Задіґ, або Талан

– Панi, – мовив вiн, – не сварiть так молоду Козру: намiр одрiзати менi носа вартий намiру одвернути струмок.

Роздiл третiй

Собака й кiнь

Задiг переконався, що, як i написано в книзi Зенд-Авестi,[22 - Книга Зенд-Авестi – переклад-коментування середньоперською мовою книг «Авести».] перший мiсяць шлюбу е медовий, а другий полинний. Трохи згодом вiн був змушений розлучитися з Азорою, з якою надто важко стало жити, i шукав собi щастя, вивчаючи природу.

– Нема нiкого щасливiшого, – говорив вiн, – як фiлософ, що читае цю велику книгу, яку Бог розкрив перед нашими очима. Істини, якi вiн вiдкривае, належать йому – вiн живить i виховуе свою душу, вiн живе спокiйно, не боiться нiкого з людей, i його нiжна дружина не прийде одрiзати йому носа.

Повний цих думок, вiн заховався в одному сiльському будиночку на березi Євфрату. Там вiн не працював над тим, щоб лiчити, скiльки дюймiв води падае за одну секунду пiд арку мосту,[23 - Натяк на псевдонауковi дослiди французького ученого Пiто, який 1732 р надрукував доповiдь на подiбну тему] чи на скiльки кубiчних лiнiй випало бiльше дощу в мiсяцi мишi, нiж у мiсяцi барана.[24 - …в мiсяць мишi…у мiсяцi барана – назви мiсяцiв у китайсько-маньчжурському календарi.] Вiн не мрiяв про те, щоб виробляти шовк з павутиння,[25 - Натяк на дослiдження Б. де Сент-Ілера «Роздуми про науку» (1710).] нi порцеляни з розбитих пляшок;[26 - Вольтер кепкуе iз вченого Р. А. де Реомюра (1683–1767), який неодноразово подавав Академii наук свiй проект виготовлення порцеляни iз скла.] але вивчав передовсiм властивостi тварин i рослин i швидко набув прозiрливостi, яка вiдкривала йому тисячi вiдмiнностей там, де iншi бачили тiльки одноманiтнiсть.

Одного дня, прогулюючись бiля невеличкого гайка, вiн побачив, що до нього бiжить евнух царицi, а за ним ще кiлька служок з палацу. Нiби запамороченi, люди бiгали, немов шукаючи щось загублене й дуже цiнне.

– Юначе, – сказав йому перший евнух, – чи ви не бачили собаку царицi?

Задiг вiдповiв скромно:

– Це сука, а не собака.

– Маете рацiю, – обiзвався перший евнух.

– Це дуже маленька болонка, – додав Задiг, – вона недавно привела цуценят, вона трохи шкутильгае на передню лiву ногу й мае дуже довгi вуха.

– То ви ii бачили? – спитав захеканий перший евнух.

– Hi, – вiдповiв Задiг, – я ii нiколи не бачив, i я нiколи не знав, що в царицi е сука.

Саме о тiй порi, через дивну примху долi, найкращий кiнь королiвськоi стайнi вирвався з конюхових рук на вавилонськiй рiвнинi. Оберегермейстер й iншi офiцери, так само стурбованi, бiгали за ним, як перший евнух за сукою. Першим звернувся до Задiга оберегермейстер i спитав, чи не бачив вiн королiвського коня.

– Це кiнь, – вiдповiв Задiг, – що найкраще йде чвалом, вiн п'ять футiв заввишки, копита в нього дуже малi, хвiст три з половиною фути завдовжки, шишки на його вудилах iз золота на двадцять три карати, пiдкови його зi срiбла одинадцятоi проби.

– Якою дорогою подався вiн? Де вiн? – поспитав оберегермейстер.

– Я його не бачив, – вiдповiв Задiг, – i не чув нiколи про нього.

Оберегермейстер i перший евнух не сумнiвалися, що це Задiг украв королiвського коня й королевину суку. Вони звелiли одвести його перед збори великого Дестергаму,[27 - Великий Дестергам (детергам, дефтердар) – титул головного скарбника у Персii i Туреччинi.] якi присудили покарати його батогами й заслати до кiнця днiв до Сибiру. Та тiльки-но ухвалили вирок, як знайшли коня й собаку. Суддi опинилися перед сумною потребою переробити свою постанову; але вони присудили Задiговi сплатити чотириста унцiй золота за те, що говорив, нiби не бачив того, що бачив. Спочатку мусив вiн сплатити цей штраф, а потiм Задiговi дозволили захищати свою справу на нарадi великого Дестергаму.

