Симфонія почуттів

– Сама, – зiзналася Яринка. – Менi здаеться, що щастя апельсинового кольору, а кораблик щастя повинен бути блакитним iз бiлими вiтрилами.

– А я тобi змайструю зелений човен i заповню його колорадськими жуками. Згода?

– Тобi таке не вдасться, – дзвiнко смiеться Яринка, закинувши назад голову.

Вона ще довго сидiла бiля Олексiя, спостерiгаючи за його спритними руками, що чаклували над шаховими фiгурами.

* * *

Суботнiй снiданок зiбрав усiх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стiл, обнiмаючи усiх лагiдним поглядом. Щастя свiтилося у ii голубих очах.

– Їжте, дiти, зараз принесу торт iз кавою. Бери, Лесику, вiдбивну, помiдори.

– Не називайте мене так, тiльки мама могла мене так називати, – похмуро вiдповiв Олексiй, не пiдводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду його не зловив.

– Я сьогоднi iду на авiашоу в Скнилiв, щоб ти не хвилювався, – пiдвiв нарештi похмурий погляд на батька.

– Олексiю, вiзьми мене з собою, ну будь ласка, будь ласочка, – залебедiла Яринка.

– Ну i придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поiдь, якщо хочеш, з подругами, з мамою.

– З якими подругами? Я ж нiкого не знаю у вашому районi. Я так хочу на лiтаки подивитися, на парашутистiв.

– Може, ми всi разом поiдемо, цiлою сiм’ею, – обiзвався тато.

– Ну ви iдьте собi, а я ще на Личакiвське кладовище зайду.

– Ми могли би всi разом туди пiти, вiднести квiти на могилу, помолитися, – тихо сказала Яринчина мама.

– Ідiть собi куди хочете, робiть що хочете, а менi дайте спокiй, – нервово пiдвiвся з-за столу Олексiй i, грюкнувши дверима, пiшов з кiмнати.

Деякий час всi мовчали.

– Вiн за своею мамою сумуе, а взагалi вiн хороший, – порушила мовчанку Яринка.

– Пiдемо на авiашоу, добре? Ну мамо, татку, – Яринка переводила благальний погляд з матерi на батька. Вона нiколи не знала iншого тата i тому зразу полюбила Олексiевого, як рiдного.

* * *

На летовище Олексiй пiшов iз друзями – Олегом i Русланом. Святкова атмосфера, чудова музика допомогли розвiятись i вiн призабув батька i його нову сiм’ю. Навколо гуляли люди, смiялись дiти. Всi були святково одягненi, iз захопленням спостерiгали за тим, що вiдбувалося в небi. Хлопцi вiдчули себе дорослими i вiльними. Випили по пляшцi пива у виiзному кафе «Славутич», пiсля чого знову пiшли ближче до лiтакiв. Раптом Олексiй побачив своiх. Вони iшли серед натовпу, тримаючи за руки Яринку. Вона весь час щось говорила, повертаючи голову то до мами. то до тата. Почуття нiжностi до дiвчинки жило у серцi Олексiя з першого дня iхнього знайомства. Чистi, свiтлi очi Яринки випромiнювали таку щирiсть i доброту, що не любити ii було неможливо. Вiн деякий час дивився iм услiд, а потiм, повернувшись, пiшов з друзями у протилежний бiк.

Купивши по морозиву, хлопцi з щирим захопленням стежили за супервинищувачем СУ-27, що демонстрував фiгури вищого пiлотажу. Із завмиранням серця Олексiй дивився як вiн виконував «кобру», смiливо опускався вниз. Всi були в захопленнi – смiялися, аплодували. І раптом лiтак, перекинувшись у повiтрi, полетiв на натовп людей. Пролунав страшний вибух, хмари вогню i диму сягнули небес… У першi секунди Олексiй не мiг нiчого збагнути. Вогонь котився у тому напрямку, куди пiшла Яринка з батьками. Охоплений жахом i страшним розпачем, вiн побiг летовищем. Звiдусiль доносилися зойки, крики, стогони.

– Туди не можна, – перекрили дорогу вiйськовi.

