Черниговка. Исторические портреты

– Пришлють, – сказал, с решимостью выступивши, Вуехович. – Присягаюсь на тiм, що пришлють i гетьмановi московському не скажуть. Люди нашi.

– А ти почiм знаеш? – сказал Яненченко. – Хiба вже з ними змовився: соболiв московських захотiв!

– Ти мене, Якове, соболями не урiкай, – сказал с видом достоинства Вуехович. – Молодий ти ще, щоб менi таке завдавати. Я над твого батька старший лiтами, а не те що над тебе, хлопця!

– Мiй писар вiрний менi чоловiк, – сказал Петро. – Я не дозволю на його порiкати.

– Не дозволиш, то й добре йому, – возразил Яненченко. – На те гетьман еси. І про Мазепу казав ти колись, що вiрний тобi. А Мазепа тепер перший чоловiк у гетьмана-поповича став.

– А що ж робити, коли так склалось, – произнес Петро. – І Мазепу не виновачу я. Не класти було йому шиi пiд обух. Я б i сам так зробив, як Мазепа, якби на його мiсцi був. Тi полковники, що вiд мене вiдцурались, бiльш виноватi. А всьому початок положив зять Лизогуб, що перший з них пiдлизався. Тi всi гiрш менi зашкодили, нiж Мазепа. Да я тепер нiкого не виновачу, бо iм нiчого було бiльш робити. Бачили вони заздалегiдь, що з сього усього нiчого не виникне, окромя лиха. Я один винен, що не послухав iх доброi ради i на бусурманiв понадiявся!

– Мазепа менi великий приятель був, – сказал Вуехович. – І тепер, сподiваюсь, таким зостався. Пошлемо до Самойловича посланцiв, а я лист до Мазепи напишу i прохатиму, щоб за нас заступився перед гетьманом. А Мазепа у Самойловича велику силу мае. Да вiн такий розумний, що i з Москвою знатиме, як повестись. Вiн усе поробить нам як слiд i улагодить.

– Так, так! – говорил Яненченко.

– Се такий шельмованець, що кого схоче поведе i проведе i в провалля заведе. Вiн пiдлестився до нашого гетьмана, а як побачив, що сонце йому вже не так свiтить, як перше свiтило, так зараз iзрадив свого добродiя, тепер пiдлестився до поповича, а коли прийде час, i того зрадить. Отакий-то ваш Мазепа.

– Кого ж пошлемо у посланцях до Самойловича? – спрашивал Петро.

– Мене, пане гетьмане, посилай! – отозвался Кондрат Тарасенко, племянник старой Дорошенчихи, быстроглазый, черноволосый молодец, вскочив со своего места.

– Добре! – сказал гетман. – Ти, козаче, не дурень еси i на рiчi мастак. А другого кого ж пошлемо? Другий нехай iде сам Вуехович, коли вiн сподiваеться урештовать усе через Мазепу, свого давнього приятеля. Я прийду до Самойловича i до Ромодана, нехай тiльки перед вами вони заприсягнуться, що менi нiчого не буде, i всiх наших зоставлять на своiх прежнiх мешканнях жити, i всi моi вини, що я проти царя учинив, простяться i на пришлий час не споминатимуться. А я заприсягну не втручатись у жаднi козацькi справи i стану жити вцале приватною особою. Ви з Тарасенком дайте за мене таку обiтницю, а вiд них привезiть менi в листу таку, як я кажу i бажаю.

– Не повiрять вони сьому, – сказал судья Уласенко, – скажуть: не перший раз обiцялись, а не виконали своiх обiцянок.

– Що ж нам дiяти? – сказал Дорошенко. – Бач, Воронiвка, Черкаси, навiть Жаботин i Медведiвка – усi вiдчахнулись од моеi владзи. Уже тiльки чигиринцi да охоче вiйсько тримаються ще за мене, да й тi незабаром одiйдуть, бо вже охотникам показав дорогу Мовчан. Нехай так робиться, як Вуехович казав. Благослови, мати!

– Як до царя подаваться, так тодi матчиного благословення треба, а як з бусурманами водитись, так тодi матчиноi ради не слухаеш. Іншi порадники есть на те! – говорила с выражением горечи и озлобления старуха.

– Хiба я, мати, не прохав твого благословення, як турка пiд Каменець звав i як Мазепу посилав? – говорил с выражением укора Дорошенко.

– Не благословляла я тебе. Перший раз що мое благословення чи неблагословення варто було, коли найперший владика митрополит благословив тебе на приязнь iз турком. А в другий раз я не те що не благословила тебе, а ще кляла, а ти так розлютовавсь, що аж руками на мене замiрявся i замкнув мене, нiби яку злодiюку!

– Мати! – жалобно произнес Дорошенко. – Аже ж я каявся перед тобою i вiк свiй каятимусь. Сам Бог прощае покутуючих грiшникiв.

– Тiльки не таких, що, як собака, на блюваки своi обертаються, як кажуть святi отцi. Твоя покута – шкiлювання з Бога, а не щира покута, – говорила старуха, более и более раздражаясь.

– Пiшла, пiшла, стара! – с досадою вскрикнул Дорошенко.

– Еге! – продолжала раздраженная старуха. – Стара вона стала, тая, що тебе породила i вигодувала! Розум через старощi утратила. Що ж? Молодоi слухай! Що вона тобi в гречку скаче – се нiчого. Було Хомi, буде ще й тобi!

