Кандід, або Оптимізм

Пiсля землетрусу, що знищив три чвертi Лiсабона, тамтешнi мудрецi не добрали певнiшого способу попередити цiлковиту руiну, як дати народовi прекрасне аутодафе. Коiмбрський унiверситет[24 - Коiмбра – мiсто в Португалii 1307 р туди перевели з Лiсабона унiверситет, який у XVIII ст став оплотом католицизму.] постановив, що таке видовище, як церемонiальне спалення кiлькох людей на повiльному огнi, е найкращий засiб перешкодити землетрусовi.

Внаслiдок цього схопили одного бiскайця, спiйманого на тому, що одружився з кумою, та двох португальцiв, що здирали сало з курчати, коли його iли.[25 - Їх пiдозрювали в тому, що вони притримувалися iудаiзму.] Потiм, зразу пiсля обiду, схопили доктора Панглоса та його учня Кандiда – першого за те, що вiн говорив, а другого за те, що слухав, схвалюючи; обох повели нарiзно до надзвичайно вогких примiщень, куди нiколи не заглядало сонце. На дев'ятий день iх обох одягли в сан-бенiто, прикрасили iм голови паперовими митрами;[26 - Сан-бенiто – Плащ iз малюнками вогняних язикiв та спецiальний головний убiр, що iх надягали на засуджених iнквiзицiею до аутодафе.] Кандiдовi митра i сан-бенiто були розмальованi перекинутими звоями полум'я i чортами, що не мали нi хвостiв, нi пазурiв, а на Панглосовi чорти були з пазурами й хвостами i полум'я було пряме. В такому одязi вони пiшли урочистим походом, вислухали дуже патетичну казань у супроводi прекрасноi монотонноi музики. Кандiда вiдшмагали пiд такт спiвiв, бiскайця i двох тих, що не хотiли iсти сала, спалили, а Панглоса повiсили, хоч це i було проти звичаю. Того ж дня земля знов стряслася з жахливим грюкотом.

Кандiд, переляканий, приголомшений, спантеличений, умиваючись кров'ю i весь тремтячи, говорив сам собi:

– Коли це найкращий iз можливих свiтiв, то якi тодi iншi? Хай би мене вiдшмагали – це було зi мною в болгар; але, мiй любий Панглосе, найбiльший серед фiлософiв, чи треба було менi бачити, як вас вiшали не знати за що? Мiй любий анабаптисте, найкращий серед людей, чи треба було вам тонути в порту? О Кунiгундо, перлино серед дiвчат, чи ж треба було, щоб вам розпороли живiт?

Вiн iшов, вiдшмаганий рiзками, ледве тримаючись на ногах, пiсля проповiдi, розгрiшення i благословення, коли до нього пiдiйшла стара жiнка i сказала:

– Бадьорись, сину мiй, i йди за мною.

Роздiл сьомий

Як стара пiклувалась про Кандiда i як вiн знайшов те, що кохав

Кандiд не став вiд того бадьорiший, але пiшов за старою до якоiсь халупи; вона дала йому горщик з мастивом, щоб натертись, лишила йому що iсти й пити, показала невеличке чисте лiжко; коло лiжка було повне вбрання.

– Їжте, пийте i спiть, – сказала вона йому, – i хай охороняють вас Атоська Божа Матiр,[27 - Атоська Божа Матiр – зображення Богоматерi, яке особливо шанують iспанцi] святий Антонiй Падуанський та святий Якiв Кампостельський.[28 - Святий Антонiй Падуанський та святий Якiв Кампостельський – святi, яких найбiльше шанують в Іспанii та Португалii] Я прийду завтра.

Кандiд, глибоко здивований усiм, що бачив, усiм, що вистраждав, а ще бiльше милосердям староi жiнки, хотiв поцiлувати iй руку.

– Не менi маете руку цiлувати, – сказала стара. – Я повернуся завтра. Натрiться мастивом, iжте i спiть.

