Черниговка. Исторические портреты

Приська пошла в двери, подскакивая и припевая:

I бив мене муж, волочив мене муж,
Ой бив i рублем, ще й качалкою,
А i к свiту назвав ще й коханкою!

Она скрылась.

– Нехай iде собi та виспиться, – сказал Петро. – Лихо з такою малоумною жiнкою! А подумаеш: чим винна вона, що iй Бог розуму не дав! От тепер, здихавшись ii, почнемо знову про дiло наше!

– Зятю! – говорил Яненко. – Сi москалi далебi не такi страшнi i лютi, якими тут у нас здаються. Я пригледiвсь до них, як був у Москвi. Прийняли мене ласкаво, до самого царя водили до руки… І церкви у iх такi ж, як у нас, християнськi, тiльки багатше i краще наших. З Москвою в братерствi жити нам згоднiше, нiж з бусурманами. Бо вже ми досвiдчили, що то есть побратимство з кримцями i з турком. Що нам бусурмани вчинили? Тiльки Украйну спустошили! Яких не побили, тi повтiкали. Куди нам тепер подiтись? Не шукать милостi у тих же бусурман, да й те, бач: ми вже прохали, так не дають бiльш, тiльки нас манять. Один раз помогли, у ляхiв собi Подолля забрали, та й годi. Уже ж не до ляхiв нам тулитись.

– А чому ж не до ляхiв? – сказал Шульга, полковник охочих казаков. – Отепер би з ними краще було поеднатись. Якби вони побачили, що ми тепер лепше до них, як до Москви, привертаемось, то б iм прийшлось дуже по душi.

– iм би, може, прийшлось по душi, та нам не по нашiй шкурi! – сказал Дорошенко. – Нi, Шульго! Сього вже удруге i втрете не повторяй. Нiколи, поки свiт сонця, козак з ляхом не зiйдуться.

– Сто чортiв iх батьковi i матерi, тим ляхам-бiсам! – воскликнул обозный Бережецкий. – Тiльки моя така щира думка, що, вiдцуравшись вiд ляхiв, не приставати до Москви, на ii пiдмову не пiддаватись, а славне вiйсько Запорозьке низовее – от наша надiя! О, якби ми тримались всi вкупi: не те, що ляхи, – i москалi не побороли б нашоi козацькоi сили.

– Добра твоя рiч, – сказал судья Уласенко, – тiльки якби рокiв хоч десять попереду була проказана. Бо вже тепер Украiна через нутрянi своi розрухи нi на вiщо звелася.

– Ми з вiйськом низовим еднали-сьмо, – сказал Дорошенко. – І перед кошовим присягу царевi виконали. Так Москва тiеi присяги не поважае, i бояре ii не хочуть, кажуть, щоб виконали ми присягу перед Самойловичем i перед Ромоданом, а не iнак. Що робити! Не хотiлось нам коритись перед поповичем, да нiчого не вдiем. Не поповичевi поклонимось, а царевi, що його наставив i посилае. Учиню так, як цар велить, а опiсля не маю кновать нiчого. Житиму в приватi тихо-мирно. Що там робитиметься – менi все байдуже! Нехай тiльки мене вже не займають i всю родню мою, i при нашiй худобi нас нехай зоставлять. З нас i буде! І поповичевi годитиму. Що захочуть, нехай витворяють надо мною: сiлькiсь! Все терпiтиму! Багато я погордував над людьми на своему вiку. Покаятись при кiнцi вiку хочу. Аже кажеться: в терпiннi стяжите вашi душi! Мати, благослови!

– Аби тiльки за першi злi учинки не взявся, – сказала старуха. – А на добрi я благословляю.

Мать со слезами на глазах встала со своего места, сняла со стены висевший образ Спасителя в терновом венце и, осенив им склонившего перед нею голову сына, произнесла:

– Сину мiй любий, сину первородний! За все, чим проти мене погрiшив еси, я тебе прощаю i благословляю на життя нове. Пошли тобi, Господи, здоров’я i щастя!

