Білеско, або Чарівні двері

Бiлеско, або Чарiвнi дверi
Ірина Анатолiiвна Горшкова-Мищенко

Хто такий Бiлеско? Черепаха, кiнь, чи може кiт? Яку таемницю приховуе фiолетовiй туман та про що говорять квiти, а також про те, як потрапити до краiни бажань. Пригоди дiвчинки у казковiй краiнi, де вигадка переплiтаеться з реальнiстю.

Бiлеско, або Чарiвнi дверi

Ірина Анатолiiвна Горшкова-Мищенко

Иллюстратор Юлiя Володимiрiвна Іванова

© Ірина Анатолiiвна Горшкова-Мищенко, 2018

© Юлiя Володимiрiвна Іванова, иллюстрации, 2018

ISBN 978-5-4493-1352-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

I. Подарунок на День народження

Є на свiтi одна чудова краiна назву якоi я не пригадаю, та здаеться називають ii Краiною Пригод. Не дивуйтесь, якщо бiльшiсть людей (а особливо дорослих) нiчого не знають про iснування такоi. Цю краiну ви не знайдете на картi i не вiдшукаете за компасом. Та побувати там можливо, якщо маете велике бажання, звiсно. В цiй краiнi трапляються рiзнi дива i неможливе стае можливим. Потрапляючи до неi люди починають бачити речi, якi ранiше не бачили i не дивуються нiчому. Якi пригоди на мене там чекають? – запитаете ви. Терпiння, друже, вони звiсно будуть. Але на все свiй час. Головне – бути готовим до всього i нiчого не боятись. Бо лише смiливi та вiдважнi, а ще тi, хто мае щире серце, можуть пройти через всi випробування та перешкоди, здобути те цiнне, що допоможе iм перемагати.

Що ж, ви готовi туди потрапити? Ви, звiсно, ще не знаете де ця краiна. А можливо вагаетесь в користi такоi подорожi. То ж спершу пропоную послухати iсторiю однiеi дiвчинки, яке була там, i з якою трапились тi дива, що ми називаемо казками.

Одного осiннього вечора сiм'я Марii Прудько зiбралася за святковим столом. Проте тут були не лише дорослi, а й дiти. Смiх, галас, розмови та весела музика злились в едину симфонiю. І було справдi весело бо це ж було день народження Марii. Обкладена подарунками вона сидiла мов маленька принцеса i приймала привiтання. Хоча, як вважала сама Марiя, вона вже зовсiм не була маленькою, бо сьогоднi iй виповнювалося 12 рокiв.

– Оленко, рада, що ти прийшла. Я так чекала.

– Чесно кажучи, Марiе, я й не сподiвалась. І побуду у тебе десь до сьомоi, бо ми сьогоднi ж всiею родиною вiд'iджаемо.

– Як то, сьогоднi? Я з тобою майже не розмовляла. Надiюсь ти будеш не довго, а коли повернешся, ми зберемося з тобою i ти все менi розповiси.

– Та, нi, мабуть не зберемося, а може колись, звiсно Та не думаю, що скоро, бо розумiеш: я, ми, в загалом…

– Олено, що ти там говориш, не розумiю. То коли ти кажеш повернешся?

Олена не знала, що й говорити. Вперше в життi iй було так важко. Наважившись, вона пiдняла своi синi очi i випалила:

– Ми iдемо назавжди, Маню. Повiр, менi також дуже прикро…

– То ж, значить, ми бiльше не побачимось?

– Ну чому, ти можеш приiжджати до мене в гостi. Ти знаеш. Я завжди тобi рада. І на лiтнi канiкули ми знову таки приiдемо, я не певна, звiсно, але…

Тут вона не договорила, бо Марiя, яка до останнього хотiла не показувати свiй вiдчай, заплакала. Здаеться свято було зiпсоване. Нiчого не радувало: нi нова рожева сукня, про яку вона так мрiяла i яку iй все-таки мама купила в подарунок, нi цей величезний торт, який височiв на столi облiплений трояндами та метеликами, нi татiв фотоапарат в срiблястiй упаковцi, навiть квiти в вазах здавалися не такими ароматними i зовсiм не весело похнюпили головки.

– Ну що ж – нарештi вимовила дiвчинка – думаю тобi сподобаеться на новому мiсцi.

– Можливо й сподобаеться. Та я все рiвно тебе не забуду.

Дiвчатка обнялися. Їм було все-таки гiрко розлучатися, вони стiльки часу провели разом, ходили до однiеi школи, навiть сидiли поруч. Іншi, похнюпивши голови, стояли бiля них. Їм також не хотiлося, щоб Олена iхала, хоча, з iншого боку, мiсце «Мiс школа» стане вакантним i хто знае, можливо хтось iз них його посяде. Та й Марiя, яка весь час проводила з Оленою, можливо буде нарештi бiльше уваги придiляти iм. Бо чим вони гiршi?

За такими роздумами непомiтно пролетiв час i в дворi засигналила машина. По Олену приiхав тато i вона ще раз попрощавшись сiла i поiхала в мiсто, де на неi чекало зовсiм iнше життя.

