Задіґ, або Талан

Цар вiдразу ж звелiв привести Задiга перед його очi i звiльнити з в'язницi двох його друзiв i вродливу даму. Задiг упав на землю до нiг царя i царицi, вiн покiрно просив у них пробачення за те, що написав поганi вiршi. Вiн говорив так мило, жваво й розумно, що цар з царицею бажали побачити його ще раз. Вiн прийшов знову i сподобався ще бiльше. Йому вiддали все добро Заздрiсника, що неправдиво обвинуватив його, але Задiг повернув усе власниковi, i Заздрiсника зворушило тiльки те, що вiн нiчого не втратив. З кожним днем зростала пошана царя до Задiга. Вiн залучав його до всiх своiх розваг, радився з ним у всiх своiх справах. Цариця вiдтодi дивилася на нього прихильно, що могло стати небезпечним для неi, для царя, ii високовладного чоловiка, для Задiга й для держави. Задiг починав вiрити, що не так уже важко бути щасливим.

Роздiл п'ятий

Великодушний

Час минав, i наближалося велике свято, яке вiдбувалося кожнi п'ять рокiв. У Вавилонi був звичай урочисто оголошувати наприкiнцi п'яти рокiв iм'я громадянина, який зробив найвеликодушнiший вчинок. Перший сатрап,[40 - Сатрап – управитель провiнцii або мiста у Стародавнiй Персii.] на якого покладено було турботи про мiсто, доповiдав про найкращi вчинки, що сталися пiд час його порядкування. Люди голосували, цар ухвалював постанову. На це свято сходилися з усiх кiнцiв землi. Переможець одержував вiд монарха золоту чару, прикрашену дорогоцiнним камiнням, i цар говорив йому такi слова: «Вiзьмiть цей приз за великодушнiсть, i нехай Боги пошлють менi багато пiдданих, що скидалися б на вас!»

Цей пам'ятний день настав. Цар зiйшов на свiй трон; його оточували вельможi, маги й представники вiд усiх племен, що прийшли на цi iгрища, де славу здобували не за легкiсть коней, не за силу тiла, а за чесноту. Перший сатрап перелiчив голосно вчинки, якi могли принести тим, хто iх зробив, цей неоцiненний приз. Вiн не говорив нiчого про великодушнiсть, з якою Задiг повернув Заздрiсниковi все його майно, це не був вчинок, що мiг би змагатися за приз.

Вiн висунув спочатку суддю, який, змусивши одного громадянина програти процес через помилку, за яку не був навiть сам вiдповiдальний, оддав тому все свое майно, яке коштувало стiльки, скiльки той утратив.

Потiм вiн вiдзначив одного молодика, що, бувши до нестями закоханий у дiвчину, з якою мав одружитися, поступився нею заради друга, що майже помирав вiд кохання до неi, i, поступаючися дiвчиною, навiть сплатив посаг.

Потiм вiн звелiв показатись одному воiновi, що пiд час вiйни з Гiрканiею виявив ще бiльший приклад великодушностi. Ворожi солдати хотiли викрасти його кохану, i вiн захищав ii вiд них. Враз йому сказали, що iншi гiрканцi викрадають його матiр за кiлька крокiв вiд нього; плачучи, вiн покинув кохану й побiг визволяти матiр; потiм повернувся до тiеi, яку кохав, i побачив, що вона помирае. Вiн хотiв заподiяти собi смерть, але мати наказала йому, що, крiм нього, вона не мае нiякоi допомоги, i йому вистачило мужностi примиритися з необхiднiстю жити.

Суддi схилялися на бiк цього воiна. Цар узяв слово й сказав:

– Вчинки його й iнших дуже добрi, але вони мене не дивують. Недавно Задiг зробив вчинок, справдi дивний. Кiлька днiв тому я звiльнив з посади свого мiнiстра й улюбленця Кореба. Я люто нарiкав на нього, а всi моi улюбленцi запевняли мене, що я ще надто добрий, i наввипередки виспiвували менi все найгiрше про Кореба. Я спитав у Задiга, що вiн про нього думае, i вiн одважився добре висловитися про нього. Зiзнаюся, що зустрiчав у нашiй iсторii приклади, коли платили своiм майном за помилку, коли поступалися коханою, коли вiддавали перевагу матерi перед об'ектом кохання, але я нiколи не читав, щоб якийсь придворний висловився добре про мiнiстра, що опинився в неласцi й на якого гнiвався його державець. Я даю по двадцять тисяч золотих монет кожному з тих, що про iхнi великодушнi вчинки оце розповiдали, але чару я вiддаю Задiговi.