Кандiд, незважаючи на всi нещастя, попоiв i заснув. Другого дня стара принесла йому снiдати, оглянула спину i сама натерла ii iншим мастивом; потiм принесла йому обiдати, а ввечерi знову прийшла з вечерею. Позавтра вона повторила те саме.

– Хто ви? – не раз питав ii Кандiд. – Звiдки у вас стiльки добростi? Чим я вiддячу вам?

Добра жiнка нiколи нiчого не вiдповiдала. Якось вона ввечерi прийшла знову, але без вечерi.

– Ідiть за мною, – сказала вона, – i не кажiть нi слова.

Вона взяла його пiд руку i повела до села за чверть милi вiд самого мiста; вони прийшли до самiтного будинку, оточеного садом i канавами. Стара постукала в дверi. Їм вiдчинили; i тодi вона повела Кандiда потайними сходами до роззолоченого кабiнету, покинула його на парчовiй канапi, зачинила дверi й вийшла. Кандiд гадав, що вiн спить. Все життя здавалося йому тяжким, згубним сном, а ця мить – сном приемним.

Стара незабаром з'явилася; вона через силу пiдтримувала тремтячу жiнку величного зросту, що поблискувала самоцвiтами i була завинена вуалем.

– Знiмiть вуаль, – сказала стара Кандiдовi.

Юнак наблизився i несмiлою рукою скинув вуаль. Яка хвилина! Яка несподiванка! Йому здалося, що вiн бачить Кунiгунду. Та вiн i справдi ii побачив, – то була вона, йому забракло сили, вiн не змiг анi слова промовити i впав iй до нiг. Кунiгунда впала на канапу. Стара побризкала iх водою iз спиртом, вони очутились i заговорили; спочатку це були окремi слова, безладнi запитання i вiдповiдi, зiтхання, сльози, вигуки. Стара порадила iм розмовляти не так голосно i покинула iх на самотi.

– Як! Це ви! – сказав iй Кандiд. – Ви живi, я знайшов вас у Португалii! Отже – вас не згвалтовано? Вам не розпорото живота, як запевняв мене фiлософ Панглос?

– Усе це правда, – вiдповiла прекрасна Кунiгунда, – але не завжди умирають вiд тих пригод.

– А вашi батько й мати – iх убито?

– Так, це правда, – сказала Кунiгунда i заплакала.

– А ваш брат?

– І брата мого теж убито.

– Але чому ви в Португалii? І як ви дiзналися, що я тут? І яким дивним випадком привели мене в цей дiм?

– Я вам розповiм про все, – сказала вона, – але розкажiть ви менi перше, що сталося з вами пiсля невинного поцiлунку, що ви дали менi, i тих стусанiв ногою, що ви тодi дiстали.

Кандiд послухався ii з глибокою пошаною, i, хоч був збентежений, хоч голос йому був кволий i тремтiв, хоч спина йому ще трохи болiла, вiн розповiв iй, дуже наiвно, про все, чого зазнав з часу розлуки. Кунiгунда зводила очi до неба, оплакуючи смерть доброго анабаптиста та Панглоса; а потiм сама почала розповiдати Кандiдовi, який не поминув анi слова, пожираючи ii очима.

Роздiл восьмий

Історiя Кунiгунди

– Я лежала в лiжку i мiцно спала, коли небо волiло наслати болгар на наш прекрасний замок Тундер-тен-Тронк. Вони зарiзали мого батька й брата i на шматки посiкли мою нещасну неньку. Здоровенний болгарин, футiв iз шiсть заввишки, побачивши, що я зомлiла вiд цього видовища, хотiв мене згвалтувати. Це мене очутило, я опритомнiла, стала кричати, пручатись, кусатися, дряпатись, я хотiла видерти очi тому здоровому болгарину, не знавши, що все, що в замку мого батька сталося, е рiч звичайна. Тварюка вдарив мене ножем у лiвий бiк, i там ще й досi в мене лишився шрам.