После этой семейной сцены Дорошенко велел позвать привезшего Полуботков «лист» посланца. Привели Молявку.

– Скажи менi правду, козаче, да тiльки щиру правду, як перед Богом. Не вiдбрiхуйся, – говорил ему Дорошенко. – А я тобi даю справедливе слово гетьманське: не буде тобi нiчого злого. Ти пiймав мого Мотовилу? Не бiйсь, кажи просто.

– Я, пане гетьмане! – отвечал Молявка.

– Я так i думав, – сказал Дорошенко. – Бо за вiщось велике тебе зразу так пiднесли, що з простого рядовика хоружим сотенним учинили. Як же ти його пiймав? Чи дав тобi хто про його заранi звiстку?

– Вийшовши з Чигирина, угледiв я, що якийсь бiдолашний старець вилiза крадькома з города. Пiдзорно менi те здалось. Я догнав його. Подаровав спершу йому свое одiння i сап’янцi, а у його взяти хотiв, що на йому було. Вiн не дався. Тодi я догадався, що тут щось е, позвав козакiв, роззули його, i я з личакiв вийняв лист.

– Кажи правду, – заговорил Дорошенко. – Мотовила не посилано до московського гетьмана?

– Нi. Сидить у Борковського за сторожею, – сказал Молявка.

– І листа мого не посилано до московського стану? – спрашивал Дорошенко.

– І листа не посилано, – отвечал Молявка.

– Я, – сказал Дорошенко, – пошлю Вуеховича i Тарасенка до обозу пана Самойловича i Ромодана: нехай умову пiдпишуть i присягнуть обопiльно. Тодi я до iх приiду гетьманство свое здавати. А тим часом, поки моi вернуться, ти зостанешся аманатом. А Полуботок нехай мого Мотовила пришле до мене i лист той мiй, що перейнято. Я тодi разом з тобою до iх виiду!

VIII

В казацком стане в шатре наказного гетмана Полуботка собрались все пришедшие под Чигирин полковники. Перед этим собранием, сидевшим за столом, стояли Дорошенковы посланцы Вуехович и Тарасенко. Они объясняли полковникам, что отправка Мотовила учинена была Яненченком мимо воли и ведома гетмана, уверяли, что с Яненченком в соумышлении немного неопытной молодежи, которая сама не знает, что делает, а большинство чигиринцев заодно с гетманом стоит твердо на том, чтобы искренне, без обмана покориться. Вуехович умолял полковников поступить в этом случае по-товарищески, не сообщать о перехваченном «листе» Косагову, простить неразумную молодежь и не думать, чтоб Дорошенко участвовал в таком коварном замысле, а Дорошенку отослать и Мотовила, и взятый у него в лаптях «лист». Тогда Дорошенко немедленно приедет к ним в стан. Полуботок отвечал, что все сделается так, как желает Дорошенко, только пусть Дорошенко немедленно после отправки к нему Мотовила, с «листом» приезжает в московский стан на речку Янчарку и там пред всеми положит свои клейноды, а потом поедет в главный обоз к Ромодановскому и Самойловичу. Полковники тотчас приказали возвратить Дорошенку «лист» перехваченный и препроводить Мотовила в Чигирин, а Вуеховича и Тарасенка отправили к Косагову, от которого те уехали в главный обоз к Самойловичу и Ромодановскому.

Между тем новый хоружий черниговской полковой сотни сидел в доме Вуеховича, которого мать, по приказанию сына, угощала со всевозможным хлебосольством. К концу дня сказали Молявке, что его зовет гетман. Он вышел за ворота двора Вуеховича, но там ожидали его Яненченко и приятель последнего, бывший медведовский сотник Губарь.

Яненченко сказал Молявке:

– Ти пiймав Мотовила?

– Я, – ответил Молявка. – Я вже повiдав самому ясновельможному.

– Чи ти козак правдивий, чи, може, московський шпиг? – спрашивали его.

– Я – козак правдивий! – отвечал Молявка.

