Наодинці з життям. Поезія

І небо вмить скляне проломить
Свинцевим кулаком тьми вир.

Ти лиш з порога до порога —
Тут засiдка ворожа – гульк! —
Як з кулемета iз-за рогу
Прозора черга мокрих куль!

І розверзаються утроби
Небесних щедрих водних жнив —
Комори урожай наповнить
Зi срiбного зерна краплин.

Спогад

Знов двадцять п’ятою годиною добу
переобтяжуе незгiдливе безсоння —
в безодню пiвночi безсило я пливу,
вiдтятий маятником мiсяця уповнi

вiд берега принад письмового стола
в посвятi чарувань вiдкритоi сторiнки,
чия оголена, цнотлива бiлизна
жаданням слова так довiрливо сповита.

0 витвiр суперечки темряви й свiчi,
слiпучий спалах щиросердностi паперу,
о вибач – твiй непогамовний бiль
роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:

в мiжкоролiв'i пам'ятi i забуття
коротке царювання таемницi митi,
яку в життi лиш раз iз уст в уста
цiлунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибиннiш, незворотнiш за життя,
даремно страчене, у серце увiгналась —
для неi ночi глиб, як пiхви для ножа,
чию сталеву мiць зламала немiч рани.

Два кроки до вiкна, неначе два крила,
пiдбитих влiт, недавно ще мiцних, сановних
всевладдям лету, наче вивершення два
в згасаннi маятника мiсяця уповнi.

Березнева елегiя

Найпершi невдалi ще кроки весни, ви так схожi

З останнiми кроками, котрими зiграна осiнь

Ступала на стежку зими – мов крiзь дзеркало льоду

Минулих морозних осмут упiзнав свою вроду

Розгублений березень в привидах снiв листопаду.

У саванi плiсняви згукiв минулих опалих

Земля ще окута тим сном, видаеться що вiчним.

Та в надрах обмерзлоi сповiдi серце вже лiчить

Останнi слова каяття – чи ще довго iм тлiти:

Вже гасло надii – горiти, горiти, горiти! —

Проносить пiднесена лагiдь пiвденного вiтру

Крiзь плетене чорним мереживом вiття.

Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмкiв розчинитись,

Дiйшла досконала вiдталоi краплi сферичнiсть

До спаду в прощання з пiддашшям висот батькiвщини

Своеi бурульки (розлука знов матерi й сина).

Отак би пiрнути у затишнi сни потойбiччя —

І хай тiльки зблиском заграви цей вечiр засвiдчить,

Що й ти колись був тут, i в сутiнi млiв у стражданнi.

О, мачухо зла, батькiвщино надii нездарна,

Це ж ти нас пiдкинула свiту цьому до порога

Вклякати в пiднiжжях оглухлих богiв невiдомих

В благаннi якогось незнаного щастя й любовi —

На волю лети ж самоти нескiнченноi сповiдь…

Сповiдь петлюрiвця

Забудемо, брате, i нас хай забудуть,
Хiба затонулiй землi пам'ятать
Про тих, хто покласти не змiг у запруду