Мертвий бал

«Вони уб’ють мене… Цi мерзеннi люди уб’ють мене, i станеться це сьогоднi»

– Забирайся з моеi голови! Ти поневолив десятки душ. Тримав iх в обманi, i неволi! Ти – паршивий тиран, i заслуговуеш на смерть!

Голос враз стихнув, i я звалився з нiг.

– Боже Рiчарде, – промовила Олiвiя, затуливши рот долонею.

Граф Андервуд допомiг менi пiднятись.

– Що сталося? – запитав вiн.

– Це все маеток! – вiдповiв я, в той час, як моя голова розривалась вiд нестерпного болю. – Вiн промовляв до мене. Благав, щоб я врятував його, щоб убив людей, якi хочуть його знищити. Ще вiн сказав, що кiнець прийде сьогоднi.

Ми приедналися до людей у залi. Поводилися наче нiчого не сталося i бал тiльки розпочався. Але занепокоення, що проступало на наших обличчях неможливо було приховати. Здавалося, що люди починають щось пiдозрювати, а можливо це була лиш параноя. В будь якому разi, це вже не мало значення, адже сьогоднi бал дiйде кiнця i всiм присутнiм вiдкриеться правда. А що буде далi? Єдине в чому я був упевнений – це те, що монстр помре, а ми… Скорiш за все ми звiльнимось.

Я взяв з тацi два келиха вина.

– Ось, кохана, – сказав я, вручивши iй один. – За волю i за вiчнiсть, яку ми проведемо разом.

Бал продовжувався, всi як завжди веселилися та насолоджувалися миттю, що тривае уже сто сiмдесят рокiв. Видiння до мене бiльше не приходили, i це забезпечило менi спокiй, але, тим не менш, трохи тривожило. Здавалось, маеток замовк, полишивши усi надii на порятунок i прийнявши свiй неминучий кiнець.

– Видiнь бiльше не було? – вкотре запитав мене збентежений граф.

Хвилини спливали, перетворюючись в години. Нiчого не вiдбувалось, видiнь не було, i з кожною годиною напруга у мене, Олiвii та графа все посилювалась, нагнiтаючи все бiльший страх перед невiдомим.

Усвiдомлення того, що за кiлька годин чи навiть хвилин ми станемо вiльними зводило з розуму. Що на нас чекае пiсля смертi маетку? Який на нас чекае свiт? Куди вiдправляються душi пiсля смертi? Можливо ми переродимось? Чи поринемо у вiчне забуття? Найцiкавiше те, що ми уже сто сiмдесят рокiв як мертвi, але й досi не знаемо, що вiдбуваеться пiсля смертi.

Коли ми вже стомились вiд очiкувань та майже втратили надiю, раптово сталося те, чого ми так очiкували.

13

У момент, коли роздались звуки роялю, i оркестр заграв «Океан» Шопена усi розмови та смiх розiрвав раптовий грохот, що прокотився залом маетку.

– Починаеться, – мовив граф, який стояв бiля мене та Олiвii. – Монстр помирае.

Земля пiд нами затряслась, i залом прокотились збентеженi викрики гостей. Вiльям Андервуд одразу ж постав перед присутнiми, промовивши такi слова:

– Дорогi гостi! – почав вiн. – Я хочу подякувати всiм, хто прийшов на бал, але нажаль усе хороше, як i погане, закiнчуеться. От i настав кiнець балу, який тривав сто сiмдесят рокiв…

Мiж гостями прокотилися збентеженi розмови, але Вiльям Андервуд продовжував:

– Авжеж вас бентежить дана ситуацiя i моi дивнi слова. Але все, про що я прошу вас, це повiрити менi.

Землетрус роздався знову, але на цей раз був сильнiшим, i на стiнах появились трiщини.

– Прошу, дорогi гостi… – незважаючи на iхне збентеження продовжував граф, – Не хвилюйтесь усе буде добре. Скоро ви всi станете вiльними!

Збентеженi розмови мiж гостями злились в одне цiле, через що складно було розiбрати про що вони говорять. Серед шуму iнколи можна було розчути лиш слова «Вiн божевiльний!» «Що вiн верзе?» «Потрiбно негайно забиратись звiдси!» i тому подiбне.

Раптом стiни маетку затряслись i трiщини стали ще бiльшими. У цю мить передi мною постало видiння, i голос маетку знову промовляв до мене.

Я побачив, як навколо маетку зiбралися величезнi металевi машини. Механiзми, що навiювали страх, i несли розруху. Цi величезнi механiчнi монстри були посланцями смертi для маетку i посланцями волi для нас.

