Наодинці з життям. Поезія

Не буваю з собою я ближче
у дзеркалi навiть,
Навiть з власною тiнню
я ближче навряд чи буваю,
Та на мить це,
на мить це,
на мить…
Зблиск очей, губ загадка —
й потилицю, спину,
Незнайомцю, твою
я гублю назавжди;
Без кiнця, без кiнця,
без упину.
Невблаганного натовпу
ми протилежнi потоки,
Нас розносять врiзнобiч,
Ескалатори нас i вагони,
Невпiзнанних, забутих,
пiдхоплюють
І розносять,
розносять
врiзнобiч,
врiзнобiч…
Так точнiсiнько
пам’ятi плин
невблаганний вихоплюе
Із минулого посмiшку, губи, обличчя на мить —
І спиною повернутi знову,
невпiзнанi знову
Із минулого тiнi гублю я —
вже не докричишся:
Ескалатори днiв i
вагони рокiв
Нас розносять,
розносять
врiзнобiч,
врiзнобiч…
Але ж ось воно, ось, пам'ятаеш:
Вiдкривають метро —
оркестри, промови лунають,
Стрiчка падае – диво! —
Мiсто надра своi,
мiсто душу свою вiдкривае!..
Ох, яка молода i щаслива
У святковому гаморi натовпу
мати —
У руки ii затишку,
як у гнiздечку, тримати
Полохливе пташатко
свого рученяти —
0 дитинства далекого
свято,
Вiра в казку, у те, що
достатньо
нам неба для всiх
одного —
Не докричатися,
не докричатись…
Мiй вагон пiдiйшов.
Цей останнiй,
прощальний вагон,
Що давно в небуття вiдiйшов,
Але знову
i знову приходить,
Щоб мене
вiдвезти на роботу,
Щоб мене
привезти iз роботи,
На роботу – з роботи,
На роботу – з роботи…
Цей розмiрений стукiт колiс,
нескiнченний тунель…
Ескалатор, безногий Вергiлiй,
Проведи з пiдземелля до неба мене —
Десь там небо було,
І на всiх одного
вистачало
нам неба цього,
А тепер там
для кожного телеекран —
Не подiлять нiяк
мiж собою програм.
Нескiнченний тунель,
незлiченнi турботи:
На роботу – з роботи,
На роботу – з роботи,