Мертвий бал

Тато поглянув, але нiкого не побачив. Лиш холодна дрож прокотилась по його тiлу. Вiн знав, що у цьому маетку за легендою водяться привиди, i хоч сам у це не вiрив, але страх вiдчув.

– Доню, там нiкого немае, – вiдповiв вiн.

– Невже ти його не бачиш? Тепер вiн дивиться на мене.

У тата перехопило подих. Вiн знову поглянув, але так нiчого й не помiтив.

– Давай краще поiдемо далi, доню. Певно то теперiшнiй власник маетку Джон оглядае його, – вiдповiв тато, хоч сам не вiрив у своi слова.

Але Кетi продовжувала дивитись на чоловiка.

10

Я дивився у темiнь ночi, як нове видiння явилось менi. Були сутiнки, день доходив кiнця. Гарненька дiвчинка уважно дивилась на мене, а я дивився на неi. Дiвчинка бачила мене, i я був у цьому впевнений. Отже я ще iсную, хоч i не в людському тiлi, але у людськiй подобi. Ще там був чоловiк, скорiш за все ii тато, але вiн мав занепокоений вигляд, неначе це мiсце навiювало на нього страх. І тут я зрозумiв, що чоловiк мене не бачить, бачить тiльки дiвчинка, яка розповiдае йому про мене. А вiн дивиться… Все вдивляеться, але мене не помiчае. І саме це викликае у нього страх.

Неприемне вiдчуття бути привидом, який лякае.

І тут дiвчинка та чоловiк поiхали далi, а я виринув iз видiння.

– Рiчарде… Рiчарде, – повторювала Олiвiя.

Я обернувся, i поглянув на неi. Вона мала занепокоений i знервований вигляд.

– Що сталося? Я уже майже хвилину тебе кличу, а ти нiби не чуеш.

– Я знову бачив видiння.

Вiльям Андервуд схопився.

– Що там було? – одразу запитав вiн.

– Нiчого особливого. Дiвчинка i ii тато. І дiвчинка бачила мене.

– Ви впевненi, мiстере Лайт?

– Абсолютно. Але ii тато мене не бачив. Бачила тiльки дiвчинка.

– Якщо нас хтось бачить значить ми ще iснуемо, навiть якщо давно втратили своi тiла, – мовила Олiвiя, неначе прочитала моi думки.

– Але чому мене не бачив тато?

– Певно тiльки дiти, якi вiрять в чудеса, можуть побачити нас, – сказав мiстер Андервуд. – А ii тато… Скорiш за все вiн не вiрить у привидiв.

– Тому й не бачить нас, – добавив я. – А отже для нього ми не iснуемо.

Вiльям Андервуд поглянув на годинник, i сказав:

– До пiвночi залишилось менше двох годин, i тодi усе повториться знову. Ви щось вигадали, мiстере Лайт?

– Нажаль нi.

– Ви потрiбнi маетку, мiстере Лайт. Ця бiдолашна iстота не хоче помирати…

– Мiстере Андервуд, ви замислювались над тим, що станеться з нами, якщо маеток знесуть?

– Навiть не уявляю, – сумно вiдповiв Андервуд. – Ви единi, до кого промовляе маеток. Тепер уся надiя на вас, мiстере Лайт. Мiй кабiнет у вашому розпорядженнi, а менi пора навiдати гостей в залi.

Вiн вийшов, залишивши мене та Олiвiю на самотi серед тисячi бумаг, книг та нестерпно затхлого повiтря. Я вiдчинив вiкно, i приемний вiтерець зайшов до кабiнету.

11

«Маеток – жива iстота!» «Ти повинен врятувати його!» «Уся надiя на тебе!»

Подiбнi думки крутились виром у моiй головi. Я почувався унiкальним, почувався обраним, але разом iз вiдчуттям унiкальностi прийшло й вiдчуття вiдповiдальностi.