– Так слухай, – сказал Яненченко, – не всi у нас такi ледащi, як наш гетьман, що старого бабського черевика не варт. Не над козаками йому гетьмановати, а свинi пасти. Без Дорошенка знайдемо собi iншого гетьмана. Чутка у нас права, що турський цар, довiдавшись про Дорошенкову зраду, нарiк гетьманом сина славноi пам’ятi Богдана Хмельницького Юрася, пожаловав його князем Малоросiйськоi Украiни, i велiв одягнуть його у каптан i берет йому дати. Ми до його пристанем, коли з’явиться з турським незвитяжоним вiйськом. Людей хоробрих, розумних i сталих нам треба. Вiдпокутуй вину свою, що вхопив нашого чоловiка в неволю. Приставай до нас. Зоставайся з нами, вiдступись од московського царя i присягни служить Богданову сину. А коли не захочеш так учинити – свiту божого бiльш не побачиш! Тут зараз тебе i смерть постигне.

– Не те, що до вас пристану, – отвечал Молявка, – а намагаюсь наших полчан чернiговських i других, як прилучиться, вiдвернуть од регiменту Самойловичевого.

– А брешеш, сучий сину! – сказал Губарь. – 3 ляку за свою душу нам се ти кажеш! Вiдкiля се воно так сталось, що позавчора, слугуючи вiрно гетьмановi-поповичевi, ти полонив нашого чоловiка, а сьогоднi вже едноi думки з нами став. Брехня, брехня, не пiддуриш нас! Думаеш як-небудь вишмигнуть вiд нас, а потiм доведеш про нас!

– Нi, панове, – отвечал Молявка, – не хочу вас пiддурювать, з щирого серця вам кажу. Хiба, ви думаете, у нас на лiвому боцi забули про батька нашого Богдана? Хiба тодi про його забудуть, як уже нi одного козака там не зостанеться! Поки свiт сонця – пам’ятатимуть i згадуватимуть його, i синовi його слуговати радi будуть мало не всi. У нас якби просто ректи: отступiться од царя да приставайте до турка або до ляха, то правда – мало б знайшлось охiтних. Або так сказати: вiдречiться од регiменту Самойловичевого, нехай буде вашим гетьманом Дорошенко, або Ханенко, або хто iнший, хоч би хто з ваших мостей, то ледве би на те пристало багато. А Хмельницького iмено – велике то слово! Тим i я, панове, як тiльки сказали ви, що турецький цар наставляе Хмельниченка не тiльки що гетьманом, а ще князем, зараз бог зна як зрадiв i з першого слова сказав, що хочу йому вiрно слуговати! У нас, панове, давно така гадка мiж народом ходить, що коли-небудь прийде Юрко Хмельниченко вiдбирати свою батькiвщину, i тодi всi до його пристануть, i вся Украйна поеднаеться, i не буде над нами нiякого чужого пановання, нi московського, нi лядського, а свое власне буде, i усiм лихам кiнець прийде, i щастя Бог дасть людям своiм.

– Якби ми про Хмельниченка тобi не сказали, то б таки ти усе згодився мальованим способом на всяку нашу думку, аби тiльки вiд нас вирваться. Бо ми тобi сказали, що смерть постигне тебе, коли не згодишся, – заметил Губарь.

– Ми тебе тiльки так дражнимо, а ми тебе зараз поведем та розкажемо тебе розстрiляти як московського шпига.

– Не злякався я, бо на те я козак, – говорил Молявка. – Чи можна козаковi смертi боятись? На тiм козацьке життя стоiть, що видюща смерть у його на кожнiм кроку. Не вiрите менi – ведiть розстрiляйте. Коли-небудь умирати треба. Хоч десять лiт, хоч двадцять – а все-таки коли-небудь смерть прийде. Вiчно не житиму. Розстрiляйте мене, коли не вiрите, а я вам правду сказав: як ви мене питали, так я вам i казав, як думаю. Я перед вами на святiм хрестi i на Євангелii присягнусь, що вiрно слугуватиму Богданову синовi. А не вiрите, розстрiляйте мене.