– Володарю мiй, – сказав Задiг царевi, – це ваша величнiсть заслуговуе отримати чару, бо ви сьогоднi здiйснили нечувану рiч: бувши царем, ви не розгнiвалися на вашого раба, коли той перечив вашому роздратуванню.

Усi дивувалися на царя й Задiга. Суддя, що вiддав свое добро, коханець, що одружив свою коханку з другом, воiн, що волiв урятувати свою матiр, а не кохану, одержали подарунок вiд монарха й побачили, як iхнi iмена записано в книгу великодушних, Задiг же одержав чару. Цар зажив слави доброго монарха, яка недовго за ним зберiгалася. Цей день вiдзначили святами, довшими, нiж звичайно. Спогади про них ще збереглися в Азii. Задiг говорив: «Я нарештi щасливий!» Але вiн помилявся.

Роздiл шостий

Мiнiстр

Цар утратив свого першого мiнiстра. Вiн обрав Задiга, щоб той обiйняв цю посаду. Всi вродливi вавилонськi дами плескали в долонi вiд цього вибору, бо, вiдколи iснувала iмперiя, ще не бувало такого молодого мiнiстра. Всi улюбленцi розсердилися, Заздрiсник почав харкати кров'ю, i нiс у нього надмiру розпух. Задiг, подякувавши царевi з царицею, пiшов подякувати ще й Папузi.

– Прекрасна птахо, – сказав вiн йому, – це ви врятували менi життя й зробили мене першим мiнiстром; сука й кiнь iх величностей заподiяли менi багато лиха, але ви зробили добро. То ось вiд чого залежить людська доля! Але, – додав вiн, – таке дивне щастя, може, швидко й зникне.

Папуга вiдповiв:

– Так.

Це слово вразило Задiга, та бувши, проте, добрим фiзиком[41 - …добрим фiзиком – тут: натуралiст, природознавець на вiдмiну вiд фiлософа-метафiзика.] i не вважаючи, що з папуг бувають пророки, вiн швидко заспокоiвся; вiн узявся ретельно керувати своiм мiнiстерством. Вiн змусив вiдчути святу мiць законiв i нiкого не силував вiдчувати вагу свого високого титулу. Вiн не обмежував волi голосiв у диванi,[42 - Диван – вища султанова рада.] i кожен вiзир[43 - Вiзир – мiнiстр або вищий сановник у краiнах мусульманського Сходу.] мiг мати свою думку, не викликаючи його гнiву. Коли вiн розв'язував якусь справу, то не вiн ii вирiшував, а закон, але коли закон був надто суворий, вiн його пом'якшував. Коли ж бракувало законiв, його правосуддя вимагало, щоб корилися законам Зороастровим.

Це вiд нього успадкували народи велике правило, що краще зважитися звiльнити одного винуватця, нiж засудити одного невинного. Вiн думав, що закон зроблено на допомогу громадянам тiею самою мiрою, що й на острах. Його головний талан полягав у тому, що вiн умiв з'ясовувати iстину, тодi як переважно всi люди намагаються ii затьмарити. З перших же днiв свого порядкування вiн почав користуватися з цього талану.

Один визначний вавилонський купець помер в Індii; своiми спадкоемцями вiн зробив двох синiв з тим, що вони одержать рiвнi частки по тому, як вiддадуть замiж свою сестру. Та вiн полишив ще подарунок у тридцять тисяч золотих монет тому з двох синiв, про якого вирiшать, що той бiльше його любить. Старший збудував йому гробницю, другий додав частину своеi спадщини до сестриного посагу. Всi говорили: «Старший бiльше любить свого батька, а менший – любить свою сестру, отже, це старшому належать тридцять тисяч золотих». Задiг звелiв привести iх обох по черзi. Старшому вiн сказав:

– Ваш батько не помер, вiн одужав i повертаеться до Вавилона.

– Хвала Боговi! – вiдповiв молодик. – Тiльки ця гробниця коштувала менi дорогенько.