Як би це дивно не звучало, але маеток був не просто мертвою будiвлею. Маеток був живим. Його стiни дихали, у нього була свiдомiсть, вiн промовляв до мене… Його час доходив кiнця, але як i всi свiдомi iстоти, вiн не хотiв помирати. Маеток передчував свою смерть, надiявся, що Вiльям Андервуд його врятуе, а тепер плекав цi надii щодо мене. Маеток обрав мене, але чому саме мене? Невже це через те, що я науковець? Певно саме через це, адже я не раз дослiджував свiдомiсть, час i простiр. Певно тiльки я мiг зрозумiти цю iстоту, i саме тому став обраним.

Я вiдчував неабиякий жаль до маетку, вiдчував що зобов’язаний зробити усе, щоб його врятувати. Але я звичайний привид, якого бачать лиш дiти та який не може контактувати iз реальним свiтом. Що я мiг зробити?

І тут менi прийшло усвiдомлення. Ясна думка прийшла у мою свiдомiсть, неначе прозрiння. І ця думка не була пов’язана iз спасiнням маетку. Думка була пов’язана iз спасiнням душ, яких маеток сто сiмдесят рокiв тримав у неволi.

Подивившись на ситуацiю з iншоi сторони я зрозумiв, що маеток – не просто свiдома iстота, маеток – це монстр, який тримае бiдолашнi душi в брехнi, навiюючи iлюзiю балу та постiйно стираючи iм пам'ять. Маеток хоче жити вiчно, хоче вiдчувати себе потрiбним, i саме тому не дае душам знайти покою на небесах. Вiн жорстоко тримае iх у в’язницi, а душi навiть нiчого не пiдозрюють. Маеток – це звичайний тиран, який думае тiльки про себе, а душi… Душi для нього звичайнi раби, марiонетки, свiдомiстю яких вiн керуе.

Нiщо не вiчне. Усе мае початок i кiнець. Життя маетку доходить кiнця, i я не збираюся навiть спробувати його врятувати. Врятувавши маеток вiд загибелi, я поневолю десятки душ, в тому числi себе та кохану Олiвiю. А гiрше за неволю немае нiчого, навiть якщо про неi нiхто не здогадуеться.

Залишалося одне питання «Як врятувати всi душi?». Нiхто, окрiм мене, Олiвii та Вiльяма Андервуда не знае що бал – це лиш клiтка, в якiй нас тримае жорстокий монстр. Менi точно не повiрять, а переконувати людей покинути маеток немае часу.

Час летiв невблаганно. До пiвночi залишалось п’ятдесят хвилин. І хто знае, що буде пiсля пiвночi. Можливо маеток окрiм Олiвii наложить забуття ще й на графа. А що як маеток дiзнався про моi намiри? Що як вiн наложить забуття ще й на мене? І тут постало питання, звiдки маеток знав, що я науковець? Звiдки вiн знав, що я можливо допоможу йому? Вiдповiдь прийшла майже одразу…

Маеток знае про нас все!

Вiн знае усе про кожного гостя. Знае минуле та майбутне кожного. Знае усi досягнення та невдачi. Усi потаемнi страхи, думки та самi божевiльнi фантазii. Маеток знае про що ми думаемо!

Часу залишалось мало. І якщо я не заберусь з Олiвiею iз цього маетку негайно, не врятуеться нiхто!

Я стисло пояснив все Олiвii i ми одразу ж побiгли шукати Вiльяма Андервуда, щоб той дав нам ключi вiд маетку.

Знайшли ми його швидко, i одразу ж перейшли до сутi.

– Ми покидаемо цей маеток, мiстере Андервуд, – твердо сказав я. – Негайно!

– Але ж маеток надiеться на вашу допомогу…

– Маеток – це монстр, мiстере Андервуд, – продовжив я. – Вiн тримае цi душi в неволi! Навiюе на них iлюзiю! Тримае в обманi!

– Мiстере Андервуд, – втрутилась в розмову Олiвiя. – Просто дайте нам ключi.

– Я нiчим не допоможу маетку, i не бажаю йому допомагати. Ми забираемося звiдси негайно!