Задіґ, або Талан

Задiг, або Талан
Вольтер

Фiлософськi повiстi Вольтера побудованi у формi розважальних пригодницьких iсторiй, як правило, з великою кiлькiстю дiйових осiб i гострими конфлiктами, що визначають iхнi стосунки.

Задiг – молодий вродливий юнак, який, незважаючи на свiй юний вiк, сповнений якнайкращих прагнень. Вiн формуеться вiд пригоди до пригоди, стае справжнiм мудрецем; лише тодi пiзнае справжне щастя.

Вольтер

Задiг, або Талан

Схiдна iсторiя

УХВАЛА[1 - Ухвала – така жартiвлива ухвала, яка пародiювала схвалення книг докторами теологii, вперше з'явилася у виданнi «Задiга» 1748 р. i далi повторювалася в усiх прижиттевих виданнях повiстi, окрiм видання 1775 p., в якому Вольтер зняв «Ухвалу».]

Я, нижчепiдписаний, досягши того, що вславився за людину вчену й навiть розумну, прочитав цей манускрипт i визнав проти своеi волi, що вiн цiкавий, веселий, моральний, фiлософiчний, може сподобатися навiть тим, хто ненавидить романи. Отже я наклав на нього заборону i запевнив пана кадi-лешкер,[2 - …кадi-лешкер… – Кадi-ель-аскер – суддя в мусульманських краiнах, який охороняе закони релiгii i держави.] що це мерзенний твiр.

ПОСЛАННЯ – ЛИСТ-ПРИСВЯТА СААДІ[3 - Саадi Муслiхiддин (1184–1291) – перський поет, дуже популярний в Європi у часи Вольтера. Перший французький переклад Саадi з'явився 1634 р.] СУЛТАНШІ ШЕРАА[4 - Султанша Шераа – сучасники Вольтера вважали, що пiд iменем Шераа письменник вивiв маркiзу де Помпадур (1721–1764), фаворитку Людовiка XV.]

18 числа, мiсяця коня[5 - Мiсяць коня – мiсяць схiдного календаря, що вiдповiдае нашому травневi.]837 року гиджри.[6 - Рiк гиджри – рiк переселення, або втечi Магомета з Мекки до Медiни (622), який став першим роком нового мусульманського лiточислення.]

Принадо очей, муко сердець, свiте розуму, я не цiлую пороху вiд нiг ваших, бо ви не багато ходите або ступаете на iранськi килими чи троянди. Я приношу вам переклад книжки одного давнього мудреця, що, мавши щастя нiчого не робити, мав щастя втiшати себе, пишучи iсторiю Задiга, твiр, у якому сказано бiльше, нiж здаеться на перший погляд. Прошу вас прочитати його i судити про нього, бо хоч ви ледве досягай весни вашого життя, хоч усi розваги чекають на вас, хоч ви вродливi й таланти вашi збiльшують вашу вроду, хоч вас вихваляють з вечора й до ранку i хоч з усiх цих причин ви маете право не мати звичайного розуму, проте розум ваш гострий, а смак тонкий, i я чував, як ви мiркували краще, нiж старi довгобородi дервiшi в гостроверхих шапках. Ви скромнi, та анiтрохи не пiдозрiлi, ви нiжнi, а з тим i не кволi, ви робите добро, але свiдомо, ви любите своiх друзiв i не набули собi ворогiв. Ваш розум нiколи не позичае собi розваги в стрiлах обмови; ви анi говорите лихого, анi робите його, хоч вам надзвичайно легко це робити. Словом, душа ваша завжди здавалася менi чистою, як i ваша врода. У вас е навiть певна частка фiлософii, через що я й думаю, що вам бiльше, анiж кому iншому, смакуватиме цей твiр мудреця.

Був вiн спочатку писаний стародавнiм халдейським письмом,[7 - … стародавнiм халдейським письмом – старохалдейська мова Древнього Вавилона.] що його не знаемо нi я, нi ви. Далi його переклали арабською, щоб звеселити славетного султана Улуг-бека.[8 - Улуг-бек (1394–1449) – узбецький астроном i математик, правитель Самарканда; у творi «Досвiд про звичаi» Вольтер змальовуе його освiченим монархом.] То була пора, коли араби й перси саме почали писати «Тисячу й одну нiч»,[9 - «Тисяча й одна нiч» – добiрка арабських казок, почала виходити французькою мовою 1704 р.] «Тисячу й один день»[10 - «Тисяча й один день» – добiрка дуже популярних у Францii казок, яку французький орiенталiст Петi де ля Круа видавав у 1710–1712 рр. як переклад iз перськоi. Насправдi це була стилiзацiя, в якiй де ля Круа лише використав мотиви i сюжети рiзних схiдних казок – перських, арабських i турецьких.]тощо. Улуг бiльше любив читати «Задiга», але султаншi любили бiльше «Тисячу й одну нiч». «Як можете ви вiддавати перевагу казкам, – говорив iм мудрий Улуг, – що не мають змiсту й нiчого не означають?» – «Саме за це ми й любимо iх», – вiдповiдали султаншi.