Вiн говорив так:

– Зорi справедливостi, безоднi знання, дзеркала iстини, ви, що маете вагу олова, твердiсть залiза, блиск дiамантiв i дуже подiбнi до золота,[28 - Комплiмент iз двояким натяком вони самi подiбнi до золота i вони жадiбнi золота.] – раз дозволено менi говорити перед цими високославними зборами, то присягаюся Оромаздом,[29 - Ормузд, Орозмад – бог добра у давньоперськiй релiгii, змагався з Арiманом, богом темряви, носiем зла.] що я нiколи не бачив нi шановноi королiвськоi суки чи священного коня короля над королями. Ось що зi мною сталося: я прогулювався поблизу невеличкого лiска, де потiм зустрiв шановного евнуха й славного егермейстера. Я побачив на пiску слiди якоiсь тварини i легко вирiшив, що це слiди маленького собаки – легенькi й довгi борозенки, вiдбитi на невеличких горбиках пiску помiж слiдiв вiд лап. Я визначив, що це сука, i соски у неi витягненi, отже, вона недавно привела цуценят. Іншi, дечим одмiннi, слiди, що ввесь час нiби зрiзували пiщану поверхню обабiч переднiх лап, доводили менi, що в неi дуже довгi вуха; а помiтивши, що одна лапа весь час менше виривала пiсок, нiж три iншi, я зрозумiв, що сука нашоi великоi королеви, насмiлюсь сказати, трохи крива. А щодо коня короля над королями, то знайте, що, прогулюючись дорогою в цьому лiсi, я побачив вiдбитки кiнських пiдкiв; усi вони були на однаковiй вiддалi. Ось, сказав я, кiнь, що досконало йде чвалом. На вузькiй стежцi, футiв сiм завширшки, був на три з половиною фути вiд середини дороги праворуч i лiворуч трохи збитий пил з дерев. У цього коня, сказав я, хвiст на три з половиною фути, i, вимахуючи ним праворуч i лiворуч, вiн позмiтав цей пил. Пiд деревами, що утворювали альтанку п'ять футiв заввишки, я побачив недавно опале з гiлок листя i зрозумiв, що кiнь торкнувся iх i що, виходить, вiн у п'ять футiв заввишки. Щодо його вудил, вони повиннi були бути з золота двадцять третьоi проби, бо шишки потерлися об камiнь, у якому я розпiзнав кремiнь i на якому я зробив пробу.[30 - …камiнь, на якому я зробив пробу – камiнь твердоi породи, яким визначали пробу золота i срiбла.] І нарештi, по слiдах, якi лишилися вiд його пiдкiв на каменi iншоi породи, я зробив висновок, що вони зi срiбла одинадцятоi проби.

Усi суддi були в захватi вiд глибини й точностi Задiгових суджень, новина дiйшла до короля й королеви. У передпокоях, у спальнях i в кабiнетах[31 - У передпокоях, у спальнях i в кабiнетах – тобто у палацових передпокоях, у королiвських салонах i на засiданнях мiнiстрiв.] говорили тiльки про Задiга; i хоч багато магiв висловлювали думку, що його треба спалити, як чаклуна, цар звелiв, щоб йому повернули штраф у чотириста унцiй золота, до якого його було присуджено. Секретар, судовi пристави, прокурори з великою пишнотою прийшли до Задiга й принесли його чотириста унцiй; з них вони вирахували тiльки триста дев'яносто вiсiм на судовi видатки, а iхнi лакеi попросили нагороди.

Задiг побачив, як небезпечно iнколи бути надто вченим, i свято пообiцяв собi, як буде нагода, не говорити про те, що побачить.

Ця нагода трапилася незабаром. Утiк один державний злочинець; Задiг бачив, як той проходив попiд вiкнами, але на допитi не сказав про це. Однак хтось довiв, що вiн дивився в цю мить у вiкно. За цей злочин йому присудили сплатити п'ятсот унцiй золота, i, за вивилонським звичаем, вiн подякував суддям за iх всепробачливiсть.

– Великий Боже! – говорив вiн сам до себе, – яке лихо, коли хто прогулюеться в лiсi, яким проходять сука королеви й кiнь короля! Як небезпечно стояти бiля вiкна! І як важко бути щасливим у цьому життi!