– Пустiть, там Яринка, тато, тьотя Іра.

Олексiй прориваеться i бiжить летовищем крiзь плачi i крики людей. Навколо мертвi i пораненi, рештки тiл – ноги, руки, голова дiвчинки.

– Тату, Яринко…! – уже кричить вiн i не чуе свого голосу.

– Мамо, мамочко, допоможи, щоб вони не загинули.

І раптом хлопець бачить iх, iдуть просто до нього. У батька закривавлене чоло, кров стiкае по лицi. Вiн несе Яринку, на обличчi якоi анi кровинки. З диким розпачем Олексiй обхопив руками свою коротко стрижену голову.

– Лесику, дитинко, – тьотя Іра обнiмае його i цiлуе в лице.

– Яринка… – Олексiй плаче вголос.

– Синку, вона жива, – батько закривавленим чолом притулився до сина.

А назустрiч бiжать i бiжать люди…

* * *

Додому прийшов пiзно ввечерi. Його зустрiла моторошна тиша. Несподiвано задзвонив телефон. Це телефонувала з села Яринчина бабуся.

– Як ви там, чи не сталося з вами бiди? – запитала з тривогою в голосi.

– Ми були на летовищi. Там вибухнув лiтак. У Яринки струс мозку i перелом ноги, тато також травмований, тьотя Іра залишилась з ними у лiкарнi, – розповiдав Олексiй.

– Боженьку, горенько яке! Я вже три години до вас телефоную. Ввiмкнула телевiзор. а там… Лесику, я все бачила. Горенько велике, непоправне. Дякую Господу, що ви живi залишились, рiдненькi моi.

Вона плакала i ще довго говорила крiзь сльози.

Попрощавшись з бабусею, ввiмкнув телевiзор. Знову побачив злощасного лiтака-убивцю, що, перетворившись на величезний палаючий смолоскип, покотився на людей у тому напрямку, куди пiшли тато з Яринкою i тьотею Ірою. Страх вкотре почав холодом пiдповзати до грудей i Олексiй вимкнув телевiзор.

Раз по раз дзвонив телефон, знайомi i друзi цiкавились долею iхньоi родини. Заслонив шторами вiкна i тиша стала ще моторошнiшою. Вона загрозливо проглядала з усiх куточкiв оселi, заповнювала простiр, вповзала в душу i перетворювалась у страшну нудьгу. Вiн зайшов до своеi кiмнати, але нудьга була такою нестерпною, як тодi, коли повернувся з похорону матерi. Посидiвши кiлька хвилин, зайшов до Яринчиноi кiмнати. Ляльки, якi Яринка порозкладала на своему лiжку, дивилися на Олексiя скляними очима i вiн знову виразно уявив голiвку тiеi дiвчинки, яку бачив на летовищi. Вимкнув свiтло i зайшов до кiмнати, в якiй жили батько з тьотею Ірою. Побачивши на диванi бiлу батькову сорочку, занурився в неi обличчям.

– Вони ж могли всi…

Знову задзвонив телефон. Це була тьотя Іра.

– Олексiю, в холодильнику е котлети, борщ, картопля. Розiгрiй собi i поiж.

– Добре, – вiдповiв стримано, хоча знав, що iсти не буде. – Як ви там?

– Татовi почистили i позашивали рани, Яринцi також зробили операцiю, вона спить. Не хвилюйся, все буде добре.

– Пробачте менi, – промовив тихо.

– Лесику, ми всi тебе дуже любимо, – раптом заплакала тьотя Іра.

Коли поклав слухавку, тиша нiби розступилася i вiн виразно почув крик. Прислухався… Всюди тихо. Знову зайшов до своеi кiмнати. По черзi брав у руки кожну шахову фiгурку i, потримавши, клав на мiсце.

– Обов’язково навчу Яринку грати в шахи.

Було далеко за пiвнiч, але сон не йшов до Олексiя. Тiльки заплющував очi, як хмари вогню i диму сягали небес, а вiн, огорнений холодною пеленою, бiг летовищем, над яким завис завмерлий крик…