Я тiшу себе надiею, що ви не скидатиметеся на них i що ви будете справжнiм Улугом. Я сподiваюся навiть, що коли вам набриднуть звичайнi розмови, що дуже скидаються на «Тисячу й Одне», хiба що не такi цiкавi, я зможу знайти хвилину, щоб мати честь говорити з вами розумно.

Коли б ви були Талестридою[11 - Талестрида – мiфiчна цариця амазонок, яка, за переказами, бажала народити сина вiд Александра Македонського] за часiв Іскандера,[12 - Іскандер (Скандер) – так на Сходi називали Александра Македонського] сина Фiлiпа, коли б ви були царицею Савською[13 - Цариця Савська – легендарна правителька арабського племенi, яке населяло територiю сучасного Йемену Згадуеться в багатьох стародавнiх джерелах, зокрема i в Старому Заповiтi.] за часiв Соломонових, то цi царi прийшли б уклонитися вам.

Я прошу небеснi чесноти, щоб вашим розвагам не було краю, врода ваша була довгочасна й щастя ваше безконечне.

    Саадi.

Роздiл перший

Одноокий

За часiв короля Моабдара жив у Вавилонi молодик, Задiг на ймення, що зроду мав великi здiбностi, якi вiд виховання тiльки збiльшилися. Незважаючи на багатство i молодiсть, умiв вiн стримувати своi пристрастi; вiн не удавав нiчого, вiн не хотiв завжди бути правим i вмiв поважати людськi вади. Дивувалися, дивлячись, як при такому розумi не ображався вiн на отi розмови, такi невиразнi, такi безладнi, на отi зухвалi пересуди, на отi невiгласнi мiркування, на недоумкувате блазенство, на той порожнiй словесний шум, що зветься у Вавилонi розмовою. Вiн засвоiв з першоi книги Зороастра,[14 - Зороастр (або Заратустра) – легендарний засновник релiгiй древнiх персiв, автор серн книг «Авеста». Перша з тих книг, «Вендидат», е зводом релiгiйних настанов.] що самолюбство – це надутий вiтром пухир, i коли його вколоти, зчиняються бурi. До всього Задiг не вихвалявся, що зневажае жiнок i легко перемагае iх. Вiн був великодушний i не боявся робити послуги невдячним, виконуючи цим великий заповiт Зороастра: «Коли iси, то давай iсти й собакам, хоч вони й мають кусати тебе». До того ж вiн був мудрий так, як тiльки й можна бути, бо волiв жити з мудрецями. Обiзнаний iз знаннями стародавнiх халдейцiв, вiн не нехтував фiзичними законами природи настiльки, скiльки про них тодi знали, i знав з метафiзики те, що з неi знають в усi вiки, тобто дуже мало. Вiн був твердо переконаний, що рiк мае триста шiстдесят п'ять днiв iз чвертю, незважаючи на нову фiлософiю його часу, i що сонце мiститься в центрi всесвiту, i коли головнi маги з образливою пихою говорили, що в нього ницi почуття i що думати, нiби сонце обертаеться навколо себе самого, а рiк мае дванадцять мiсяцiв, значить бути ворогом державi, – вiн мовчав без гнiву й без зневаги.