– Леле! – зiтхнув простодушний Кандiд. – Сподiваюсь, я його побачу.

– Побачите, – сказала Кунiгунда, – але я оповiдатиму далi.

– Оповiдайте, – вiдказав Кандiд.

Вона знову взялася до своеi iсторii.

– Увiйшов болгарський капiтан; вiн побачив мене, геть скривавлену; солдат i не подумав пiдводитись. Капiтан розгнiвався, що ця тварюка виказала йому так мало пошани, i вбив його на менi. Потiм вiн перев'язав мене i повiв, як вiйськову бранку, до себе. Я прала тi кiлька сорочок, що вiн мав, i куховарила йому; треба сказати, що вiн уважав мене дуже гарною, i я не заперечую: вiн був добре збудований i мав бiлу та нiжну шкiру; а втiм, йому неставало дотепностi й фiлософii – вiдразу було видко, що не доктор Панглос його виховував. Наприкiнцi третього мiсяця, коли вiн витратився з грошей, а я обридла йому, вiн продав мене одному евреевi на iм'я дон Іссахар, що торгував у Голландii та Португалii i пристрасно любив жiнок. Цей еврей дуже прихилився до мене, але перемогти мене не мiг; я опиралась йому краще, анiж болгарському солдатовi: шляхетна особа може бути раз згвалтована, але чеснота ii вiд того тiльки мiцнiе. Щоб привчити мене до себе, вiн оселив мене в цьому сiльському домi, що ви бачите. Досi я гадала, що на свiтi немае нiчого прекраснiшого, як замок Тундер-тен-Тронк, але я помилялась.

Одного дня на вiдправi мене помiтив великий iнквiзитор. Вiн довго дивився на мене i звелiв переказати менi, що мае зi мною поговорити в секретних справах. Мене привели до його палацу, i я розповiла йому про свое походження; вiн зазначив менi, як низько для мого рангу належати iудеевi. Дону Іссахаровi запропонували вiддати мене монсеньйору. Дон Іссахар, придворний банкiр i людина з довiр'ям, не схотiв про те й слухати. Тодi iнквiзитор пригрозив йому аутодафе. Врештi наляканий еврей склав умову, за якою будинок i я маемо належати iм обом разом; еврей користуеться понедiлками, середами й суботами, а iнквiзитор – рештою днiв у тижнi. Уже шiсть мiсяцiв, як ця угода тривае. Не обходиться без суперечок, бо часто вони не можуть вирiшити, чи належить нiч проти недiлi старому завiтовi чи новому. Щодо мене, то я аж до сьогоднi опираюсь iм обом, i через те, гадаю, вони мене й досi кохають.