– Ти, стара, на кого се натякаеш? – обозвалась жена Петрова, все время сидевшая молчаливо и как бы дремавшая после порядочного, как видно было, излияния в себя винного пития. – Нiчого мене iсти i попрiкати! Який зо мною грiх не стався, я його спокутовала не за один рiк!

– Спокутовала! – возразила старуха со злобным смехом. – 3 черницями, а може, i з ченцями розпилась. Бач, i тепер очi залитi.

– Через кого я така стала, як не через тебе, стара! – говорила, порываясь с места, Петрова жена. – Все через тебе!

Як я замiж вийшла за твого сина, так з першого дня як почала ти мене клювати да гризти да чоловiковi на мене наговорювати, аж поки не засадили мене в монастир. А тепер досадно тобi, що опять мене взяли до себе жити.

– Прiсько, буде! – грозно заметил ей отец ее, Павло Яненко.

– Прiсько, годi тобi! Утихомирся, – таким же тоном проговорил ей Петро.

– Чого там «буде та годi»! – говорила раздражившаяся Приська. – Чого ви на мене гуртом нападаетесь? Самi у грiх увели та й гризете!

– Як ми тебе у грiх увели? – повышая голос, говорила старуха. – Хiба з нас хто направив тебе… Пам’ятаеш, як тебе уловили з молодцем та написали твому чоловiковi. О негiдниця! Сама ти в грiх ускочила, не боячись Бога i людей не стидячись.

– Хто мене у грiх увiв, питаете ви? – говорила Приська. – Батько, рiдний батько, що оддав мене силомiць за нелюбого. От хто мене у грiх увiв спочатку. Я не хотiла йти за Петра, а мене гвалтом узяли i повезли у церкву вiнчатись. Петро знав, кого брав. Хiба вiн кохав мене? Якби я не Хмельницького роду була, то вiн би i не здумав мене брати, а якби взяв, то давно б мене зарубав.

– І давно було б треба! – с гневом сказал Петро. – Зробить би з тобою, як зробив Богдан з своею другою жiнкою! Ми ж, бач, з батьком твоiм посадили тебе в монастир, щоб ти одумалась i спокутовала. Ти ж, бачу, все ж така ж, яка й була.

– Атож! Олii з мене не виб’ете. І до смертi буду все така, – говорила крикливим голосом все более и более раздражавшаяся Приська. – У гречку скакала та ще скакатиму. От що! Ось поiдь, Петре, вiдсiля мiсяцiв на два або на три. Побачиш тодi, чого я тут нароблю!

– Цить, навiжена! – крикнул на нее Петро. – Хiба схотiлось знову пiд чорний каптур? Добре, мабуть, випила!

– А що ж? – говорила с жаром Приська. – Випила! Тобi можна, а менi так нi! Ти, гетьман, позавчора накликав музики та пiшов по шинках танцювати, а я, гетьманша, зберу жiнок та козакiв i пiду по улицi. Отак! – При этом она сделала круговорот своим телом. – Що менi зробиш? – продолжала она, доходя до исступления. – В монастир засадиш? Садовй! Зарiжеш, може? Рiж! Я тебе не любила, не люблю i нiколи не любитиму!

– Нехай тобi лихо! – сказал Дорошенко. – Хiба я тебе люблю? Держу тебе того ради, що дочка мала есть. Да i те: яка ти нi еси, а все ж таки ти менi жiнка вiнчана. Тим i держу, хоч не хочу.

– І держиш, i держатимеш, мiй голубе! Хоч хочеш, хоч не хочеш; взяв, так i терпи всi моi вибрики! – говорила, заливаясь ироническим смехом, Приська.

– Дочко! угомонись! – наставительно говорил ей отец.

– Не гримай на мене, батечку! – отвечала ему Приська. – Навiщо оддав мене за нелюба, а не за того, хто був менi милий!

– Чорт тебе знав, хто у тебе милий був! – заметил Дорошенко.

– Нема вже його, нема! – говорила Приська. – Тепер кого наги?баю на дорозi да сподобаю, той менi й милий. Багато милих буде! Що день, то один милий, а на другий день – iнший милий. От яка я. Петро се добре зна.

Мать соскочила с места и закричала:

– Петре, сину, забий iй рот, щоб не верзла такого. Боже! Якого сорому довелось наслухатись вiд невiстки!

– Прiсько! – закричал, топнувши ногою, Петро, – не роздратуй мене. Не вдержусь, битиму!

– А я тобi дам дулю пiд нiс, – сказала Дорошенчиха. – Ось глянь, яка дуля! На! Покуштуй, мiй голубе.

– Дочко! – громко крикнул отец, бросившись на дочь.

– Прiсько! – крикнул Дорошенко и схватил ее за руку.

Приська посмотрела на него с видом, вызывающим к себе сожаление.

– Прiсько! – продолжал Дорошенко. – Йди собi в свою комiрку та виспись. Бо ти, бачу, вже чимало випила. Хто се iй горiлки принiс?

– Сама узяла у тебе в шкапчику. Найшла та й напилась, – сказала Приська.

– Йди, йди! – говорил Дорошенко, улыбаясь и стараясь показать, как будто все обращает в шутку. – Йди, серце, коханко!