Маючи велике багатство i, як наслiдок того, друзiв, маючи здоров'я, приемне обличчя, розум справедливий i стриманий, серце щире й благородне, Задiг думав, що може бути щасливим. Вiн мав одружитися iз Семирою, що за свою вроду, походження й майно вважалася першою партiею у Вавилонi. У нього до неi була мiцна й чиста прихильнiсть, Семира ж любила його пристрасно. Вже наближалася щаслива мить, що мала iх з'еднати, коли, прогулюючись удвох бiля Вавилонськоi брами, пiд пальмами, що облямовували рiчку Євфрат, вони побачили, що до них надходять озброенi шаблями й луками люди. То була варта молодого Оркана,[15 - …варта молодого Оркана – правдоподiбно анаграма iменi кавалера де Рогана, аристократа, який переслiдував Вольтера i спричинив його арешт та вимушений вiд'iзд 1726 р до Англii.] племiнника мiнiстра, якого дядьковi улюбленцi запевнили, що йому все дозволено. Вiн не мав жодноi iз Задiгових чеснот, але, гадаючи, що вартий значно кращого, був у розпачi, що не йому вiддала Семира перевагу. Вiд ревнощiв, якi походили тiльки з його чванi, вiн думав, що без пам'ятi кохае Семиру; вiн вирiшив ii викрасти. Грабiжники схопили ii i в запалi своеi лютi поранили ii i пролляли кров особи, вигляд якоi зм'якшив би й тигрiв з Іммаусовоi гори.[16 - Гора Іммаус – давня назва Гiмалаiв.] Вона посилала до неба своi скарги. Вона кричала:

– Моя люба дружино! Мене вiдривають вiд того, кого я ревне кохаю!

Вона не думала про небезпеку, вона думала тiльки про свого любого Задiга. А вiн тим часом захищав ii з усiею силою, що ii надають одвага й кохання. За допомогою тiльки двох рабiв вiн прогнав грабiжникiв i привiв до пам'ятi непритомну й скривавлену Семиру, що, розплющивши очi, побачила свого визволителя. Вона сказала:

– О Задiгу! Я люблю вас, як майбутнього чоловiка, я кохаю вас, як того, кому завдячую своею честю i життям.

Нiколи не було серця розчуленiшого, нiж серце Семирине, нiколи чарiвнiшi вуста не вимовляли нiжнiших почувань цими вогненними словами, на якi надихнули найвеличнiшi почуття добродiяння й найнiжнiше захоплення цiлком законного кохання.

Рана була легка: Семира незабаром видужала. Задiг був поранений небезпечнiше. Влучивши бiля ока, стрiла завдала глибокоi рани. Семира тiльки й благала богiв про те, щоб ii коханий видужав. День i нiч очi ii були залитi сльозами: вона чекала моменту, коли Задiговi очi зможуть тiшитися з ii поглядiв, але на пораненому оцi розвинулася болячка, отже, почали побоюватися серйозно лиха. Послали до Мемфiса[17 - Мемфiс – давня столиця Єгипту, розмiщена досить далеко вiд Вавилона] по великого лiкаря Гермеса, i той приiхав з численним почтом. Вiн одвiдав хворого й оголосив, що той утратить око; вiн прорiк навiть день i час, коли мае статися ця сумна подiя.

– Коли б це було праве око, – говорив вiн, – я вилiкував би його, але рану на лiвому оцi не можна зцiлити.

Ввесь Вавилон, жалiючи Задiга, захоплювався глибиною Гермесового знання. Два днi по цьому болячка прорвала сама собою, Задiг видужав цiлком. Гермес написав книжку, де доводив, що той не повинен був видужувати. Задiг ii не читав, а як тiльки змiг виходити з дому, зiбрався вiдвiдати ту, що становила надiю й щастя його життя i заради якоi хотiв вiн мати очi. Але Семира три днi тому поiхала за мiсто. Дорогою вiн дiзнався, що ця прегарна дама, оголосивши згорда, що мае непереможну огиду до однооких, цiеi самоi ночi одружилася з Орканом. Вiд цiеi новини Задiг упав непритомний; його туга ледве не звела його в домовину; вiн довго був хворий, але нарештi розум переважив журбу i жорстокiсть того, що вiн зазнав, прислужилася навiть для того, щоб заспокоiти його.

– Раз я зазнав, – говорив вiн, – такоi страшноi примхи вiд дiвчини, вихованоi при дворi, менi треба одружитися з простою мiщанкою.[18 - …з простою мiщанкою – тут: простолюдинкою. Мiщанка Азора протиставляеться Семирi – дiвчинi, яка виховувалася при дворi.]

Вiн вибрав Азору, найрозумнiшу й найкращу з усiх народжених у мiстi; вiн одружився з нею i прожив мiсяць у солодощах найнiжнiшого еднання. Вiн тiльки помiтив у нiй трохи зайвоi легковажностi й нездоланний нахил вважати найрозумнiшими й найчеснотнiшими тих молодикiв, зовнiшнiсть яких здавалася iй особливо привабливою.

