Мертвий бал

Схопившись на ноги я одразу ж подався до Олiвii, яка розмовляла iз якоюсь молодою ледi. Час спливав, i едине, що я зрозумiв – треба забиратись з балу, i негайно! В iншому випадку нас настигне непередбачуване майбутне.

– Мiстере, Рiчард! – крикнув граф Андервуд, запримiтивши мене.

«Чорт, тiльки не це!» – подумав я, i авжеж пiдiйшов до графа, який спiлкувався з якимось молодим юнаком, що носив маску дивноi iстоти.

– Так?

– Познайомся, – мовив граф Андервуд, – це Генрi, син мiстера Тiлнi. Вiн вперше на балi.

– Дуже приемно, – сказав я i ми пожали руки.

– Я багато чув про вас, – сказав Генрi. – Як менi вiдомо, ви науковець. Я читав одну з ваших робiт.

– Приемно чути, – вiдповiв я, хоч думками був далеко.

– Це була «Свiдомiсть у часи культури», – продовжував Генрi. – Мушу визнати, ви дуже влучно описали культуру i поведiнку людей нашого столiття.

– Дякую.

– Я також читав цю роботу, – втрутився граф. – Мiж iншим дуже цiкава. У мiстера Лайта е ще багато цiкавих робiт. Чи не так, мiстере Лайт?

– Авжеж, – коротко вiдповiв я.

– Ви могли б розповiсти про деякi з них? – поцiкавився Генрi.

Потрiбно дiстатись до Олiвii, i вшиватись звiдси допоки годинник не пробив пiвнiч. Але як вiдiрватись вiд цiеi розмови? Я ж не можу просто знехтувати графом i цим молодиком, який так цiкавиться моiми книгами. Що ж робити?

– Мiстере Лайт… – перепитав Генрi.

Я поглянув на нього, i певно мiй погляд був занепокоеним, адже Генрi добавив:

– Усе добре?

– Так… Так, мiстере Тiлнi.

– Ви могли б розповiсти про деякi своi роботи? Якщо вас це звичайно не обтяжить.

Я глипнув на годинник, i побачив, що до пiвночi залишилось менше десяти хвилин. І тут я зрозумiв, що до бiса ввiчливiсть, оскiльки через десять хвилин усi присутнi не пам’ятатимуть взагалi нiчого.

– Пробачте, мiстере Тiлнi, – поспiхом сказав я. – Я неодмiнно вам усе розповiм, але пiзнiше. Зараз мушу негайно йти до дружини.

Тiлнi щось вiдповiв, але я не почув, адже вся моя увага була направлена на Олiвiю.

– Олiвiя! – сказав я, коли пiдiйшов.

– Ох… Рiчарде. Ти налякав мене, – спокiйно вiдповiла вона. – Познайомся, це моя давня подруга…

– Нам потрiбно негайно йти! – перебив ii я.

– Але що трапилось?

Я вiдвiв ii в сторону, щоб нiхто нас не чув.

– Олiвiя, видiння повторилось.

– Так? – у голосi Олiвii почулось занепокоення.

– Я зрозумiв в чому справа. Це тебе здивуе, але…

Я знову глипнув на годинник, який показував без хвилини пiвнiч.

– Чорт! – приглушено крикнув я.

– Що трапилось? – сказала Олiвiя.

– Нажаль пояснювати немае часу. До пiвночi залишилась хвилина… Нам потрiбно забиратись звiдси. Негайно!

Тримаючись мiцно за руки ми побiгли до парадного виходу. Годинник вiдбивав останнi секунди…

– Будь ласка, швидше, – знервовано мовив я, i в той же час вiдчув на собi здивованi погляди присутнiх, але менi було байдуже.

Ми майже добiгли до дверей. Залишався лиш метр i я уже доторкнувся ручки, як…

6

Ми спiзнились. Бiсова стрiлка на годиннику дiйшла пiвночi, i все повторилось спочатку. Але хоч тепер у мене було вдосталь часу, щоб пояснити все Олiвii.

– Нам потрiбно негайно покинути бал, – сказав я.

– Що? – на обличчi Олiвii проступило здивування. – Але чому? Ми ж тiльки но прийшли.

– А що як я скажу, що ми прийшли ще сто сiмдесят рокiв тому…

– Що за нiсенiтницi ти верзеш, Рiчарде?

– Я знаю, це звучить як божевiлля, але кохана… ти повинна менi повiрити. Тiльки якщо ти повiриш менi, у нас буде шанс на порятунок.

– Що ти маеш на увазi?

– Я маю на увазi, що бал насправдi тривае уже сто сiмдесят рокiв.

– Але це неможливо…

– Я теж так думав.

– Тодi виходить, що… – Олiвiя зробила паузу, намагаючись осмислити моi слова.

– Так, Олiвiе, ми давно мертвi. А весь бал… Це все iлюзiя, i не бiльше.