Мертвий бал

– А вам як? – звернувся до мене граф.

– Так… Чудовий.

– Ви якийсь занепокоений, мiстере Лайт, – продовжував граф. – Ви впевненi, що все добре?

Як сказати мiстеру Андервуду, що ми хочемо покинути бал? Тодi вiн може прийняти це, як образу чи зневагу. Єдиний вихiд був сказати все як е. І взагалi яка рiзниця, чи почне граф дивитись на мене як на божевiльного чи повiрить? Якщо не дiяти негайно, не змiниться нiщо, i вечiр повториться спочатку.

– Насправдi, мiстере Андервуд, – почав я, – ви маете рацiю.

– Невже вам не подобаеться бал?

– Нi, бал чудовий. Мене тривожить iнше.

– І що ж?

– Те, що бал тривае уже бiльше столiття, але про це нiхто не знае! – зненацька випалив я.

Пiсля цих слiв запанувала глуха тиша. І сильна напруга виникла мiж трьома нами. Вираз обличчя мiстера Андервуда не видавав здивування чи смiху. Скорiш граф був занепокоений i задумливий, анiж здивований.

– Мiй чоловiк… – поспiшила виправдовувати мене Олiвiя, але граф ii перебив.

– Отже i ви тепер усе знаете, – мовив вiн, i його слова пролунали неначе неочiкуваний грiм: злякали, але водночас здивували.

8

Ми пройшли у досить велику кiмнату по обидвi стiни якоi розмiтились стелажi з великою колекцiею рiзних книг, зокрема я помiтив своi роботи. У кiнцi кiмнати на фонi велико вiкна стояв широкий дубовий стiл та крiсло. Усюди валялися якiсь книги та папери, особливо iх було багато на столi. Повiтря було затхлим. Увесь цей безлад освiтлювала невелика люстра, що звисала iз високоi стелi.

Ми зайшли у кабiнет графа Вiльяма Андервуда.

– Що ви мали на увазi, коли сказали, що й ми усе знаемо? – одразу запитав я, коли ми зайшли до кабiнету.

Граф зачинив дверi, i шум музики та розмов враз зник.

– Вам почали являтись ведiння, мiстере Лайт? – одразу ж запитав граф.

– Так, але…

– І видiння були про маеток?

– Так.

– Як давно ви iх бачите?

– Уже третю нiч.

Мiстер Андервуд зняв маску i почав щось шукати серед книг на стелажi. Ми також познiмали маски, якi тепер викликали скорiш роздратування, анiж веселили.

– Можливо ви поясните звiдки знаете про моi видiння? – роздратовано запитав я.

– Рiк тому подiбнi видiння почали являтися менi, – промовив граф, продовжуючи пошуки. – У видiннях менi являвся маеток, але вiн був майже розваленим.

– Те саме бачив я.

– Я дiйшов висновку, що бачу майбутне, але… – граф запнувся.

– Згодом ви зрозумiли, що бачите реальнiсть, – добавив я.

– Так, мiстере Лайт. Саме так.

Виявляеться я був не перший, до кого почали навiдуватись видiння. Власник маетку – був першим, i саме йому першому прийшлось пережити усвiдомлення того, що вiн i всi присутнi – привиди, а його бал – iлюзiя.

– Вам i досi являються цi видiння? – запитав я.

– Нi, – iз сумом вiдповiв граф. – Десь мiсяць тому припинились.

Граф нарештi знайшов те, що шукав. У руцi вiн тримав негрубу книжечку iз шкiряною палiтуркою.

– Але увесь рiк я записував видiння, аналiзував iх, – сказав граф, показуючи щоденник. – Інколи видiння приходили до мене кiлька разiв на день – зазвичай у першi днi, але згодом вони почали являтися все рiдше й рiдше, i ось уже мiсяць я нiчого не бачив.

– Що саме ви записували? – запитала Олiвiя, яка досi тихо стояла, не в змозi усвiдомити усе, що вiдбуваеться.

– Вiзьмiть, – промовив граф, вручаючи менi щоденник. – Я намагався зрозумiти, чому видiння приходять до мене. Записуючи й аналiзуючи iх я дiйшов багатьох висновкiв.

– Яких саме? – запитав я, гортаючи щоденник.

Граф сперся на стiл.

– Наприклад, я зрозумiв, що на територii маетку час зупинився допоки в реальному свiтi продовжував йти. Тобто час мав вплив i на маеток, але чомусь для нас – зупинився. Я не знаю, як пояснити цю аномалiю, але усе що ми бачимо – iлюзiя, а бал ще пiвтора столiття назад закiнчився… Чи повинен був закiнчитись. Ще я зрозумiв, що маеток живий.

– Живий?

– Так! Вiн неначе жива iстота, яка намагалась про щось попередити свого хазяiна. Але оскiльки я не зрозумiв видiнь, маеток знайшов вас. Вiн надiеться, що ви врятуете його.

– В останньому видiннi я бачив двох людей, якi планували знести маеток.

– Можливо саме про це вiн хоче вас попередити. Маеток не хоче помирати! І ви його остання надiя.

Я поклав щоденник на стiл i пiдiйшов до вiкна. До пiвночi залишалось двi години п’ятдесят шiсть хвилин.

9

На теплий сонячний день лягли сутiнки. Небо набуло багряного вiдтiнку, а сонце ховалось за обрiй. Дев’ятирiчна Кетi каталася iз татом на велосипедах. Вони саме проiжджали бiля старого закинутого маетку, як щось змусило Кетi рiзко зупинитись.

Вона побачила на другому поверсi у вiкнi чоловiка, що сумно дивився вдаль.

– Кетi, що там? – запитав тато, зупинившись поряд.

– Тату, там у вiкнi чоловiк, – вiдповiла Кетi.