глибше i глибше в брудну болотисту воду.

І ось по самi осi у водi я вибрався з лiсу, а там, на одному з пагорбiв стояла старенька i збирала ягоди. Що це були за ягоди я не знаю, але iх було вже майже що повний козуб. Баба була худою, згорбленою, з великим носом i гачкуватими довгими руками, а з-пiд бардового кольору хустки вибивалося пасмо попелястого кольору сивого волосся.

Стара злегка розiгнулася, глянула в мiй бiк i розвела руками:

– Ой, а як ти сюди, милок, забрався?! – прокричала вона. – Тобi сюди не можна.

– Не можна! Не можна! – закричали ii два коти. Один був чорний, як нiч, другий колись був, напевно, бiлим, але жив давно в лiсi та на болотах i тому неабияк випачкався. Котiв я якось вiдразу не помiтив, напевно вони були десь поруч, за пагорбом.

– Чому? – здивувався я, моргаючи очима вiд яскравого сонця, вибравшись з темряви.

– А ось чому! – вказувала вперед стара.

Я не вiдразу розiбрав куди вона показуе, але потiм, коли моi очi звикли до сонячного свiтла, побачив жахливу картину. Якщо ранiше я чув, що в морi е десь мiсце, куди магнiтне чаклунство стягуе всi втраченi або потонули кораблi i мiсце це називаеться кладовищем загиблих кораблiв, то щось подiбне я побачив i тут. Тiльки тут було велике безкрайне болото, поросле мiсцями невеликим чагарником, покрите тванню, болотноi травою i ще чимось, що росте на болотах, а посеред всього цього лежали старi, проржавiлi паровози. Бiльшiсть з них глибоко пiшло пiд воду i на поверхню виступали лише iхнi дахи, десь стирчали паровознi труби, прямо передi мною, метрiв за сто, з води виступали тiльки колеса – напевно паровоз перекинувся i лежав догори колесами. Були тут паровози усiх можливих моделей, iх було дуже багато. Вони навалювалися один на одного, упиралися бортами, носами, пiднирювали один пiд одного. Вдалинi я навiть помiтив бронепоiзд. Його iржавi знаряддя дивилися в мою сторону i це було моторошно.

– Не можна туди, милок! – посмiхнулася стара i запропонувала вибратися до неi на пагорб. – Там загибель. Вiрна загибель для будь-якого паровоза, що туди потрапить. Ось зовсiм недавно, на моiй пам'ятi, один ось такий же, ступив в болото, та так вибратися i не змiг. Потягло його болото, цiлком проковтнуло.

– Та як же це? – здивувався я. – Як таке виходить?

– Не вiдаю я. – вiдповiла стара.

– Таемниця страшна! – промурчав чорний кiт.

– Та ти, я подивлюся, вже й сам потрiпався, – похитала головою баба, час вiд часу шепелявлячи. – У мiсця згубнi забрiв, та хоч нас знайшов. – Говорила бабуля. – Ти нас не бiйся. Ми мiсцевi, давно тут живемо, всi ходи-виходи знаемо. Допоможемо заблукав.

– Допоможемо. – промурчав свiтлий кiт i потерся об мое колесо. – А колiщатко то зламано!

– Ой! – стрепенулася стара. – Як зламано? – пiдбiгла до мене. – І справдi недобре з колiщатком. Лiкувати потрiбно.

– Лiкувати потрiбно, лiкувати потрiбно. – погодилися з нею коти.