Симфонія почуттів

Симфонiя почуттiв
Ольга Яворська

Книжку сучасноi письменницi Ольги Яворськоi складають морально-психологiчнi твори, якi захоплюють цiкавими сюжетами, фiлософським осмисленням сувороi дiйсностi, вiдвертiстю, непiдробленою щирiстю i любов’ю до навколишнього свiту. Кожен твiр – це свого роду кадр кiнострiчки: глибоко змiстовний, насичений яскраво вираженими почуттями i подiями, забарвлений фарбами, звуками i запахами рiдноi природи, наповнений авторською закоханiстю в художне слово.

Ольга Яворська

Симфонiя почуттiв

Божевiльна

До неi в селi вже звикли. Ходила, виряджена у що потрапить, розпустивши по плечах передчасно посивiле волосся. Йшла, несучи в руках клунки зi старою одежею, яку розкладала при дорозi, як гуманiтарну допомогу, i намагалась продати.

Колись вродливе обличчя загострилось, посiрiло, в очах з’явився той дивний блиск, який бувае у душевно хворих. То говорила сама з собою, то смiялась дрiбним смiхом, то спiвала надривним високим голосом. Кожноi недiлi бiгла до церкви, але спокiйно вистояти Службу Божу не мала сили. Кланялась по три рази в три сторони, чогось шукала в клунках, якi завжди мала з собою, на щось вказувала пальцем i з острахом хрестилась. Коли кiнчалась Служба, ставала бiля входу до церкви i голосно кричала, що зараз всiм голодним i знедоленим даватимуть iсти.

– Сюди, сюди! Ви не помрете з голоду, нiхто не помре. Тут, у Венецii, вас нагодують. Тут Італiя. Хто приiхав на заробiтки i не знайшов роботи, най не журиться. Ставайте в чергу, всi в чергу!

Люди з острахом дивилися на Мар’яну, що ще донедавна була найкращою дiвчиною в селi, перешiптуючись.

То з нею в Італii таке трапилось.

– Донеслись чутки, що над Мар’яною поглумився роботодавець, а потiм продав у будинок розпусти.

– Хто зна, що там було. Може, за грiхи Господь таку кару послав. Кажуть, що ii баба живу дитину стратила, а за грiхи до сьомого поколiння вiдповiдати треба.

– Яка ж то дiвчина була – розумна, вродлива. З моею дочкою в одному класi вчилася. Хтось iз учителiв цього року ii фотокартку з дошки пошани зняв. Вона, коли дiзналася, прибiгла i довго стояла перед тою дошкою, прикладаючи руку до мiсця, де була свiтлина.

– Не доведи, Господи.

* * *

– Мамо, вуйко Іван зрубав вишню. Їi тiло вже змертвiло, але лишилася душа. Вона бачить небо.

– Мар’яночко, вишня не мае душi.

Мама обнiмае дочку за плечi, але та вириваеться з обiймiв i дивиться в небеса.

– Мамо, це правда, що людська пристань у небесах?

– Правда, доню.

– Боже, вишня вся в кровi, а страшний сивий птах видзьобуе iй очi. Чому нинi площа така безлюдна, немае жодного украiнця?

– Ти дома, дитино моя, ти бiля мене, Мар’яночко.

Прибита горем мати заламуе руки до неба.

– Чому ж ви ii до лiкарнi не вiдвезете? – пита несмiливо сусiдка з-за тину.

– Та ж лежала пiвроку у Львовi на Кульпаркiвськiй, нiчого не допомогло. А яка дiвчина була – вiдмiнниця навчання, спiвачка, танцюристка. Так просилася з тiеi лiкарнi додому, що мое серце не витримало. Все одно ради iй нiхто вже не дасть.

– Може до людей пiти, вiдмовити лихе.

– Ходила я й до екстрасенсiв, i до бабок-шептух, i до ворожок. Хiба грiхи набавляемо, а порятунку нi вiд кого. Якби ж то я таку бiду знала, не пустила б дитину з хати. Об’iздила пiвсвiту i заробила на велике горе.

«Ой зелене жито, зелене…» – спiвае Мар’яна.

* * *

Сонце опускаеться до заходу, розсипаючи пригорщами промiння по пахучих липах. Мар’яна, одягнена у лахмiття, iде селом, простягаючи руку.

– Я жебрачка. Менi напророчили вiтри жебрати по цiлому свiтi. На майданi жебракiв не годують, жебраки всi бiля церкви. Мене нiхто не продасть i не купить, бо я народилася пiд щасливою зорею. Хто любить сонце, бiлокрилi хмари i буйнi вiтри, того нiхто не продасть.

Раптом вона побачила кущi розкiшних троянд, що розцвiли на чужому городi. Кинула своi клунки, перелiзла через паркан i клякнула перед квiтами.

– Яка дивна мелодiя вашого голосу. Ви – моя лебедина пiсня. За лiсом, за пралiсом золота дiжа заходить, – i засмiялася. – Блукало сонечко по небi i не бачило, яка тут чарiвна краса.

Нахилилася над квiтами, цiлуючи iх. Потiм встала i пiшла, високо пiднявши голову, залишивши на дорозi клунки.

– Мене не продасть нiхто, бо в мене виросли крила. Я вмiю лiтати, я бiла птиця. Вам, чужинцям, цього не збагнути нiколи. Я загублюся в небесах i нiхто мене нiколи не знайде.

Тихо пiдходить до гурту молодi, що зiбрався на вулицi. Нечесане волосся перев’язане чорною стрiчкою, бiла обшарпана сукня, одягнена поверх чорного довгого плаща, робить ii подiбною до привида.

– Як гарно у Львовi, правда? Це найкраще мiсто у свiтi, краще вiд Риму i Мiлану.

– Мар’яно, куди це ти так нарядилась? – запитав хтось з гурту.

– Наряджають мертвих, а я жива. Шкода, що ви всi мертвi, що вашi душi закам’янiли i iм нiколи не сягнути висот Господнiх.

– Ну i дае, – зареготав темночубий хлопець.

– Пам’ятайте, що любов i людянiсть – основа життя. Дорога моя мандрiвна, вiра моя всесильна.

Вона пiднесла очi до неба.

– Днi не можна знищувати так, як ви це робите, кожен день треба прожити.

– Мар’яно, ти ж фiлософ, – iронiчно усмiхнувся вродливий юнак, затягуючись цигаркою.

– Шлях до неба повинен бути свiтлим, його не треба засмiчувати необдуманими словами. Вiдкрийте слiпi очi i ви побачите який прекрасний свiт. На рiцi Днiстрi купаються бiлi лебедi. Коли я була в Італii, згорiли Карпати, залишивши за собою попелище. Я листочком кленовим на Украiну прилетiла.

– Що вона таке говорить? – пошепки запитала бiлява дiвчина.

– Говорить, що на голову збреде, хiба не бачиш – вона божевiльна, – ще тихiше вiдповiла iнша.

Мар’яна замрiяно всмiхнулась i пiшла, простягнувши вперед руки:

– Ой зелене жито, зелене…

Нечутний схлип