Симфонія почуттів

Ішов Львовом нiби кладовищем – так сумно було довкола. Душа щемiла, Олексiевi було важко i боляче. Прапори, позначенi чорними стрiчками, нiби жалобнi хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Слiпуче сонце пливло по небi, а Олексiевi було холодно, нiби хтось перетяв сонячнi променi i вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над мiстом. Хлопцевi iнколи зустрiчалися люди в чорному одязi. Лiтнiй ранок розсiвав смуток, звiдкись доносилась жалобна музика. Притуливши до грудей згорток, пiшов до лiкарнi.

– Вам до кого? – запитала молода дiвчина в бiлому халатi.

– До Косарських, – промовив тихо i вiдчув як страх млосно пiдступае до серця. – Вони всi живi?

– Звичайно, – вiдповiла коротко i провела його до палати.

– Лесик прийшов! – радiсно вигукнула Яринка.

Вона лежала iз забинтованою головою на якомусь дуже високому лiжку, до правоi ноги було пiдвiшено вантаж.

– Чому ти сама? – роззирнувся по палатi Олексiй.

– Вона не сама, вона зi мною, – зауважив лiкар, якого хлопець чомусь не побачив. – Зараз я пiду до iнших хворих, а Яринка залишиться з тобою. У випадку тривоги натискайте червону кнопку.

– Зi мною мама сидить, але зараз вона пiшла до тата, який лежить у сусiднiй палатi, – сказала, усмiхаючись, дiвчинка.

– Ану вiдгадай, що я тобi принiс?

– Зараз. зараз… Дай подумати. Мабуть, банани, апельсини i… напевне, цукерки.

– Ось, бери, – витягнув з коробки i простягнув iй чудовий голубий з бiлими вiтрилами кораблик.

– Ой, Лесику, – вигукнула захоплено, – ти змайстрував менi кораблик щастя. Я знала, вiрила, що ти колись менi його подаруеш. Якi ми щасливi, правда? Ми завжди будемо щасливi, – щиро зазирнула Олексiевi в очi.

А здалеку донiсся похоронний плач церковних дзвонiв… За невинно убiенними…

Нарциси для подруги

На свiтанку Ярину розбудив дзвiн. Вона сiла на лiжку, перехрестилася. Ще вчора чула, як чорний крук, провiсник смертi, кричав, кружляючи над прибережними травами, а потiм завернув на Катрусине обiйстя.

– Катруся вмерла, це по нiй дзвонять, – промовила пошепки Ярина. – Вмерла в травнi, у пору, коли природа святкуе свое воскресiння, пiшла у темноту смертi, залишивши все. Життя – обман, смерть – iстина, якоi ще нiхто не розгадав.

Поволi пiдвелася з лiжка, пiдiйшла до вiкна. Травневий ранок привiтав ii бiлими нарцисами, що, вмившись вранiшньою росою, згорнули своi пелюстки, чекаючи появи сонця.

– Катруся вмерла, – навiщось повторила Ярина i почала повiльно одягатися.

Колись Катруся була ii найкращою подругою. Одиначка, вона видiлялася з-помiж дiвчат вишуканою шляхетнiстю, нiжною вродою. Завжди усмiхнена, з великими карими очима i тонкими чорними бровами, володiла тiею магiчною силою, що заставляла всiх iй коритися. Хлопцi бiгали за Катрусею ще з дитинства, дiвчата заздрили iй i старалися бути подiбними до неi. Вона чудово спiвала i танцювала, нiколи нiхто не бачив ii роздратованою чи злою. Найкраще одягалася, найкраще вчилася у школi. Все у ii життi складалося так гарно i легко, як у казцi, жила оточена любов’ю родини, у якiй нiколи не було сварок чи нестаткiв.

Тодi, коли Катруся з книжкою в руках колисалася у крiслi-гойдалцi, Ярина з мамою млiли у колгоспних буряках.