«Зупини iх. Зупини негайно! Вони знищать мене i ви помрете також!»

Нестерпний крик монстра родався у моiй головi.

«Зупини!»

Але я не звертав на нього уваги. Я бiльше не довiряв жодному слову цього монстра. Ми не могли померти, адже уже були мертвi. Вiдчувши моi бездiяльнi намiри маеток звiльнив мене вiд видiння i замовк.

Коли я виринув iз видiння, то побачив перед собою налякане обличчя Олiвii та похмурий погляд графа. Але що найгiрше, я побачив пекло… Справжнiсiньке пекло.

Стiни маетку палали вогнем, i починали завалюватись. В залi панував хаос. Люди кричали, молились, штовхали один одного… Хтось злякано бiгав вiд стiни до стiни, намагаючись знайти укриття. Іншi намагалися вибити дверi, але усе безрезультатно. Душами володiв страх. Вони боролися за життя, яке давно втратили, боялися померти, хоч давно були мертвi.

– Знаете, мiстере Лайт, – сказав граф, який сумно споглядав цю жахливу картину, – тiльки зараз я зрозумiв наскiльки люблю свiй маеток. Це ж мiй дiм. Я в ньому провiв усе дитинство, я в ньому побрався, виховав сина, я провiв в ньому скiльки часу, скiльки я тут влаштовував балiв… – граф замрiяно пiдвiв очi. – Цей маеток неначе ще одна дитина, яку я доглядав, ремонтував i розважав.

– Менi шкода, мiстере Андервуд, – сказав я.

– Не варто, мiстере Лайт. Хоч у мене iз цим мiсцем зв’язане усе мое життя, маеток цей проклятий, вiн поневолив мене i десятки душ. Цей маеток – творiння диявола, i знищити його – це единий спосiб звiльнитись вiд пiтьми.

Я продовжував споглядати, як маеток, помираючи вирiшив наостанок розважитись. Хоч усе, що перед нами постало було напрочуд реалiстичним, але, тим не менш, це була лиш iлюзiя, яку маеток влаштував для гостей. Це була остання iлюзiя монстра – iлюзiя пекла.

Раптом пiдлога розкололась, перетворившись на глибоку прiрву, де жеврiв пекельний вогонь. Прiрва пожирала все, що падало на пiдлогу. Стiл, iжа, напоi, iнструменти оркестру, стiни, люстра, картини… навiть деякi присутнi провалились у прiрву, яка засмоктувала все, тамуючи свiй голод.

Пропхнувшись через натовп людей, якi бiгали в рiзнi сторони, до нас пiдiйшла незнайома менi жiнка середнiх лiт. Як i всi вона мала збентежений та зляканий погляд, ii ранiше шикарна зачiска скуйовдилась, а неперевершене сине плаття перетворилось в дрантя.

– Мiстере… – задихаючись мовила вона. – Мiстере Андервуд, що тут збiса вiдбуваеться?

– Не хвилюйтесь, мадам, – вiдповiв граф, – скоро все скiнчиться, i ви станете вiльною.

– Про що ви говорите? Ми всi тут помремо!

– Повiрте, мадам, ми уже мертвi.

– Ви божевiльний! – лиш встигнула сказати вона, як з криком провалилась у прiрву.

Ми були тут, але водночас були неначе осторонь. Ми знали правду, тому iлюзiя не мала над нами влади. Ми спостерiгали за цим, неначе дивилися виставу, яку влаштував маеток допоки зляканi душi намагалися врятуватися вiд загибелi, якоi насправдi не iснувало.

Я поглянув на годинник, який показував восьму тридцять вечора. З кожною хвилиною пекло ставало все жахливiшим i прiрва розширювалась все бiльше цiлком пожираючи маеток, бiльшiсть стiн якого перетворилися в попiл. Крики гостей переривав зовнiшнiй гуркiт. Механiчнi iстоти знищували кам’яного монстра. С кожною хвилиною монстр все бiльше потопав у власному вогнi. Його життя згасало, i вистава, яку ми спостерiгали доходила кiнця.

Шум, крики, страх… Раптом усе це зникло. Заволодiла пiтьма, i все провалилось у глуху тишу. Монстр помер.

Я вiдчув легкiсть буття, i нiжний доторк коханоi Олiвii.

– Нарештi, ми вiльнi, Рiчарде, – сказала вона, i цей нiжний рiдний голос став для мене променем свiтла у пiтьмi кiнця.

Померши ще сто сiмдесят рокiв тому, ми нарештi стали вiльнi, поринувши у безмежнi простори вiчностi.