Наодинці з життям. Поезія

Задовгих зiзнань ми не потребували
На двох нам достало лиш декiлькох слiв:
«Кохаю навiки», «кохана», «коханий» —
О нiч неймовiрного здiйснення снiв!

Прихiд воеводи пiд ранок сурмили
Із панi покоiв я вислизнув ледь.
Вже вдень я на Сiч знов летiв, образ милий
У серцi лелiяв – навiки цей лет.

Зустрiли заздравно мене побратими
Пiднесення пiнного келих кружляв:
Брати запорожцi, я в тому не винен,
Що серед бенкету хмiль смутку пройняв.

О, панi графине, з тих пiр я у битву
Як в шлюбну ту нiч, наречена де – смерть,
Кидавсь – та не те, щоб у битвi не згинув —
Подряпини жодноi… Хто ж береже

Вiд куль, ятаганiв мене серед бою?
Я знаю, графине, твоiх молитов
Це захист – побрались ми наче з тобою,
І не розiрвати по смерть наших доль.

То що ж, коли доля вже так наказала —
Вiд неi нiкуди, нехай буде так,
Раз не оминути – пiднiмем забрала:
Чи пан, чи пропав – така доля, козак!

І поряд зi мною моi побратими —
Ми викрадемо iз недолi гнiзда,
Тебе, моя суджена панi графине,
І буде душа в нас на двох лиш одна.

Я серед пишноти козацького степу
На березi слави й могутi Днiпра
Збудую наш дiм – нехай носить лелека
У затишок наш хлопчакiв i дiвчат.

Не бiйся, графине, нiхто не образить
Бо в нас тут нi хлопа, нi пана нема —
Ставав кожен рiвним i вiльним вiдразу,
Хто тiльки на землю козацьку ступав!

І все буде так, як нам заповiдала
Та нiч, як в обiймах намрiялось нам.
Побачиш, пишнот не зрiвняти заграви
Із блиском оман, що судились панам.

Менi б тiльки лист передать воеводi
Коня у галопi я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому входi
Я з нею зустрiнусь. О Боже, хто ж знав?

Метро

Снiг лапатий, пiдмоклий,
як пiдошви моi,
Чвакiт шин,
чвакiт крокiв
у повiтрi висить;
Напiвморок i дим —
мiй слiпий поводир,
Через площу
крiзь натовп
мене проведи,
До метро
ти мене доведи…
Мiсто надра своi
вiдкривае менi —
Вхiд в метро – букву «М»
(аж вiд подиву зведенi брови!) я
розшифровую:
«Всяк, хто ввiйде,
облиште надiю свою.
Ім'ярек
Алiг'ерович
Данте,
Рад вiтати!»
Ескалатор,
безногий Вергiлiю мiй,
Ти крiзь натовп,
крiзь землю
мене проведи
Усiма дев'ятьма
усе глибше
i глибше
В пiдземелля мiське —
з пiдсвiдомiстю Харкова
хай з'еднаюсь я,
хай згадаю я…
Натовп суне назустрiч,
щохвилини вихоплюю
Із потоку облич, рук i нiг
нову постать я:
Ближче, ближче,
вже ось, уже поряд ти,
Незнайомцю, на мить
ми з тобою вiч-на-вiч —