Роздiл четвертий

Заздрiсник

Задiг хотiв у фiлософii й приятелюваннi знайти розраду вiд нещасть, якi послала йому доля. В одному вавилонському передмiстi в нього був зi смаком опоряджений будинок, де вiн збирав усi мистецькi речi й розваги, гiднi порядноi людини. Вранцi його книгозбiрня була вiдкрита для всiх учених, увечерi стiл – для всякого доброго товариства. Та невдовзi вiн дiзнався, до чого небезпечнi вченi: зчинилася велика суперечка з приводу одного Зороастрового закону, який забороняв iсти грифонiв.[32 - Грифони – химернi iстоти з тiлом лева i з орлиною головою та крилами.] «Як можна забороняти грифонiв, – говорили однi, – коли цiеi тварини не iснуе?» – «Треба, щоб вони iснували, – говорили iншi, – раз Зороастр не хоче, щоб iх iли!»

Задiг хотiв помирити iх, сказавши:

– Коли е грифони, не iжмо iх; коли iх не iснуе, то ще менше можемо ми iх iсти, – i таким чином ми цiлком скоримося Зороастровi.

Один учений, який написав тринадцять томiв про властивостi грифонiв i був найбiльший з усiх теургiв,[33 - Теург – теолог, богослов.] похопився пiти й обвинуватити Задiга перед одним архiмагом, на ймення Іебор,[34 - Іебор (Yebor) – анаграма-натяк на епископа Морепу Жана Франсуа Буайе (Boyer, 1675–1755), ученого богослова i Вольтерового ворога.] найдурнiшим iз халдеiв, отже, й найфанатичнiшим. Цей учений хотiв посадити Задiга на палю для бiльшоi слави сонця i тут же задоволено виголосив напам'ять требник Зороастра. Друг Кадор (один друг вартий бiльше, нiж сотня панотцiв) пiшов до старого Іебора i сказав йому:

– Нехай живе сонце й грифони. Стережiться карати Задiга: це святий, у нього на пташарнi е грифони, i вiн не iсть iх. А його звинуватив еретик, що насмiлюеться твердити, нiби в кролiв роздiльнi лапи[35 - Натяк на «П'ятикнижжя», яке забороняе iсти м'ясо кроликiв («Второзаконня», XIV, 7)] й вони не е нечистi.

– Гаразд, – сказав Іебор, трясучи своею лисою головою, – треба посадити на палю Задiга за те, що нечестиво думав про грифонiв, i другого за те, що нечестиво говорив про кролiв.

Кадор залагодив справу за допомогою однiеi фрейлiни, якiй вiн зробив дитину i яка мала великий вплив у колегii магiв. Нiкого не посадили на палю; з приводу цього багато докторiв бурчали й вiщували занепад Вавилону.

Задiг вигукнув:

– Де ж те щастя? Усе переслiдуе мене на цьому свiтi, аж до тварин, яких не iснуе зовсiм!

Вiн прокляв учених i вирiшив жити тiльки у вишуканому товариствi.

Вiн збирав у себе найпоряднiших чоловiкiв Вавилона i найприемнiших дам; вiн улаштовував вишуканi вечерi, перед якими часто вiдбувалися концерти; вечерi тi оживлялися чарiвними бесiдами. Вiн умiв переживати слабкi спроби бути дотепним, бо вони якраз i вбивають дотепнiсть зовсiм i псують найблискучiше товариство.

Нi друзiв, анi страв не вибирав вiн заради пихи, бо завжди вище ставив реальне над вимрiяним, i тому здобувся на пошану, на яку не претендував.

Навпроти його дому мешкав Арiмаз, людина, чия лиха вдача вимальовувалася на грубезнiй фiзiономii. Його гризла жовч i роздирала пиха, i до всього то був нудний дотепник. Не мавши нiколи успiхiв у свiтi, вiн мстився тим, що обмовляв його.[36 - Думка, яка перегукуеться iз висловом французького письменника-моралiста Мiшеля де Монтеня (1533–1592): «Не маючи змоги ii досягнути, помстимося iй обмовою» (кн. III, р. VII «Про тягар величi»).] Хоч який був багатий, а на превелику силу змiг зiбрати бiля себе облесникiв. Шум вiд колiсниць, що пiд'iздили вечорами до Задiга, набридав йому, шум вiд вихвалянь Задiга дратував його ще бiльше. Кiлька разiв вiн заходив до Задiга й сiдав до столу, не бувши запрошений: вiн розбивав усю веселiсть товариства, нiби гарпii,[37 - Гарпii (гр. мiф.) – птахи з жiночими обличчями.] про яких говорять, що вiд iхнього дотику страва починае смердiти. Якось йому заманулося влаштувати свято для однiеi дами, але та замiсть згодитися на його запрошення, пiшла вечеряти до Задiга. Другого разу, розмовляючи з ним у палацi, вони зустрiлися з мiнiстром, який запросив на вечерю Задiга й не запросив Арiмаза. Найневблаганнiша ненависть часто бувае викликана не бiльш важливими пiдставами. Цей чоловiк, якого у Вавилонi прозвали «Заздрiсником», вирiшив занапастити Задiга тiльки тому, що того прозвали «Щасливим».