Кiнець кiнцем, щоб запобiгти землетрусовi i щоб настрахати дона Іссахара, монсеньйор iнквiзитор задумав улаштувати урочисте аутодафе. Вiн зробив менi честь, запросивши туди i мене. Я мала дуже хороше мiсце; дамам пiдносили холодне питво мiж мессою i карою. Мене справдi пойняв жах, коли я побачила, як палили двох евреiв i бiдолашного бiскайця, що одружився з кумою; але яке ж було мое здивування, жах i збентеження, коли я побачила в сан-бенiто й митрi обличчя, що нагадало менi Панглоса! Я протерла собi очi, придивилась уважно i побачила, що його вiшають; я зомлiла. Ледве я очутилась, як побачила вас, роздягненого; я не знала бiльшого жаху, туги, болю i розпачу. Скажу вам по правдi, що шкiра у вас ще бiлiша й рожевiша, нiж у болгарського капiтана. Це подвоiло всi тi чуття, що гнобили мене й пожирали. Я гукнула, я хотiла сказати: «Спинiться, варвари!» – але голосу менi бракувало, та й крики моi були б марнi. Коли вас вiдшмагали, я сказала: «Як то могло статися, щоб любий Кандiд i мудрий Панглос потрапили до Лiсабона, один – щоб дiстати сотню батогiв, другий – щоб попасти на шибеницю з наказу монсеньйора iнквiзитора, що кохае мене? Панглос жорстоко дурив мене, коли говорив, що на свiтi все йде на краще». Схвильована, спантеличена, то не тямлячи себе з гнiву, то вмираючи з кволостi, я згадувала вбивство мого батька, матерi й брата, зухвальство пiдлого болгарського солдата, удар ножем, якого вiн менi завдав, мою неволю, куховарство, болгарського капiтана, мого пiдлого дона Іссахара, мого страшного iнквiзитора, повiшеного доктора Панглоса, величне, монотонне Miserere,[29 - Miserere – назва 50-го псалма (покаянного), слов'янське «Помилуй мя, Боже»] пiд час якого вас шмагали, а найбiльше той поцiлунок, що ви менi дали за ширмою того дня, коли я вас бачила востанне. Я славила Бога, що знову привiв вас до мене пiсля стiлькох випробувань. Я сказала своiй старiй, щоб потурбувалась про вас i привела сюди, коли це буде можливо. Вона прегарно виконала мое доручення, я зазнала невимовноi втiхи, вас побачивши, почувши, розмовляючи з вами. Але ви, мабуть, страшенно зголоднiли, я теж хочу iсти, – сiдаймо вечеряти.

Вони сiли вдвох до столу i, повечерявши, перейшли на ту прекрасну канапу, про яку вже згадувалось; вони ще були там, коли прийшов дон Іссахар, один iз господарiв будинку. Була субота, i вiн прийшов використати своi права i висловити свое нiжне кохання.

Роздiл дев'ятий

Що сталося з Кунiгундою, Кандiдом, великим iнквiзитором та евреем

Цей Іссахар був найжовчнiший iз усiх синiв Ізраiля, що жили на свiтi пiсля Вавилонського полону.[30 - Йдеться про захоплення i зруйнування 586 р до Р X вавилонським царем Навуходоносором II Єрусалима, сiмдесят рокiв евреi були полоненими Вавилона.]

– Як! – сказав вiн. – Тобi, галiлейська суко, замало одного пана iнквiзитора? Я мушу дiлитися ще й з цим шахраем?

Кажучи це, вiн витяг довгий кинджал, що завсiди мав при собi, i кинувся на Кандiда, не сподiваючись, що супротивник теж озброений; наш добрий вестфалець разом з убранням дiстав вiд староi прекрасну шпагу. Вiн видобув ii, хоч на вдачу був дуже лагiдний, вмить поклав суворого iудея мертвим на пiдлогу до нiг прекрасноi Кунiгунди.

– Пресвята Дiво! – скрикнула та. – Що нам тепер буде? У мене забито людину! Прийде полiцiя, i ми загинули!

– Коли б Панглоса не було повiшено, – сказав Кандiд, – вiн би подав нам добру раду в такiй скрутi, бо з нього був великий фiлософ. А як його немае, то порадьмося зi старою.

Стара була дуже розважна i вже почала висловлювати свою думку, коли нараз вiдчинилися другi маленькi дверi. Минула година по пiвночi, заходила недiля. Цей день належав монсеньйоровi iнквiзитору. Увiйшовши, вiн побачив вишмаганого Кандiда зi шпагою в руцi, мертвяка на пiдлозi, перелякану Кунiгунду i стару, що давала поради.

От що вiдбулося в цю мить у Кандiдовiй душi i от як мiркував вiн:

«Коли цей святий гукне допомогу, вiн неодмiнно спалить мене i може зробити те саме i з Кунiгундою; вiн без жалю вишмагав мене, вiн мiй суперник, i я мушу його забити, – нема чого вагатись».