Роздiл другий

Нiс

Одного дня Азора повернулася з прогулянки, гнiвно й голосно вигукуючи.

– Що з вами, моя люба дружино, – сказав вiн iй, – що до такоi мiри роздратувало вас?

– Леле! – сказала вона. – І ви були б такi, коли б ви бачили те, чому я щойно була свiдком. Я пiшла розважати вдову Козру, що ось два днi, як поклала свого молодого чоловiка в могилу бiля струмка, що облямовуе цю рiвнину. В своiй тузi вона пообiцяла Богам, що лишиться бiля цiеi могили, аж поки бiля неi тектиме вода цього струмка.

– Ну що ж, – сказав Задiг, – ось гiдна пошани жiнка, що справдi кохала свого чоловiка.

– Ах! – вiдповiла Азора, – коли б ви знали, що робила вона, коли я ii вiдвiдала!

– Що саме, мила Азоро?

– Вона одвертала струмок!

Азора сипала такими довжелезними лайками, вигукувала такi лютi докори проти молодоi вдови, що ця занадто багатослiвна чеснота не сподобалася Задiговi.

У нього був друг, на iм'я Кадор, один iз тих молодикiв, у яких жiнка Задiга знаходила бiльше чесноти й гiдностi, нiж у iнших; вiн узяв його собi за довiреного й, скiльки мiг, забезпечив собi його вiрнiсть значним подарунком.

Азора, провiвши два днi за мiстом в однiеi своеi приятельки, на третiй день повернулася додому. Слуги, плачучи, сповiстили, що чоловiк ii нагло помер тiеi самоi ночi, що iй не зважилися переказати цiеi скорботноi новини й поховали Задiга в могилi його батькiв край садка. Вона плакала, рвала волосся й присягалася вмерти. Ввечерi Кадор попросив у неi дозволу поговорити з нею, й вони плакали вдвох.

Другого дня вони плакали менше й пообiдали вкупi. Кадор зiзнався iй, що друг залишив йому бiльшу частину свого добра, й натякнув iй, що мав би за щастя роздiлити з нею свою частку. Дама поплакала, посердилась, але зробилася лагiднiшою: вечеря була довша за обiд; говорили все з бiльшою довiрою. Азора вихваляла небiжчика, але зiзналася, що в нього були хиби, яких нема в Кадора.

Посеред вечерi Кадор поскаржився на сильний бiль у селезiнцi. Дама занепокоiлась i заметушилася, звелiла принести всi есенцii, якими намащувалася, щоб спробувати, чи не допоможе котра з них проти болю в селезiнцi. Вона дуже жалкувала, що великого Гермеса нема вже у Вавилонi. Вона навiть зволила доторкнутися до боку, де Кадор вiдчувае такi гострi болi.

– У вас часто бувае ця страшна хвороба? – спитала вона спiвчутливо.

– Кiлька разiв вона пiдводила мене майже до домовини, – вiдповiв iй Кадор, – i е тiльки однi лiки, щоб менi попустило, – це прикласти менi до боку нiс недавно померлоi людини.

– От дивнi лiки, – сказала Азора.

– Не дивнiшi, – вiдповiв вiн, – нiж подушечки пана Арну проти апоплексii.[19 - Арну – популярний у часи Вольтера паризький аптекар, який широко рекламував мiшечки, повiшенi на шиi, проти апоплексii.]

Цей доказ разом iз видатними якостями молодика змусив, нарештi, даму зважитися.

– Врештi-решт, – сказала вона, – коли мiй чоловiк проходитиме вiд свiту вчорашнього до свiту завтрашнього через мiст Тшiнавар,[20 - Мiст Тшiнавар – мiст Чiнавар, по якому, за релiгiйними вiруваннями давнiх персiв, душi померлих переходили в потойбiчний свiт] то хiба ангел Азраiл[21 - Ангел Азраiл – ангел смертi в мусульманськiй релiгii.] менше погодиться на цей перехiд через те, що в другому життi нiс чоловiка буде трохи не такий довгий, як у першому?

Отже, вона взяла бритву, пiшла на чоловiкову могилу, зросила ii своiми слiзьми й пiдiйшла, щоб одрiзати носа Задiговi, що лежав витягнувшися в трунi. Задiг пiдвiвся, однiею рукою тримаючи носа, а другою вiдводячи бритву.