Ще трохи i гостi зовсiм розiйшлися по домiвкам а Марiя залишилася сама сидiти у вiтальнi. Посiрiло, на небi зiбралися хмаринки, а згодом пустився дощ. Проте Марiя здавалося не помiчала, що вiдбуваеться навколо. Вона байдужо дивилася у вiкно, коли це десь пролунало:

– М'яв, м'яв, м'яв..

Голос був такий вже жалiбним, що Марiя визирнула у вiкно i побачила маленьке, бiленьке кошеня яке мокло пiд дощем. Звiдки вiн мiг взятися? Нi в кого з сусiдiв немае котiв. Довго не роздумуючи дiвчинка вибiгла надвiр i стала гукати:

– Киць, киць, киць, маленький. Не лякайся, я тебе не образю, iди до мене.

Та кошеня зовсiм не реагувало на ii слова. Проте i з мiста нiкуди не йшло. Дiвчинка наблизилась до нього й тут воно побiгло до кущiв малини та зникло в гущавинi. Марiя побiгла слiдом. Кошеня не чекаючи поки дiвчинка вiзьме його до рук, залiзло пiд куща й дивилося на неi своiми великими зеленими очима. Пробираючись крiзь зарослi малини, Марiя нарештi дiйшла до нього. Але й тут цей пухнатий бiленький м'ячик, який зовсiм намок вiд дощу, побiг собi далi.

– Куди ж ти тiкаеш? На твоему мiсцi я б зупинилася. Зовсiм не розумно в таку погоду мокнути на вулицi. А вдома я наллю тобi молока.

Кошеня немов почуло i зупинилося. Марiя також. Їй вже набридло йди через цi зарослi. Листя було мокре i не приемно прилипало до тiла, стеблi болюче кололи ноги. А сукня: вона була геть зiпсована! Великi цятки бруду були скрiзь. Дiвчинка намагалась придумати, що вона скаже вдома мамi. Їi роздуми перервав чийсь голос:

– Бiлеско, де ти ходиш? Ми тебе всi шукаемо.

Хто це розмовляе? Не було видно жодноi душi. Марii стало цiкаво, вона здогадувалась, що Бiлеско це й було те кошеня, за яким вона так довго гналася. Та ще було цiкаво чие воно. Марiя попрямувала в той бiк, де чувся голос i раптом зупинилася. В тiй сторонi де завжди була огорожа тепер виднiлась хвiртка. Вона була вiдкритою i кошеня вбiгло до неi. Дiвчинка поспiшила за ним. Зайшовши, вона побачила iнший сад, який ранiше нiколи на бачила. Дощ закiнчився, але тут, здавалося, його й не було. Дзвiночки, ромашки, троянди i ще якiсь чудернацькi квiти росли тут i там. Багато дерев, як великих, так i дуже маленьких, росли в цьому саду. Було дуже сонячно i не звично. Марiя вирiшила пiти далi. Вона й помiтить не встигла куди дiлося кошеня i того, хто його кликав також не було видно. Та вже кошеня ii бiльше не цiкавило. А от сад – iнша рiч. Вiн був дуже незвичним. i що цiкаво, ранiше вона його тут не бачила, хоча ii сiм'я жила на цьому мiсцi вже близько десяти рокiв.

Стежка, по якiй вона йшла, повернула налiво i дiвчинка почула якийсь галас.

– Це все я, це завдяки менi, стiльки я зробив!! Правда супер? Похлопайте, похлопайте!

Перед собою Марiя побачила галявину де були досить дивнi iстоти. Зростом вони були маленькi, довгi руки вони складали на грудях, немов не знаючи де iх дiти. Обличчя випромiнювало впевненiсть i якусь не зрозумiлу гордiсть. Їх було не так вже й багато, проте стояли вони колом в серединi якого був один iз них. Саме вiн виголошував цi слова.

– Так, так, – промовляв вiн впевнено – завдяки менi. І всi ми тепер будемо жити винятково щасливо, бо я, присягаюся, що все, що було зроблено мною, буде на благо менi, тобто вам…

Тут вiн затих, бо побачив Марiю, яка досi стояла тихо i спостерiгала цю дивну картину.

– Агов, дiвчино, iди сюди. Так, так, я до тебе звертаюся.

Марiя несмiливо пiдiйшла i тихенько привiталась.

– Де ти взялася така кумедна i недоладна? Подивiться, якi в неi маленькi руки, i якого вона великого зросту!

На Марiю, здавалося, дивилися й справдi як на диковину. Вона не знала, що вiдповiсти на це зауваження, тiльки сказала перше, що iй прийшло в голову (бо зрештою треба ж було щось казати).

– Вибачте, ви не бачили бува бiлого кошеняти.

– Сiрого слоненяти? Де ти таке чула, щоб в Адверландii жили слоненята.

– Та нi, ви не зрозумiли, я сказала, що…

– Сало? І цього дива в нас немае, проте можемо запропонувати листя дикого плюща, який мае чудовий запах стиглоi динi, а ще в нас е чудовi археоiди. Вже до речi достигли.

– Та нi, не треба, я пiду собi.