– Губарю! – сказал Яненченко, – поклич Остаматенка. Нехай перед нами трьома присягу виконае. Люди нам потрiбнi.

Губарь быстро побежал. Молявка стоял молча в раздумье, ожидая своей судьбы.

Яненченко первый прервал молчание и начал бранить Дорошенка. Молявка только слушал. Скоро воротился Губарь с новым лицом, в котором Молявка узнал того самого канцеляриста, который в первый приход в Чигирин сообщил ему, по приказанию Вуеховича, о Мотовиле. Молявка тотчас смекнул, что у этих господ, от которых теперь зависела его участь, что-то между собою не ладно и один под другим роет яму.

– Сей козак до нашоi думки пристае i хоче нам в пригодi стати, – сказал Яненченко. Затем он рассказал предложение подговаривать левобережных казаков в пользу Хмельниченка. – Чи приймати його до нашого гурту, чи, може, розстрiляти як московського шпига? Як думаете, пане Остапе? – спрашивал он далее.

– Я так думаю, що приймати його до гурту. Нам людей треба, – отвечал новоприбывший.

– А Дорошенко, скурвий син, нехай вiеться iк дiдьку! – начал снова Яненченко. – Нехай покуштуе московського кнута, як Демко Многогрiшний, що одiбрав добру нагороду за свою вiрную службу царевi.

– Хiба один тiльки Демко! – заметил Молявка. – А Яким Сомко, а Васюта Золотаренко, а Оника Силич? А Мефодiй архирей? Уже хто Москви прихильнiшим був, як той архирей. А як йому за те Москва оддячила! Що казати? Мало хiба нашого люду запропастила проклятуща Москва! У нас така чутка досi ходить, що i самого батька Богдана Москва завчасу з свiта бiлого звела: отрути, кажуть, йому поддали за те, що боярам не хотiв годити. Московський цар тiльки що зоветься i пишеться самодержець, а править не вiн. Всiм заправляють i роблять, що хочуть, бояре, а цар тiльки спить да iсть i п’е всласть.

– Правду говориш, товаришу! – сказал одобрительным голосом Яненченко. – Ходiм же у церкву, там заприсягнешся. У нас есть i пiп такий, що з нами единоi згоди.

Заговор о приглашении Юраска Хмельницкого уже зрел в Чигирине, хотя и не слишком еще распространился. Соумышленников у Яненченка было, может, каких-нибудь десятка три. В числе их был один из Чигиринских священников. Это был прежде казак-запорожец, учился он когда-то в бурсе, а потом воевал несколько лет с запорожцами по степям и рекам; за какое-то преступление в коше хотели было его заколотить палками; он впору убежал из Сечи, явился к митрополиту Тукальскому и просил посвятить его в попы. Случаи были в те времена не редкие, что казаки, прежде отличавшиеся достоинствами войсковых людей своего века, поступали в духовное звание. Митрополит посвятил и этого казака и назначил вторым священником при одной из Чигиринских церквей. Его-то сманил на свою сторону Яненченко. Все четверо пришли к этому попу и просили привести к присяге новобранца. Поп вышел из своего дома; он, остерегаясь, чтоб не заметил и не узнал о происходящем главный священник того храма, где этот поп числился только вторым, провел казаков в церковь, приказавши им идти не вместе, а врозь. Когда сошлись в церкви, Молявка перед крестом и Евангелием произнес присягу со слов Яненченка и в этой присяге давал пред лицом вездесущего Бога обещание отступиться от московского царя и служить верою и правдою Георгию Гедеону Венжику Хмельницкому, гетману и князю Малороссийской Украины.

Между тем привезли к Дорошенке Мотовила с перехваченным «листом» и вместе с тем письмо от Полуботка: наказной гетман приглашал Дорошенка нимало не медля ехать по своему обещанию в стан. Уже было поздно.

– Завтра вранцi поiду, – отвечал Дорошенко.