«Нагода зробити лихо трапляеться сто разiв на день, а зробити добро – один раз на рiк», – говорив Зороастр.

Заздрiсник пiшов до Задiга, що прогулювався в садку з двома друзями й дамою, якiй вiн часто говорив приемнi речi без будь-якого особливого намiру. Розмова точилася про вiйну, яку цар щасливо закiнчив проти князя Гiрканського,[38 - Гiрканiя – область Стародавньоi Перси, що знаходилася на пiвдень вiд Каспiйського моря.] свого васала. Задiг, що в цiй короткiй вiйнi виявив свою вiдвагу, дуже хвалив царя, а ще бiльше свою даму. Вiн узяв аркушик i написав чотири вiршi, якi скомпонував вiдразу, i дав прочитати iх цiй вродливiй особi. Друзi просили, щоб вiн дав i iм прочитати, та вiн утримався через скромнiсть чи швидше через самолюбство. Вiн знав, що iмпровiзованi вiршi вважатиме за гарнi тiльки той, на чию честь iх написано. Вiн розламав навпiл дощечку, на якiй написав вiрш, i викинув обидвi половинки мiж трояндовi кущi, де друзi iх марно розшукували. Пiшов невеличкий дощ, i всi повернулися до хати. Заздрiсник, залишившися сам у садку, шукав доти, поки нарештi не знайшов один шматочок. Дощечка була так розмазана, що кожна половинка вiрша, яка заповнювала рядки, мала свiй змiст i навiть утворювала вiрш короткого розмiру. Але через iще дивнiший випадок цi маленькi вiршi утворили змiст, що становив найжахливiшi лайки проти царя. Читався цей вiршик так:

Величезним злочинством
Змiцнившись на тронi,
В загальнiм спокоi
Це – ворог единий.

Заздрiсник був щасливий уперше за все свое життя: вiн тримав у руках те, чим мiг згубити людину чесну й приемну. Повний цiеi жахливоi радостi, вiн зробив так, що до царя дiйшла ця сатира, писана Задiговою рукою. Задiга, двох друзiв i даму кинули до в'язницi. Справу негайно розглянули в судi, причому Задiга навiть не стали слухати. Коли вiн iшов вислухати вирок, Арiмаз став йому на дорозi й голосно гукнув, що його вiршi нiчого не вартi. Задiг не клопотався про те, щоб бути добрим поетом, але був у розпачi, що його засуджено, як злочинця, за образу величностi i що кинуто до в'язницi вродливу даму й двох друзiв за злочин, якого вiн не робив. Йому не дозволили говорити, бо проти нього промовляли його вiршi. Такий був закон у Вавилонi. І от Задiга повели на страту крiзь натовп цiкавих, з яких жоден не зважився пожалкувати за ним, а всi поспiшали, щоб роздивитися його обличчя й побачити, чи охоче вiн помре.

Тiльки батьки його сумували, вони-бо не мали права спадщини: три чвертi iхнього добра конфiскували на користь царя, а чверть – на користь Арiмаза.

У той час, як вiн готувався до смертi, царський папуга вилетiв з палацового балкону та й сiв у Задiговому садку на трояндовий кущик. Вiтер докинув туди з сусiднього дерева персик, вiн упав на половину дощечки для письма й прилип до неi. Птах пiдхопив персик разом з дощечкою i вiднiс ж на колiна монарховi. Його високiсть прочитав слова, що не мали нiякого змiсту й скидалися на кiнець якихось вiршiв. Вiн кохався в поезii, а вiд монархiв, що кохаються у вiршах, завжди можна багато чого сподiватися:[39 - Можливо, натяк на Фрiдрiха II, з яким у той час Вольтер зав'язував стосунки.] вiн почав мiркувати над знахiдкою свого папуги. Цариця, пригадавши те, що було написано на одному шматку дощечки Задiга, звелiла принести ?. Порiвняли обидвi частини: вони цiлком злилися докупи; тодi прочитали вiршi так, як ж i написав Задiг:

Величезним злочинством збурену бачив я землю.
Змiцнившись на тронi, приборкав усе те володар.
В загальнiм спокоi воюе саме лиш кохання.
Це – ворог единий, боятися треба його.