Потiм Задiг сказав те саме меншому.

– Хвала Боговi, – вiдповiв той. – Я поверну батьковi все, що маю, але хотiв би, щоб вiн лишив сестрi те, що я iй дав.

– Нiчого ви не повернете, – сказав Задiг, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.

Одна дуже багата дiвчина дала двом магам обiцянку одружитися i по тому, як кiлька мiсяцiв брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагiтна. Тi обидва хотiли з нею одружитися.

– Я вiзьму за чоловiка того з двох, – сказала вона, – хто дав менi можливiсть подарувати iмперii громадянина.

– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.

– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.

– Гаразд, – вiдповiла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати iй краще виховання.

Вона народила сина. Кожен iз магiв хотiв його виховувати. Із справою подалися до Задiга. Вiн звелiв прийти обом магам.

– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав вiн першого.

– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[44 - Йдеться про вiсiм частин мови, якi розрiзняються у теоретичнiй граматицi.] дiалектики, астрологii, демономанii;[45 - Демономанiя – тут богословська наука про злих духiв] поясню, що таке субстанцiя й випадок,[46 - Субстанцiя й випадок – термiни середньовiчноi схоластики, субстанцiя – незмiнна сутнiсть речей, випадок (акциденцiя) – змiнне, те, що переходить.] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонiя.[47 - Монади й неперевизначена гармонiя – поняття фiлософи Готфрiда Вiльгельма Лейбнiца (1646–1716), над якими кепкуе Вольтер, переглянувши свое ставлення до поглядiв нiмецького фiлософа.]

– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб вiн був справедливий i гiдний мати друзiв.

Задiг виголосив:

– Чи ти батько дитинi, чи нi, – але ти одружишся з матiр'ю.

Весь час до королiвського двору надходили скарги на правителя Мiдii[48 - Мiдiя – iсторична область у пiвденно-захiднiй частинi Іранського нагiр'я. В серединi 70-х рокiв VII ст. – серединi VI ст. до Р. X. тут iснувало однойменне царство, кордони якого в перiод розквiту сягали далеко за межi iсторичноi областi.] на iм'я Іракс. То був великий пан, по сутi непоганий, але зiпсований вiд пихи.

Вiн рiдко терпiв, щоб йому радили, i нiколи – щоб перечили. Павичi не такi чваньковитi, голуби не такi сласнi, черепахи не такi ледачi; вiн живився тiльки брехливою славою та облудними розвагами. Задiг постановив його виправити. Вiн надiслав до нього вiд iменi царя одного майстра з музики з двадцятьма спiваками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зi страв з шiстьма кухарями й чотирьох камергерiв, що мусили не вiдходити вiд нього. Царський наказ велiв непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, i от як усе сталося.

Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увiйшов музичний майстер iз спiваками й скрипалями, проспiвали кантату, яка тривала двi години i в якiй що три хвилини iшов приспiв:

До чого видатнi його заслуги!
Скiльки милосердя! Скiльки величi!
Ах, до чого повинен пан
Бути задоволений iз самого себе!

Пiсля того як виконали кантату, один iз камергерiв привiтав його промовою на три чвертi години, в якiй вихваляв його саме за тi добрi якостi, що ж тому бракувало. Щойно скiнчилося привiтання, його повели до столу пiд звуки iнструментiв. Обiд тривав три години; тiльки-но розтуляв вiн рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: «Вiн матиме рацiю». А ледве промовляв вiн якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: «Вiн мае рацiю». Два iншi камергери вибухали голосним смiхом на кожен Іраксiв дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обiдi кантату повторили.

Цей перший день видався йому чудесним; вiн думав, що цар над царями шануе його згiдно з його заслугами; другий день видався йому не таким приемним; третiй пригнiтив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарештi, роздратований тим, що тiльки й чуе, як спiвають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений iз самого себе!», що завжди чуе, нiби вiн мае рацiю, i що його вiтають щоранку о тiй самiй годинi, вiн написав до двору, прохаючи царя зласкавитись i вiдкликати своiх камергерiв, своiх музикантiв i кухарiв. Вiн обiцявся надалi бути не таким чваньковитим i значно дбайливiшим; вiн не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят i був куди щасливiший, бо, як говорить Саддер,[49 - …як говорить Саддер – виклад змiсту «Авести».]