Наодинці з життям. Поезія

Наодинцi з життям. Поезiя
Юрiй Пересiчанський

Кожен вiрш кожним читачем сприймаеться по-своему, а для автора найчастiше поезiя – це освiдчення поета в коханнi (майже завжди нероздiленому) до життя, аби якнайдалi самозречено втекти вiд ревнивицi-смертi, яка переслiдуе крок за кроком i завжди готова розiмкнути обiйми. Для самого ж вiрша головне, щоб найскладнiша, найглибша i найнезвичайнiша метафоричнiсть була в той же час природною, прозорою i зрозумiлою – поезiя не в словах i не в рядках, а помiж словами i помiж рядками.

Наодинцi з життям

Поезiя

Юрiй Пересiчанський

© Юрiй Пересiчанський, 2017

ISBN 978-5-4485-9378-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

*

Букви складаються в слова, слова складаються в текст, iз тексту, душi поета й дозволу Бога народжуеться вiрш. Кожен читач, знайомлячись iз вiршем, прочитуе його по-своему, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжуеться живий всесвiт поезii, який об'еднуе епохи й народи.

Хоча особисто для автора найчастiше поезiя – це освiдчення поета в коханнi (майже завжди нероздiленому) до життя, аби якнайдалi самозречено втекти вiд ревнивицi-смертi, яка переслiдуе крок за кроком i завжди готова розiмкнути обiйми.

Для самого ж вiрша головне, щоб найскладнiша, найглибша, найнезвичайнiша метафоричнiсть була водночас природною, прозорою i зрозумiлою, такою, що легко читаеться, щоб змiст природно породжував форму, через яку цей змiст мiг би бути легко впiзнаним. Адже, поезiя не в словах i не в рядках, а помiж слiв i помiж рядкiв.

Василевi Стусу

1. Велике вигнання

Гойдаеться доля, мов зламана вiть,
на розхристi всiх заполярних хурделиць,
i нiч загратована раптом розстелить
козацького степу мосянжний сувiй

отут, серед цих простопадних осмут
сибiрських безмеж, погорбатiлих з лютi.
Полярного сяйва кремлiвськi салюти —
тут навiть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная нiч:
червонi боки тут у снiв не вiд яблук,
вiд кирзи – пiд здухи, об стiну – на карби,
i знову – по ребрах! О, зламана вiть

епохи, що тичеться в невiдь облуд…
Не хмiль солов’iних пiсень тут вируе,
тортурного зойку вiдлуння мордуе —
тут навiть катам неможливо заснуть.

І спогад, не так, як велична сосна,
що в душу впливае, мов щогла вiтрильна, —
як паля тортурна, що вмить прохромила,
як гак, що пiд Байдинi ребра загнав

науку султанських i царських велiнь:
услiд за Тарасом у зеки й солдати
уся Украiна – встигай лиш ховати
за кирзу халявну вiдвертiсть молiнь.

2. Украiни син

Так тяжко пiд серцем Сибiру болить
оця захалявна хохлацька Вкраiна,
оця трьохсотлiтня безвинна Руiна —
на розхристi вiчностi докору мить.

Гойдаеться, наче розпачлива тiнь
невтiшноi матерi, доля Вкраiни:
розiп’ято знов ii вiрного сина —
поглинув iх стiльки московський вже плин…

Коли чорторий вже оцей промине:
в Сибiр – у теплушцi, назад – в домовинi, —
одвiчна дорога синiв Украiни…
О, пам’ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,
скорботна, посмертна земля Батькiвщини
на серце, що в грудях народу не спинить
його навiть наглая смерть Василя.

Дощi дошкульнi

Пухлина всесвiту набрякла
Смертельноi образи сном.
У саванi густоi мряки
Жалобний трауру огром.

Кругом нi просвiту, нi згуку.
Над ладом лагiдних угiдь
Навис зловмисним помсти круком
Небесний розкрил потойбiч.

Неначе вщухло – i не чутно
В глибинах омертвiлих злив
Погроз – нi краплi, та пiдступно
Завмер у штилi зливи млин:

Із затишку ти тiльки спробуй,
Хоч носа висунь ти надвiр —